|
Паркан– Та коли вже мама прийде? Я вже не можу її чекати! Цікаво, чи придбала вона мені білет на потяг? Я вже так хочу до бабусі в село, мені так вже набридла ця квартира і самому так скучно. Он у Вовки аж три сестри. І хоч він частенько скаржиться на них: то зошит порвуть, то щоденник помалюють, але ж все-таки йому веселіше, чим мені. Ой, ну де ж та мама? Боже, благослови, щоб мені залишився білет. Так міркував дванадцятирічний Дмитро, сидячи на підвіконнику, і весь час нетерпляче поглядаючи на дорогу, де з хвилини на хвилину могла з’явитися мама. Минулого літа йому не вдалося погостювати у бабусі, тому що раптова смерть батька змінила всі плани. Мамі потрібно було працювати і заробляти кошти, щоб одягти сина, придбати взуття та ще й в школу знарядити. Тяжко було їм, та й зараз не легко. А цього літа бабуся передала гроші, щоб єдиний онук приїхав до неї у село. Обіцяла вона йому й подарунок, від однієї думки про нього у Дмитрика частіше билося серце. А сьогодні мама поїхала купувати білет на потяг, хоч трохи боязно було їй відпускати сина самого, раніше він їздив з батьком, а зараз треба їхати одному, хоча добре знала, що Бог їх не залишить і допоможе в усьому. – О!!! Мама йде, слава Богу! – стрибнув з вікна Дмитро і весело побіг відчиняти двері, – мамо, заходь, купила білет чи ні? – Так, купила, завтра о 17:20 вечора потяг відправляється і ти нарешті поїдеш в село до бабусі – посміхаючись відповіла вона. – Слава Богу! Бабуся мені обіцяла подарунок, цікаво, що вона мені подарує? – не міг заспокоїтись хлопчик. Ця ніч тягнулася дуже довго. Дмитро прокидався декілька разів і на годинник дивився, і в вікно виглядав: і тільки під ранок заснув. Розбудив його ніжний голос матері. – Синок, вставай, я зараз йду на роботу, а в чотири години прийду, а ти збирай речі, які тобі потрібні і клади в сумку, я її залишу біля свого ліжка, добре? – А...? А що, вже ранок? Добре, а ти мене проведеш на потяг, бо я трішечки боюся сам. – Не бійся, ангел-охоронитель буде тебе охороняти, я за тебе молитимусь, а зараз ти можеш ще трохи поспати, сніданок стоїть на столі, я в чотири години прийду і підемо разом. – Добре мама, я так тебе люблю, дякую тобі, що ти в мене така хороша, і я за тебе помолюся, щоб тебе відпустили раніше з роботи. – Гаразд. Поцілувала Марія сина та й пішла на роботу. Дмитро заснути більше не зміг. Він вже уявляв, як буде їхати на потязі, як бабуся буде його зустрічати, і звичайно, як буде давати йому подарунок. Від цих думок йому робилося так добре. А Марію дійсно відпустили раніше. Мама стояла на пероні та все наказувала: – Тебе буде охороняти Господь, ми ж помолились, не хвилюйся, а вранці вже зустрінешся з бабусею, та й їхати не далеко, ти ж пам’ятаєш де виходити? – Так, я все пам’ятаю, ми з татком багато разів їздили. – Ну добре, вже потяг подає сигнал, сідай на своє місце, а потім, як всі будуть лягати спати, помолишся, а вранці в 11 годин прибуває ваш потяг, годинник в тебе є, – ніяк не могла заспокоїтись мама. – Не турбуйся, я вже дорослий, – поцілувавши неньку мовив син. – З Богом, веди себе добре, слухайся бабусю і допомагай їй – мовила мама. Пропливли вікна вагона, довго ще дивилася Марія у слід зникаючого потяга та й пішла додому, а тим часом син вже знайомився з новим «сусідом»: – Добрий вечір синок, ти що сам їдеш? – запитав чорнявий високий чоловік, сідаючи поряд з Дмитром. – Так, їду сам – впевнено відповів той. – І тобі не страшно? – допитувався незнайомець. – Зовсім ні, мене Бог охороняє і ангел-охоронитель теж, чому мені боятися? – сміливіше відповів хлопчик – Так ти що, в Бога віриш? – Так. Він мені завжди допомагає і в навчанні, і дома, і мамі допомагає, і бабусі теж. – Зрозуміло, а ти далеко їдеш? – Ні, ранком моя зупинка в 11 годин, їду в село Малинівку до бабусі. – А, знаю, знаю, там в мене живе тітка, вона теж на старість повірила в Бога. А я їду до мами, вона живе далі, і буду в неї тільки через два дні. – О, вам далеко їхати, а мені близенько. – Так ти говориш, що зовсім не боїшся? – Не боюсь, бо мене охороняє Бог – сміливо сказав Дмитро. – А звідки ти знаєш, що Він тебе буде охороняти? – В Біблії так написано, мама багато разів читала, та і я сам. – Де? В Біблії? – не приховуючи своєї цікавості запитав чоловік, – ти маєш її з собою? – Звичайно. Без неї не можна нікуди їхати, вона моя особиста, хоч в бабусі є ще дві, але я свою завжди з собою беру. Хлопчик почав шукати в своїх сумці Біблію. – Ось дивіться, я добре знаю де це написано у 90-му Псалмі, 11 віршем: «...бо Своїм Анголам він накаже про тебе, щоб тебе пильнували на всіх дорогах твоїх...» – Зрозуміло, а дай мені почитати її, а вранці я тобі її віддам. – Так, беріть, звичайно. За вікном вагона потемніло. Стомлений від пережитого за день, Дмитрик став на «ліжку» на коліна і не соромлячись людей помолився перед сном Богу. Дядечко довго спостерігав за цим дивним хлопцем. – Спокійної ночі дядя, до речі, а як вас звуть? – Мене? – не відводячи очей з Біблії промовив чоловік – Дядько Павло, а тебе? – Дмитро... – закриваючи очі, промовив він. Чоловік так і не зміг за всю ніч заплющити очі, він весь час читав і читав, не в змозі відірватися від Книги. Він сам не міг зрозуміти, чому він не може зупинитись читати. Вже світало, а дядько Павло так і не заснув, щось робилося в його серці... – Доброго ранку, ви вже прокинулись? – запитав Дмитро – Та я і не спав, я весь час читав Біблію, слухай, а ти можеш її мені подарувати? – Подарувати...? – повільно промовив хлопчик і подумав: «Татків дарунок комусь подарувати? Ні, я йому не дам... але ж він не віруючий і в нього немає своєї Біблії, як же він дізнається про Ісуса...» – Звичайно... візьміть... я вам дарую. – Дякую, я буду її читати, це дуже дорогий для мене дарунок, – притискуючи до грудей промовив чоловік. – Читайте, дядьку Павло, в ній дуже багато цікавих розповідей і про Давида, і про Даниїла, і про Йосипа, а саме цікаве – це про Ісуса. – Добре, я тобі обіцяю, що обов’язково буду її читати, – не вірячи своєму щастю сказав дядечко. – Так кажеш їдеш у Малинівку? А де твої тато і мама, ну, де ви всі живете? – Тато вже живе на небі, ми з мамою в місті Мальшин, а ви? – Я живу в Торівці, недалеко від вас. Сам один, дружина рік назад померла, а таких славних дітей як ти, у нас не було. Їду до матері, а на зворотньому шляху хочу ще до тітки заїхати в Малинівку, може зустрінемось. – Зрозуміло – протяжно мовив Дмитро. – Так ти кажеш, тато на небі живе? – Так, минулого літа Бог забрав його туди до Себе на небо – повільно мовив Дмитро. – А коли тобі виходити? – перевівши тему розмови мовив дядько Павло. – В 11 годин, ой, вже потяг зупиняється – схопився Дмитрик. – Ну дякую тобі за Біблію, з тобою було дуже цікаво – сказав чоловік, допомагаючи хлопчику нести сумку. – З вами теж, до побачення – зходячи з потягу, мовив хлопчик. Зустріч з бабусею передати на словах не можливо. Скільки радості і щастя і миру приїхало разом з онуком! Дома бабуся приготувала ціле свято, на якому було лише двоє людей: Дмитро і бабуся, але це було справжнє свято. Онук розповів бабусі про школу, про маму, про Церкву, про дядю Павла, з яким познайомився в потязі, про подаровану йому Біблію. Бабуся похвалила Дмитра за зроблений вчинок і за те, що він себе показав справжнім християнином. Але ми зовсім забули про подарунок. Що ж за сюрприз приготувала йому бабуся? Здогадались? Так! Це був справжній велосипед. Новенький-новенький, синього кольору і з чорним сидінням. Багато днів бабуся не могла нічого попрохати онука, тому що з велосипеда його зігнати було не можливо. Трохи заспокоївшись, Дмитрик допомагав бабусі по господарству, ходив разом з нею на богослужіння, навіть розповідав вірші. Так пройшло місяця з два... Це було в п’ятницю. Хлопчик поїхав покататися на саму останню вулицю в селі, на якій він жодного разу не бував. Їдучи по ній, він помітив дуже старенький будинок, паркан якого похилився і ледве стояв, а між дірками в ньому виглядала… малина. Як Дмитро полюбляв її! У бабусі вона цього року геть посохла. Він зупинився, і оглядаючись навколо, під’їхав поближче. Йому так захотілося спробувати хоч одну, але голос всередині говорив, що не треба цього робити, бо вона чужа. Але хлопчик все-таки нарвав собі жменю. Звичайно, йому цього було замало і він потягнувся рукою вже за паркан. Раптом щось тріснуло... і Дмитро разом з новеньким велосипедом і парканом повалився на землю. Він не міг зрозуміти, що трапилось. Отямившись він помітив, що його руки дуже болять і трішки кровоточать, дісталося і велосипеду. Подивившись по сторонам, він не без задоволення відмітив, що цього ніхто не бачив. Як він зрадів! Підвівшись з паркана, який поламав майже всю малину, він побіг поряд з велосипедом додому. Йому здавалося, що хтось його кликав, але він, не озираючись навколо, щодуху прямував до бабусиного будинку. Бабусі він розповів, що їхав, задивився на пташок, наїхав на великий камінь і впав. Вона йому звичайно повірила. Хто б міг подумати, що такий християнин, як Дмитро, буде обманувати рідну бабусю. Ввечері, ставши біля свого ліжка, він не міг молитися, щось зовсім не було чого говорити Христу. Так він і заснув. В неділю на зібрання він йшов дуже засмучений, тривожило його те, що він зламав комусь паркан, та й бабусі сказав неправду. Можливо зараз, йдучи з нею поряд, розповісти їй про все? Але перебороти себе не зміг. На зібрання привезли якусь бабусю на інвалідному візку, її Дмитрик бачив вперше. Сиділа вона біля кафедри, а Дмитрик з бабусею десь по середині. Богослужіння було якесь дивне, чомусь всі проповідники говорили про одне і те ж, що якщо зробив гріх, то вибачся, зізнайся і тебе благословить Господь. Хлопчик подумав: «Невже мене хтось бачив, як я крав малину і поламав паркан?». Останній говорив пресвітер, а знаєте про що він говорив? Так, теж про страшний гріх Ананії і Сапфіри. Хлопчик слухав дуже уважно і хотів вже розповісти бабусі на вушко, але пастор призвав всіх до молитви. Потім були привіти і в кінці ще молитва за нужди. Почали заявляти з першого ряду. Першою заявила нова сестричка, яка була на візку, а говорила вона так: «Я дуже вдячна Богу, за те що Він ніжно стукає до серця мого племінника, і він нарешті приїхав до мене в гості, а також привіз і мене, і я дуже рада, що змогла ще раз побувати на зібранні. А ще в мене є така, не звичайна проблема. Хтось мені поламав паркан і малину, і не зізнавшись втік. Хай йому Господь простить, а ти Павлуша піднімись щоб всі тебе побачили». І в залі піднявся високий чорнявий чоловік... Дмитро аж присів... Це ж був той самий дядько Павло, з яким він їхав у вагоні... А це його тьотя на візку, якій він, віруючий хлопчина, поламав паркан... Були ще нужди, але Дмитрик їх вже не чув. Він впав на коліна і почав плакати... Бабуся не могла нічого зрозуміти. Після молитви онук вийшов наперед і почав говорити: «Я з цим дядьком Павлом їхав в потязі до бабусі в село, по дорозі ми розговорились і він попросив мене подарувати Біблію. Я зробив це, будучи навченим мамою, а в п’ятницю я катався на велосипеді, який подарувала мені бабуся і побачив, що у цієї сестрички, яка на візку, з паркану виглядала малина і я дуже хотів її спробувати. З’їв я цілу жменю, але мені було мало і я потягнувся через паркан за іншою, а він раптом тріснув і упав, а я з велосипедом на нього зверху. Бабусі я сказав неправду, мов, задивився на пташок, перечепився і впав. Я зробив багато гріхів... помоліться за мене...» І сльози залили його очі... Старенький пресвітер мовив: «Помолимось за цього хлопчика, не кожний з нас так може зізнаватися у своїх гріхах перед всіма...» Присутні хотіли вже розпочати молитву, та раптом обізвався дядько Павло, просячи слова. Вийшовши наперед він промовив: «Цей маленький хлопчик щиро зізнається у речах, які важко назвати гріхами. То невже я зможу обійтись без Христа, коли все життя жив без Нього? Помоліться за прощення моїх гріхів, я маю в тому величезну потребу». Гаряча молитва полинула в небо, яку закінчив пастор: «Поможи нам, Господи, не робити гріха, а якщо зробимо, допоможи одразу зізнаватися...» Вдома бабуся зовсім не згадувала про події на ранішньому зібранні, а навпаки, була дуже веселою. Дмитрик почав першим: – А можна я завтра піду до дядька Павла і до тої бабусі що була на візку і полагоджу паркан? – Звичайно, це буде дуже добре. Підходити до знайомого паркану було дуже соромно, але треба. Вийшов давно знайомий дядько: – Добрий ранок! Я прийшов полагодити паркан, який зламав – почав Дмитрик не сміло. – Добрий! Як добре, що ти прийшов. Сьогодні привезуть машину каміння і я розпочну будувати новий паркан, а ти мені допоможеш. Згідний на такий варіант? – Звичайно, а коли мені підійти? – Десь години через три. Весь день хлопчик разом з дядьком Павлом розвантажували машину, а потім складали каміння на подвір’ї. В ту ніч спав Дмитрик дуже міцним сном. Довелося Дмитрику забути про велосипед і потрудитися з дядьком Павлом. Але через місяць на місці старого стояв гарний новий паркан. Бабуся теж стала частенько навідуватись до дядьки Павла і його тітки. Вони дуже добре подружилися. А причина проста, адже їх та їх племінника і онука поєднала Кров Ісуса Христа. На наступні канікули Дмитрик приїхав до бабусі не сам. А знаєте з ким? Так, з мамою. А знаєте ще з ким? З новим татком. А знаєте як його звуть? Так, дядько Павло, з яким хлопчик познайомився в потязі і майстрував разом новий паркан. Багато дивного є навколо, і це робить дивна книга – Біблія! Читайте її, вивчайте і Бог зробить щось надзвичайне і у вашому житті, про що ви й не здогадуєтесь. Леся Кравчук Газета «Християнин» 01(34)2010 |
| © 2008-2020 |