Главное меню

Последние статьи

Случайные статьи

Авторские права
Все авторские права на статьи принадлежат газете "Христианин".

При любом использовании материалов сайта, ссылка на christianin.net.ru обязательна.

Редакция не всегда разделяет мнения авторов материалов.



Ссылки






Украина онлайн

wwjd.ru: Христианская поисковая система.

Церкви.com

Маранафа: Библия, словарь, каталог сайтов, форум, чат и многое другое.
Газета "Христианин" (Украина, Херсонская область, г. Новая Каховка) приветствует Вас!

На этом небольшом сайте вы сможете прочитать некоторые статьи из нашей газеты, а так же скачать её электронную версию.

Голос пастиря

Серпневий ранок ніжно торкнувся ріллі. На небі з'явився сонячний диск, який поволі котився догори, кидаючи на землю тепле прощальне проміння. Відшумів сінокіс, урожай зібрано в клуні, а на серці знову печаль. От і все... Закінчилось літо. А скільки всього було: переживань, молитов, духовної праці, злетів та падінь, радості та Божих благословінь. І все це ми переживали разом з нашою дорогою новокаховською молоддю, пліч-о-пліч. Згуртовані нелегкими обставинами життя, ми глибоко в серці бережемо ці хвилини. Можливо, в довгий зимовий вечір, коли настане вередлива хурделиця, ми згадаємо про це літо, кожен по-своєму, по-особливому... І хочеться вірити, що цей спогад комусь потішить серце, когось змусить посміхнутися, ну, а когось навіть помріяти про щасливе майбутнє нашої церкви...

А поки що дозвольте дещо пригадати з нашої триденної поїздки до с. Набережного Запорізької області. 26 серпня цього року наша молодь разом з оркестром з радістю прийняли запрошення в гості від наших дорогих друзів брата Андрія та сестри Лілії Г., з метою проведення євангелізацій в тій місцевості, де вони живуть. Перших два дні проминули дуже швидко. На третій день о 10 годині ранку в помісній церкві м. Приморська мало відбутись Водне Хрещення. Перед цим, днем раніше, коли ми повертались «на базу» зі служінь, я з вікна нашого автобуса помітила отару овець, яка паслася в полі. Поцікавилась у господарів, чия ж вона, і дізналась, що це власність їхнього сусіда. Ніколи не бачила вівцю зблизька, а тут ціла отара! Хто ж вони, ці овечки, що стали прообразами християн в Ісусових притчах?

Отак особиста цікавість підняла мене з постелі о 6 ранку в неділю. Не гаючи часу та захопивши з собою фотоапарат, я вибігла в поле, яке починалось прямісінько за домівкою наших господарів. Проте отари я ніде не побачила, напевно, її виганяють на пашу дуже рано, зауважила я зі смутком сама собі. Але вертатись назад до теплого ще ліжка не захотілось. Поперед мене, на скільки ладен ухопити зір, простягнулось поле з пожовклою стернею. Таке тихе і безмежне, обвіяне південними вітрами та обпалене сонцем, воно готувалось ніби до спочинку від важкої хліборобської праці. І наповнилась душа подякою для Господа: і за ниву, що так гарно зродила, за хліб на столах наших, за цю неповторну красу, що милує око, і за сонечко, що так ніжно обігріло землю, а заразом і моє серце. Згадався псалом, якого мене навчила одна сестричка з нашої молоді:


Господи, Тобой душа согрета,

Ты велик, а я так слаб и мал,

Дай мне помнить все мои обеты,

Что не раз в молитве я давал.


З такими думками блукала полем. Аж раптом на горизонті побачила отару, що собі мирно паслася. Від радості я збільшила кроки, очами шукаючи пастуха. Хотілось спитати дозволу, щоб зробити кілька кадрів. Але пастуха не було видно. Підійшовши ближче, я присіла на одне коліно, щоб зробити перший знімок. Ось вони, мої красуні, тримаються одна одної, щоб не загубитись. Та раптом за кілька секунд ситуація вкрай змінилась: одна овечка, зачувши та побачивши перед собою незнайому їй людину, видала бойовий клич «Ме!», і вся отара чкурнула в сторону своєї домівки. Я ніколи не думала, що, з виду такі неповороткі, вони так швидко бігають. Спочатку побігла за ними, а потім зрозуміла, що так я їх точно прижену додому. А згодом побачила пастуха, який своїми рухами показував невдоволеність ситуацією, що виникла через мою необачність. Отакої! І що ж це я наробила?! Розказала про цю ситуацію сестрі Лілії та попросила, щоб вона передала мої слова вибачення для сусіда, отару якого я так сполохала. Але потім усвідомлюючи те, що вибачення все-таки краще попросити самій, я наважилася сама підійти до нього. Чим ближче підходила, тим сильніше налаштовувалась, що мене зараз почнуть дуже сильно лаяти. Але Олександр Володимирович (так звали пастуха отари) виявився не таким, як я собі уявляла. Пожурив мене трохи, дав декілька корисних порад, ще й дозволив взяти з собою фотоапарата, щоб я біля нього могла пофотографувати його отару. У великому здивування та щиро радіючи, я за кілька хвилин вже була готова до плідної праці. Близько сьомої години отара почала підходити до загону. Я почала робити перші кадри, овечки на мій подив від мене вже не тікали, можна сказати навіть, мною не переймалися. «Коли я поруч, – каже Олександр Володимирович, – можеш спокійно робити свою справу, вони не боятимуться, знаючи, що я поруч, і чуючи мій голос».

Не можу повірити, що все так просто у цих тварин і водночас так складно у нас, християн. Господар також гостинно показав мені свій загін, дім, в якому він мешкав, та двох сторожів, що час від часу подавали свій голос. Розказував, що зимою їх дуже сильно замітає снігом, адже поруч море, а вітри дують холодні. Буває, що й по чотири дні без світла сидять та й до міста неможливо добратися.

«Але мені тут подобається, – каже наостанок. – До великого міста навіть не переїхав би». І здається, я його трохи зрозуміла...

Вівці, насправді, мають унікальну здатність впізнавати свого пастуха, і пастухи це знають. Коли до води зганяють велике стадо овець, а через кілька хвилин ще два стада, то всі вівці змішаються так, що їх неможливо розрізнити. Але ось перший пастух гукнув своїх овець і пішов на пасовище. Слідом за ним, на звук його голосу, із загальної купи вибігають тільки його вівці. Другий пастух покликав своїх – і вони пішли слідом за ним. І, дивна річ, вівці ніколи не помиляються. Якось одного пастуха запитали, чи буває, щоб вівця переплутала пастуха і пішла за іншим. Він відповів, що це трапляється винятково, коли вівця дуже хвора і у неї пропав слух, так, що вона не чує голос пастуха, або ослаб зір, і вона не впізнає його, або зник нюх, і вона не розрізняє запаху своїх побратимів. Така вівця, зазвичай, ні за ким не йде.

Взимку, коли заметіль заносить стадо овець, вони обов'язково розбіжаться. Але якщо вони бачать пастуха, що стоїть у повний зріст, то оточують його всім стадом з усіх боків і стоять на місці. Варто пастуху лягти на землю, щоб сховатися від хуртовини, як вівці побредуть в різні боки і загинуть. Траплялося, що пастухи замерзали, стоячи на ногах. Коли ж закінчувалася заметіль і на допомогу приходили інші пастухи, вони знаходили овець, що стоять, збившись в купу, і при цьому ніхто не гинув, окрім пастуха.

А ще вівці відрізняються від інших стадних тварин тим, що пастух йде попереду них, на відміну від інших тварин, які рухаються, тільки якщо їх підганяють ззаду. Коли вівці пасуться на відкритій чи не відгородженій території, то вони збиваються в купу і тільки тоді відчувають себе в безпеці. Але якщо територія оточена хоч невеликим парканом, то вони, запримітивши цю огорожу, спокійно розгулюють в її межах.

Вівці витрачають близько третини свого життя на роздуми і потребують тиші і спокою. Вони не люблять ходити в воді або проходити через вузькі отвори, вважають за краще рухатися проти вітру і вгору, ніж за вітром і під гору. Вівці надають перевагу проточній водій, коли п'ють.

І взагалі, вівці – дуже безпорадні тварини. Вони не можуть перехитрити своїх ворогів. У них немає гострих копит, щоб відбити їх напад. У них немає гострих зубів, щоб рвати на шматки атакуючих їх тварин. Вони не можуть розвивати велику швидкість, щоб тікати від хижаків. У них є тільки один захист – пастух. За відсутності надійного пастуха вівці швидко гинуть.

«Мого голосу слухають вівці Мої, і знаю Я їх, і за Мною слідком вони йдуть» (Ів. 10:27). Виявляється, все дуже просто: треба тікати від чужого голосу та йти слідом за Божим. Але як часто ми, християни, зволікаємо, знаючи, що чуємо голос чужий, підставляємо своє вухо, довго роздумуючи, що робити. А треба просто тікати, тікати від гріха якнайдалі і чимшвидше. Треба спасатися. Навчи нас, Господи, так Тебе любити, щоб Твій голос розпізнавати серед тисячі інших голосів.

Важливо розуміти всім нам, християнам, що наш ворог не з простих. І коли трапиться він на дорозі, не треба надіятись на свої «овечі» сили, а варто знати, що наш єдиних захист – Пастир Ісус Христос, бо тільки в Ньому наша сила, наш захист і тільки з Ним ми матимемо тихе і спокійне життя. Хто ще не знає голосу Пастиря, не пристав до Його отари, чимдуж спішіть, поки ворог душ людських не наніс Вам смертельних ран.

Анна ЯМІНОВА


Газета "Христианин" 02-03(60-61)2016


© 2008-2012