Главное меню

Последние статьи

Случайные статьи

Авторские права
Все авторские права на статьи принадлежат газете «Христианин».

При любом использовании материалов сайта, ссылка на christianin.net.ru обязательна.

Редакция не всегда разделяет мнения авторов материалов.



Ссылки


Украина онлайн

Церкви.com

Маранафа: Библия, словарь, каталог сайтов, форум, чат и многое другое.
Газета «Християнин»
(Украина, Херсонская область,
г. Новая Каховка)
приветствует Вас!


На этом небольшом сайте вы можете
прочитать все статьи из нашей газеты,
а так же скачать её электронную версию.
>>Читать последний номер<<
>>Скачать календарь на 2022 год<<

Паркан

– Та коли вже мама прийде? Я вже не можу її чекати! Цікаво, чи придбала вона мені білет на потяг? Я вже так хочу до бабусі в село, мені так вже набридла ця квартира і самому так скучно. Он у Вовки аж три сестри. І хоч він частенько скаржиться на них: то зошит порвуть, то щоденник помалюють, але ж все-таки йому веселіше, чим мені. Ой, ну де ж та мама? Боже, благослови, щоб мені залишився білет.

Так міркував дванадцятирічний Дмитро, сидячи на підвіконнику, і весь час нетерпляче поглядаючи на дорогу, де з хвилини на хвилину могла з’явитися мама. Минулого літа йому не вдалося погостювати у бабусі, тому що раптова смерть батька змінила всі плани. Мамі потрібно було працювати і заробляти кошти, щоб одягти сина, придбати взуття та ще й в школу знарядити. Тяжко було їм, та й зараз не легко. А цього літа бабуся передала гроші, щоб єдиний онук приїхав до неї у село. Обіцяла вона йому й подарунок, від однієї думки про нього у Дмитрика частіше билося серце. А сьогодні мама поїхала купувати білет на потяг, хоч трохи боязно було їй відпускати сина самого, раніше він їздив з батьком, а зараз треба їхати одному, хоча добре знала, що Бог їх не залишить і допоможе в усьому.

– О!!! Мама йде, слава Богу! – стрибнув з вікна Дмитро і весело побіг відчиняти двері, – мамо, заходь, купила білет чи ні?

– Так, купила, завтра о 17:20 вечора потяг відправляється і ти нарешті поїдеш в село до бабусі – посміхаючись відповіла вона.

– Слава Богу! Бабуся мені обіцяла подарунок, цікаво, що вона мені подарує? – не міг заспокоїтись хлопчик.

Ця ніч тягнулася дуже довго. Дмитро прокидався декілька разів і на годинник дивився, і в вікно виглядав: і тільки під ранок заснув. Розбудив його ніжний голос матері.

– Синок, вставай, я зараз йду на роботу, а в чотири години прийду, а ти збирай речі, які тобі потрібні і клади в сумку, я її залишу біля свого ліжка, добре?

– А...? А що, вже ранок? Добре, а ти мене проведеш на потяг, бо я трішечки боюся сам.

– Не бійся, ангел-охоронитель буде тебе охороняти, я за тебе молитимусь, а зараз ти можеш ще трохи поспати, сніданок стоїть на столі, я в чотири години прийду і підемо разом.

– Добре мама, я так тебе люблю, дякую тобі, що ти в мене така хороша, і я за тебе помолюся, щоб тебе відпустили раніше з роботи.

– Гаразд.

Поцілувала Марія сина та й пішла на роботу. Дмитро заснути більше не зміг. Він вже уявляв, як буде їхати на потязі, як бабуся буде його зустрічати, і звичайно, як буде давати йому подарунок. Від цих думок йому робилося так добре. А Марію дійсно відпустили раніше.

Мама стояла на пероні та все наказувала:

– Тебе буде охороняти Господь, ми ж помолились, не хвилюйся, а вранці вже зустрінешся з бабусею, та й їхати не далеко, ти ж пам’ятаєш де виходити?

– Так, я все пам’ятаю, ми з татком багато разів їздили.

– Ну добре, вже потяг подає сигнал, сідай на своє місце, а потім, як всі будуть лягати спати, помолишся, а вранці в 11 годин прибуває ваш потяг, годинник в тебе є, – ніяк не могла заспокоїтись мама.

– Не турбуйся, я вже дорослий, – поцілувавши неньку мовив син.

– З Богом, веди себе добре, слухайся бабусю і допомагай їй – мовила мама. Пропливли вікна вагона, довго ще дивилася Марія у слід зникаючого потяга та й пішла додому, а тим часом син вже знайомився з новим «сусідом»:

– Добрий вечір синок, ти що сам їдеш? – запитав чорнявий високий чоловік, сідаючи поряд з Дмитром.

– Так, їду сам – впевнено відповів той.

– І тобі не страшно? – допитувався незнайомець.

– Зовсім ні, мене Бог охороняє і ангел-охоронитель теж, чому мені боятися? – сміливіше відповів хлопчик

– Так ти що, в Бога віриш?

– Так. Він мені завжди допомагає і в навчанні, і дома, і мамі допомагає, і бабусі теж.

– Зрозуміло, а ти далеко їдеш?

– Ні, ранком моя зупинка в 11 годин, їду в село Малинівку до бабусі.

– А, знаю, знаю, там в мене живе тітка, вона теж на старість повірила в Бога. А я їду до мами, вона живе далі, і буду в неї тільки через два дні.

– О, вам далеко їхати, а мені близенько.

– Так ти говориш, що зовсім не боїшся?

– Не боюсь, бо мене охороняє Бог – сміливо сказав Дмитро.

– А звідки ти знаєш, що Він тебе буде охороняти?

– В Біблії так написано, мама багато разів читала, та і я сам.

– Де? В Біблії? – не приховуючи своєї цікавості запитав чоловік, – ти маєш її з собою?

– Звичайно. Без неї не можна нікуди їхати, вона моя особиста, хоч в бабусі є ще дві, але я свою завжди з собою беру.

Хлопчик почав шукати в своїх сумці Біблію.

– Ось дивіться, я добре знаю де це написано у 90-му Псалмі, 11 віршем: «...бо Своїм Анголам він накаже про тебе, щоб тебе пильнували на всіх дорогах твоїх...»

– Зрозуміло, а дай мені почитати її, а вранці я тобі її віддам.

– Так, беріть, звичайно.

За вікном вагона потемніло. Стомлений від пережитого за день, Дмитрик став на «ліжку» на коліна і не соромлячись людей помолився перед сном Богу. Дядечко довго спостерігав за цим дивним хлопцем.

– Спокійної ночі дядя, до речі, а як вас звуть?

– Мене? – не відводячи очей з Біблії промовив чоловік – Дядько Павло, а тебе?

– Дмитро... – закриваючи очі, промовив він.

Чоловік так і не зміг за всю ніч заплющити очі, він весь час читав і читав, не в змозі відірватися від Книги. Він сам не міг зрозуміти, чому він не може зупинитись читати. Вже світало, а дядько Павло так і не заснув, щось робилося в його серці...

– Доброго ранку, ви вже прокинулись? – запитав Дмитро

– Та я і не спав, я весь час читав Біблію, слухай, а ти можеш її мені подарувати?

– Подарувати...? – повільно промовив хлопчик і подумав: «Татків дарунок комусь подарувати? Ні, я йому не дам... але ж він не віруючий і в нього немає своєї Біблії, як же він дізнається про Ісуса...»

– Звичайно... візьміть... я вам дарую.

– Дякую, я буду її читати, це дуже дорогий для мене дарунок, – притискуючи до грудей промовив чоловік.

– Читайте, дядьку Павло, в ній дуже багато цікавих розповідей і про Давида, і про Даниїла, і про Йосипа, а саме цікаве – це про Ісуса.

– Добре, я тобі обіцяю, що обов’язково буду її читати, – не вірячи своєму щастю сказав дядечко. – Так кажеш їдеш у Малинівку? А де твої тато і мама, ну, де ви всі живете?

– Тато вже живе на небі, ми з мамою в місті Мальшин, а ви?

– Я живу в Торівці, недалеко від вас. Сам один, дружина рік назад померла, а таких славних дітей як ти, у нас не було. Їду до матері, а на зворотньому шляху хочу ще до тітки заїхати в Малинівку, може зустрінемось.

– Зрозуміло – протяжно мовив Дмитро.

– Так ти кажеш, тато на небі живе?

– Так, минулого літа Бог забрав його туди до Себе на небо – повільно мовив Дмитро.

– А коли тобі виходити? – перевівши тему розмови мовив дядько Павло.

– В 11 годин, ой, вже потяг зупиняється – схопився Дмитрик.

– Ну дякую тобі за Біблію, з тобою було дуже цікаво – сказав чоловік, допомагаючи хлопчику нести сумку.

– З вами теж, до побачення – зходячи з потягу, мовив хлопчик.

Зустріч з бабусею передати на словах не можливо. Скільки радості і щастя і миру приїхало разом з онуком! Дома бабуся приготувала ціле свято, на якому було лише двоє людей: Дмитро і бабуся, але це було справжнє свято. Онук розповів бабусі про школу, про маму, про Церкву, про дядю Павла, з яким познайомився в потязі, про подаровану йому Біблію. Бабуся похвалила Дмитра за зроблений вчинок і за те, що він себе показав справжнім християнином.

Але ми зовсім забули про подарунок. Що ж за сюрприз приготувала йому бабуся? Здогадались? Так! Це був справжній велосипед. Новенький-новенький, синього кольору і з чорним сидінням. Багато днів бабуся не могла нічого попрохати онука, тому що з велосипеда його зігнати було не можливо. Трохи заспокоївшись, Дмитрик допомагав бабусі по господарству, ходив разом з нею на богослужіння, навіть розповідав вірші. Так пройшло місяця з два...

Це було в п’ятницю. Хлопчик поїхав покататися на саму останню вулицю в селі, на якій він жодного разу не бував. Їдучи по ній, він помітив дуже старенький будинок, паркан якого похилився і ледве стояв, а між дірками в ньому виглядала… малина. Як Дмитро полюбляв її! У бабусі вона цього року геть посохла. Він зупинився, і оглядаючись навколо, під’їхав поближче. Йому так захотілося спробувати хоч одну, але голос всередині говорив, що не треба цього робити, бо вона чужа. Але хлопчик все-таки нарвав собі жменю. Звичайно, йому цього було замало і він потягнувся рукою вже за паркан. Раптом щось тріснуло... і Дмитро разом з новеньким велосипедом і парканом повалився на землю. Він не міг зрозуміти, що трапилось. Отямившись він помітив, що його руки дуже болять і трішки кровоточать, дісталося і велосипеду. Подивившись по сторонам, він не без задоволення відмітив, що цього ніхто не бачив. Як він зрадів! Підвівшись з паркана, який поламав майже всю малину, він побіг поряд з велосипедом додому. Йому здавалося, що хтось його кликав, але він, не озираючись навколо, щодуху прямував до бабусиного будинку. Бабусі він розповів, що їхав, задивився на пташок, наїхав на великий камінь і впав. Вона йому звичайно повірила. Хто б міг подумати, що такий християнин, як Дмитро, буде обманувати рідну бабусю. Ввечері, ставши біля свого ліжка, він не міг молитися, щось зовсім не було чого говорити Христу. Так він і заснув.

В неділю на зібрання він йшов дуже засмучений, тривожило його те, що він зламав комусь паркан, та й бабусі сказав неправду. Можливо зараз, йдучи з нею поряд, розповісти їй про все? Але перебороти себе не зміг.

На зібрання привезли якусь бабусю на інвалідному візку, її Дмитрик бачив вперше. Сиділа вона біля кафедри, а Дмитрик з бабусею десь по середині. Богослужіння було якесь дивне, чомусь всі проповідники говорили про одне і те ж, що якщо зробив гріх, то вибачся, зізнайся і тебе благословить Господь. Хлопчик подумав: «Невже мене хтось бачив, як я крав малину і поламав паркан?». Останній говорив пресвітер, а знаєте про що він говорив? Так, теж про страшний гріх Ананії і Сапфіри. Хлопчик слухав дуже уважно і хотів вже розповісти бабусі на вушко, але пастор призвав всіх до молитви. Потім були привіти і в кінці ще молитва за нужди. Почали заявляти з першого ряду. Першою заявила нова сестричка, яка була на візку, а говорила вона так: «Я дуже вдячна Богу, за те що Він ніжно стукає до серця мого племінника, і він нарешті приїхав до мене в гості, а також привіз і мене, і я дуже рада, що змогла ще раз побувати на зібранні. А ще в мене є така, не звичайна проблема. Хтось мені поламав паркан і малину, і не зізнавшись втік. Хай йому Господь простить, а ти Павлуша піднімись щоб всі тебе побачили». І в залі піднявся високий чорнявий чоловік... Дмитро аж присів... Це ж був той самий дядько Павло, з яким він їхав у вагоні... А це його тьотя на візку, якій він, віруючий хлопчина, поламав паркан... Були ще нужди, але Дмитрик їх вже не чув. Він впав на коліна і почав плакати... Бабуся не могла нічого зрозуміти. Після молитви онук вийшов наперед і почав говорити: «Я з цим дядьком Павлом їхав в потязі до бабусі в село, по дорозі ми розговорились і він попросив мене подарувати Біблію. Я зробив це, будучи навченим мамою, а в п’ятницю я катався на велосипеді, який подарувала мені бабуся і побачив, що у цієї сестрички, яка на візку, з паркану виглядала малина і я дуже хотів її спробувати. З’їв я цілу жменю, але мені було мало і я потягнувся через паркан за іншою, а він раптом тріснув і упав, а я з велосипедом на нього зверху. Бабусі я сказав неправду, мов, задивився на пташок, перечепився і впав. Я зробив багато гріхів... помоліться за мене...» І сльози залили його очі... Старенький пресвітер мовив: «Помолимось за цього хлопчика, не кожний з нас так може зізнаватися у своїх гріхах перед всіма...» Присутні хотіли вже розпочати молитву, та раптом обізвався дядько Павло, просячи слова. Вийшовши наперед він промовив: «Цей маленький хлопчик щиро зізнається у речах, які важко назвати гріхами. То невже я зможу обійтись без Христа, коли все життя жив без Нього? Помоліться за прощення моїх гріхів, я маю в тому величезну потребу». Гаряча молитва полинула в небо, яку закінчив пастор: «Поможи нам, Господи, не робити гріха, а якщо зробимо, допоможи одразу зізнаватися...»

Вдома бабуся зовсім не згадувала про події на ранішньому зібранні, а навпаки, була дуже веселою. Дмитрик почав першим:

– А можна я завтра піду до дядька Павла і до тої бабусі що була на візку і полагоджу паркан?

– Звичайно, це буде дуже добре.

Підходити до знайомого паркану було дуже соромно, але треба. Вийшов давно знайомий дядько:

– Добрий ранок! Я прийшов полагодити паркан, який зламав – почав Дмитрик не сміло.

– Добрий! Як добре, що ти прийшов. Сьогодні привезуть машину каміння і я розпочну будувати новий паркан, а ти мені допоможеш. Згідний на такий варіант?

– Звичайно, а коли мені підійти?

– Десь години через три.

Весь день хлопчик разом з дядьком Павлом розвантажували машину, а потім складали каміння на подвір’ї. В ту ніч спав Дмитрик дуже міцним сном.

Довелося Дмитрику забути про велосипед і потрудитися з дядьком Павлом. Але через місяць на місці старого стояв гарний новий паркан. Бабуся теж стала частенько навідуватись до дядьки Павла і його тітки. Вони дуже добре подружилися. А причина проста, адже їх та їх племінника і онука поєднала Кров Ісуса Христа.

На наступні канікули Дмитрик приїхав до бабусі не сам. А знаєте з ким? Так, з мамою. А знаєте ще з ким? З новим татком. А знаєте як його звуть? Так, дядько Павло, з яким хлопчик познайомився в потязі і майстрував разом новий паркан.

Багато дивного є навколо, і це робить дивна книга – Біблія! Читайте її, вивчайте і Бог зробить щось надзвичайне і у вашому житті, про що ви й не здогадуєтесь.


Леся Кравчук


Газета «Християнин» 01(34)2010


© 2008-2020