Вічне життя, одержане за гратами

Нам сповістили, що ми будемо їхати у колонію №90 м. Херсона для проведення Святого Водного Хрещення. Я з нетерпінням чекала цього моменту, дуже вже хотілося побачити на власні очі тих людей, які стали не тільки нашими братами по вірі, але й членами церкви! Не раз на наших Богослужіннях читалися їхні листи. Слухаючи їх, я була вражена тією твердістю, рішучістю та вірою, якою наповнені серця братів. Можна подумати: «Як можна бути такими стійкими у вірі, коли живеш в такій атмосфері, між такими людьми?» Я до останнього горіла бажанням побачити це на власні очі, адже їхала вперше.

Ось настав довгоочікуваний день Святого Водного Хрещення, яке мало відбутися на території 90 колонії у м. Херсоні. Ми рано вранці, о 06:30 виїхали з Нової Каховки. Усі з великим бажанням готувалися: хто повторював вірш, хто псалми, навіть встигли ще й співанку хору зробити. До назначеного місця прибули вчасно, о 08:00. На рівному місці виникли проблеми, хтось явно не бажав щоб ця подія відбулась, але якщо Бог за нас – хто проти ?

Зайшли ми на територію, приготувалися до зібрання і хор заспівав християнський гімн «Вірую». Під час псалму в колонії було об’явлено, що хто хоче бути присутнім на Богослужінні, то нехай підійдуть до дверей їхніх секторів. Бажаючих зібралось десь чоловік з п’ятдесят. В неділю, як виявилося, в колонії сніданок пізніше звичайного, і проводячи Богослужіння, ми побачили багатьох людей поранених гріхом. Мені здалося, що лише небагато з декількох десятків, що йшли до їдальні, були ще більш менш нормального вигляду. Одні дивилися на нас з порозумінням, інші ніби з розкаянням, а деякі насміхалися. Але швидко все стало зрозумілим, коли усі присутні сіли і з легкістю можна було дізнатися де віруючі, а де ні. Я впевнена, що наші теперішні брати також колись були, як усі, але тепер вони наче світилися з середини. Їхні обличчя були радісні, очі наповнені добротою, співчуттям та любов’ю! Навіть одягнені браття були охайно і ще багато чим відрізнялися від інших.

Ось почалося і Святе Водне Хрещення. Хоч деякі з міліціонерів насміхалися з того, як воно проходить, але для спасенних Христом людей це найдорожча і найвідповідальніша подія в житті. Коли наші брати у білому одязі заходили у воду під спів хору, і на запитання пресвітера відповідали: «Вірую! Обіцяю!», то на серці ставало легко, спокійно та радісно, наче чулося: «Не покину Я вас, не забуду...» І перше їх ламання хліба... Дивлячись на їх переживання, я згадала себе, як сама вперше приймала, як хвилювалася. Аж серце завмирало.

Наше святкове зібрання підходило до завершення. Лунає заклик до покаяння, течуть сльози, шепіт молитви і... з Богом забажало примиритися близько десяти чоловік. Наші серця наповнилися радістю і, гаряче помолившись за новонавернених, ми почали поздоровляти нових членів церкви.

Мені ніколи не забути того почуття радості, що і за гратами, також можна отримати Вічне життя. Треба лише довіритись Отцю Небесному і віддати все в Його надійні руки. А з Його рук ніхто не вирве.

Настя Москалик

Газета «Християнин» 04(33)2009