Главное меню

Последние статьи

Случайные статьи

Авторские права
Все авторские права на статьи принадлежат газете "Христианин".

При любом использовании материалов сайта, ссылка на christianin.net.ru обязательна.

Редакция не всегда разделяет мнения авторов материалов.



Ссылки






Украина онлайн

wwjd.ru: Христианская поисковая система.

Церкви.com

Маранафа: Библия, словарь, каталог сайтов, форум, чат и многое другое.
Газета "Христианин" (Украина, Херсонская область, г. Новая Каховка) приветствует Вас!

На этом небольшом сайте вы сможете прочитать некоторые статьи из нашей газеты, а так же скачать её электронную версию.

Покаяння без проповідуючого (Свідоцтво. Микола Булан)

Не бариться Господь із обітницею, як деякі вважають це барінням, але вам довготерпить, бо не хоче, щоб хто загинув, але щоб усі навернулися до каяття (2 Петра 3:9)


Ми звикли до гучних євангелізацій, до набридливих людей, які безперестанку говорять про Ісуса Христа та про навернення до Нього. Радіо, телевізори, газети, бігборди, сусіди – говорять про спасіння і звільнення від гріха. Ми звикли до цього, нас цим не здивуєш. Так прийшла до Господа і я, і багато хто з вас, які неодноразово чули заклики до покаяння. А чи можете ви уявити покаяння без проповідуючого?

Глухе село, далеке від міста, від цивілізації. А скільки у нас їх розкиданих колишньою владою по безкраїм засушливим степам. Та його вже селом не назвеш. Хутір? Можливо. Та не той хутір, де колись, у давнину, люди тримали багато худоби, займалися землеробством, з чого добре жили. Ні! Я б назвала їх хуторами «доживання». Люди, яким немає куди їхати без надії на краще, або ж просто звикли до таких умов, доживають своє життя. Давно немає ні контори, ні клубу, ні дитячого садочку, ні магазину, бо не вигідно, та що там, води питної і тієї немає – все зруйновано. Залишилися лише розвалля, нагадуючи про колишнє бурхливе життя.

Хто з великих, чи хоч малих місіонерів наважиться приїхати в таку місцевість? Немає охочих. Та дивовижно те, що люди все ж навертаються до Бога, бо коли мовчить людина – говорить Сам Бог. Подяка Йому, що Він спасає душі, часом не чекаючи нашої допомоги.

Коли я вперше почула свідчення Тетяни Гречаної (дівоче прізвище Горбулінська), то була вражена, але в серці вирішила, що це просто одинарний випадок. Пізніше почула свідчення Миколи Булана (мого чоловіка) і зрозуміла, що подібних людей ще багато.

Я подивилась на Творця неба і землі не на як безпорадного Бога, який без «могутньої» людини нічого зробити не може. Я побачила нашого Бога – Всемогутнім, милуючим, усюди проникаючим, для якого дорога кожна душа. І якщо нам, людям, важко у чомусь себе обмежити заради спасіння подібних нам людей, то для Того, хто полюбив нас – це не є проблемою.

Для більшої ясності хочу коротенько розповісти про покаяння цих двох душ. Вони зовсім різні, ніколи один одного не знали. Спільне між ними лише район у якому вони народилися, виросли та зустрілися з Богом. І хоч умови проживання в той 1995 рік були ще не такі жахливі, ще ледь трималися колгоспи та радгоспи, все ж бажаючих їхати в такі «захалустя» з проповіддю Євангелія не було.

Нижньосірогозькі степи. Колгосп «Степне». Квітуче, заможне, з великою фермою, конторою, сільрадою, двоповерховою школою, дитячим садком. Були, навіть, кіно та своя футбольна команда. Саме тоді, 10 квітня 1975 року народився Микола Миколайович Булан, яким не могла натішитися уся родина. Маленький, чорнявий та чубатий, тішив око бабусь, які одного разу побилися, сперечаючись між собою, чи вкладати спати онука, чи ні. Тож любові йому не бракувало. Батько, Микола Булан, працював кіномеханіком. Мати, Алла Юріївна, працювала спочатку в дитячому садку, а потім перейшла на ферму, де була передовою дояркою. Звичайна тобі сім’я.

Хлопчик ріс. Коли сповнилося йому десять років, батьки подарували старшому сину маленького братика Сашка. Та Миколці це було не в радість. Тепер, замість того, щоб зайвий час поганяти з хлопцями м’яча, він мусив допомагати мамі, знімати ті нестерпні випрані пелюшки. «Мамо, ну чому я, чому все я!» – кричав Микола. А кому ж, як не старшому, така доля первенців.

Роки минали. В дитинстві вони спливають дуже повільно. Так хочеться скоріше стати дорослим. Але клас за класом... Навчатися особливо Микола не хотів, не цікавили його уроки. А от футбол – це було щось неймовірно захоплюючим.

Кожен з нас мріяв кимось стати: хто професором, хто простим комбайнером, космонавтом, а от Колюня мріяв стати справжнім футболістом. І коли мрія могла б вже здійснитися, на заваді стала мати: «Що це за професія – футболіст!?». Серце було розбите, а мрія нездійснена.

Поїхав навчатися до міста, у Нову Каховку. І хоч навчався на зварювальника, та ще довго з болем в серці дивився на «професіоналів» з м’ячем. Навчання проходило спокійно. Понеділок, п’ятниця, а на вихідні – додому. Зберуться з хлопцями, що робити? Куди себе подіти. В клуб, на танці? Чомусь вже стало не цікаво, та і раніше до таких розваг Микола був байдужим. Жінки казали у селі, що тихий він був, не задиркуватий. А вдома теж не дуже висидиш. Так потихеньку і увійшла в життя цих безпорадних хлопців токсикоманія, запропонувавши свої радощі.

Спочатку відчуття були захоплюючі. Але з часом почав Микола відчувати щось страшенно пусте і затягуюче. На щастя прийшла повістка на службу в армію. Зрадів, що з’явилась можливість якось змінити життя.

Служити припало у десантні війська, воєнна частина яких розміщувалася в Хмельницькій області. Подобалось тут Миколі. Але півтора року пролетіли дуже швидко. Що чекає вдома? Хто чекає вдома? Батько, мати, брат, бабуся і гріх. Повернувшись з армії, життя продовжилось як і раніше. На перший погляд виглядало усе добре та насправді, за його душу вже міцно ухопився сатана, бажаючи згубити молоде життя.

Думки про самогубство почали приходити все частіше. Почали переслідувати і галюцинації. Він перестав ходити до клубу, давно не зустрічався з друзями, але страхіття не зникало. Довго ночами Микола міг лежати в ліжку, прислухаючись до кожного звуку. Йому здавалось, що втрачає розум.

В такому стані його помітила мати:

– Сину, що з тобою?

– Не знаю, мабуть втрачаю розум.

– Може тебе до лікаря відвезти?

– Вези.

Миколі було байдуже.

Поїздка у Степанівку чомусь зірвалася, але мати викликала місцевого фельдшера додому.

– Може ця чимось зарадить... – сподівалась вона.

Фельдшер прийшла.

– Що болить? – питає.

– Душа – почула у відповідь.

Без зайвих емоцій дістала шприца, зробила якийсь укол і пішла. Було зрозуміло, що вона нічим не допоможе. Де шукати порятунку? Хто підкаже? Немає нікого. Та з неба дивилися на Миколу люблячі очі, очі Христа.

Закінчувалася третя доба, як хлопець не спав, не їв, лише ходив з місця на місце та й плакав. Материне серце розривалося від болю.

– Що робити? – думала вона. І раптом звідкись прийшла думка, а за нею і рішення: – Сходжу до православної баби Варі, може чимось зарадить.

– Бабо Варя, мучиться мій синочок, щось з ним дивне робиться. Може у вас є для нього якісь молитви чи ще щось? – просила мати.

– Бачу, що мучиться. Добре, щось пошукаю. Винесла Новий Заповіт.

– Чи буде читати... – думала мати, але взяла.

– Коля, це тобі баба Варя дала, почитай, сину.

Микола подивився на Новий Заповіт, узяв, відкрив першу сторінку і почав читати:

«Кожен з нас відчуває в собі внутрішню порожнечу. Ми знаємо, що мусимо бути кращими. Ми відчуваємо, що ми створені для чогось більшого. Підсвідомо ми знаємо, що ми є вічними створіннями. Ми боремось з почуттям безглуздя. Основними нашими питаннями є: Що таке чоловік? Звідкіля він з`явився? Чому він з`явився на цій планеті? Куди він відходить? Чи існує Бог, і чи він цікавиться мною? Як він відкривається чоловікові?...

Бог любить нас так, що Він дозволив Своєму Синові Ісусові Христові народитися Чоловіком...

Бог віддав Свого Єдинородного Сина на смерть, щоб заплатити ціну за наші гріхи. Хтось мусив бути покараний, тому що наші гріхи порушили справедливий Божий Закон. Після Його смерті на хресті, Ісуса поховали в гробі. На третій день після розп’яття, Бог воскресив Його. Цей воскреслий Ісус Христос поселяється в серці кожної людини, котра довіряється Йому. Він дає нам життєву силу служити Йому. Знаючи про цей чудовий факт Божої любові, якої ж тоді має бути наша відповідь? Ісус сказав: «Вам треба народитися згори» (Іоан. 3:7).

Як ви можете народитися знову? Спершу вам треба розкаятися у ваших гріхах (Дії 3:19). Каятися означає те, що насамперед вам треба визнати ваш гріх. Ви порушили Божий справедливий закон, тому що ви є грішником з природи. Тоді довіртеся Христові. Ви просто вірте, що Він Син Божий. Ви вірте, що Він реалізує все те, що Він обіцяв зробити в Священному Письмі.

Тепер час народитися згори. Зараз ви можете розкаятися у ваших гріхах, і прийняти Ісуса Христа, як Вашого Господа і Спасителя. Будь ласка, повторіть тихенько цю молитву: «Боже, я визнаю, що згрішив і порушив Твій закон. Я спокутую мій гріх і тепер відвертаюся від нього. Я вірую в Моєму серці, що Христос помер за мене, і що Бог воскресив Його з мертвих. Я приймаю Ісуса Христа в моє серце, як мого Господа і Спасителя. Дякую Тобі за прощення гріха та за прийняття мене до Твоєї сімї. З цього моменту я буду служити Тобі. В ім’я Христа. Амінь».

У кімнаті нікого не було. Тихесенько Микола почав читати запропоновану молитву. І ось, диво! Його груди неначе наповнились киснем. Дух захоплювало, в серце прийшла радість і неймовірний спокій. Читає далі: «Будучи новонародженим, ви є дитиною в Христі. Ви мусите навчитись як рости. Щоденно читайте вашу Біблію. Регулярно моліться. Знайдіть собі товариство в церкві. Шукайте собі таку церкву, де вірять у Біблію та вивчають її. Дуже важливим є те, щоб ви собі знайшли віруючих друзів, котрі допоможуть вам у вашій новознайденій вірі».

Він вже не міг відірватися від цієї дивовижної книги. А побачивши маму, закричав:

– Мамо, так я і не знав, що Бог є!

Мамі важко було зрозуміти сина. Сама невіруюча, навіть молитву «Отче наш» не знала. Але побачила, що очі Миколи просвітліли, та й цьому раділа. Сидить Микола на лавці:

– Мамо! – гукає – ти чуєш, півники співають?

– Та вони завжди співають, – відповідає мати – і о третій годині, і о шостій...

– Ні, мамо, я не чув. А горобці цвірінькають, мамо, це просто дивовижно, я ніколи цього не помічав. Микола радів. А мати знову не розуміла.

Кожен день він читав чудо-книгу. Не відпускав її, навіть, коли сідав їсти. Мати почала вже нер­вувати, але йому було не до того. Микола знайшов те, чого прагла його душа. Він знайшов ліки від тяжкої хвороби, яка його мучила.

Це був 1995 рік – рік його навернення. Без проповідників, без людських настанов Микола пізнавав істину. Читаючи Євангеліє, він знаходив відповіді на всі питання, а Дух Святий давав йому звільнення.

Одного разу вийшов на двір, дістав цигарку, підкурив...

– Що за гидота! – обурився він. Йому здалося, що замість табаку хтось напхав йому кінського навозу. Обурений Микола викинув першу, почав запалювати другу – те ж саме.

– Та що за жарти! – скрикнув він. Пом’яв усю пачку і викинув. З того часу більше ніколи не палив.

Пішов до клубу, а Дух Святий підказує, щоб тікав звідти, бо це не твоє.

Так почалися пошуки, дуже хотілося знайти людей одновірців. Тому шукав. Лютеранє, православні, харизмати, але дивлячись на їхнє життя, зрівнюючи з Євангелією, бачив розбіжності, тому шукав далі.

І, нарешті, знайшов. Не повірите, у рідному селі збиралася групка стареньких віруючих сестер. Пішов послухати, там і залишився. Молодий, 20-річний хлопець зі старшими. Невже цікаво? Дивувалися люди, скаржилася мати. А Микола радів, бо нарешті знайшов, шкода лише, що шукав довго, майже чотири роки.

В 1999 році прийняв водне хрещення, пообіцявши Господу служити Йому чистою і доброю совістю, а через два роки покаялася і його мати, яка говорила, що ніколи не прийде до цих віруючих.


(Далі буде)

Ірина Булан


Газета «Християнин» 03(36)2010


© 2008-2020