Главное меню

Последние статьи

Случайные статьи

Авторские права
Все авторские права на статьи принадлежат газете «Христианин».

При любом использовании материалов сайта, ссылка на christianin.net.ru обязательна.

Редакция не всегда разделяет мнения авторов материалов.



Ссылки


Украина онлайн

Церкви.com

Маранафа: Библия, словарь, каталог сайтов, форум, чат и многое другое.
Газета «Христианин» (Украина, Херсонская область, г. Новая Каховка) приветствует Вас!

На этом небольшом сайте вы можете
прочитать все статьи из нашей газеты,
а так же скачать её электронную версию.
>>Читать последний номер<<

Ми і наші батьки

Діти, слухайтеся своїх батьків у Господі, бо це справедливе! Шануй свого батька та матір це перша заповідь з обітницею, щоб добре велося тобі, і щоб ти був на землі довголітній! (Єф. 6:1-3)


З полегшенням займаю своє місце під першим номером у цілком затишному і досить теплому вагоні поїзда. Виявляється, сьогодні мені пощастило бути першим. Надворі середина січня, восьма година вечора, згадується остання, третя сесія, особливо важкий ранковий екзамен, кілька таких довгих годин, проведених перед від’їздом у гуртожитку, люди, яких бачив сьогодні (як їх багато тут, у Київі, і всі вони чимось заклопотані, кудись поспішають і, майже ніколи не встигають). Сьогодні п’ятниця. Згадав, що вдома вже має закінчитись зібрання, на якому обов’язково молились за тих, кого не було за різних обставин на богослужінні (я в тому числі). Перед очима пропливають обличчя братів і сестер, членів нашої Новокаховської церкви і молоді, які за останній рік стали по-особливому дорогими. Одразу стає тепло на серці при думці, що вдома найперше на мене чекають мої рідні тато і мама, братики і сестрички. Дайте мені крила!!!

Хід моїх думок порушили люди, які почали заходити до вагону. Як завжди, з цікавістю спостерігаю за їх поведінкою. Серед них молоді студенти, дорослі, люди похилого віку. Хто зажурений, хто з веселою компанією. До відправлення потяга «Київ-Херсон» залишається кілька хвилин, коли з’являються мої сусіди, молоді люди, на пару літ старші від мене. Вираз обличчя і їх зовнішній вигляд багато про що говорять. Перше видає, наскільки вони нещасні, друге – їх бурхливу молодість. За вікном спочатку повільно, потім швидше почали рухатись сяючі вогнями сумні символи вечірньої столиці: багатоповерхові будинки, супермаркети, автомобілі... Не буду детально описувати зовнішній вигляд моїх супутників, бо вони невіруючі. Як завжди, подорож розпочинається із дзвінків додому і повідомлення батьків про те, що діти вже виїхали у напрямку дому. Чомусь у кожного із сусідів закінчення розмов позначилось незадоволенням на обличчі. Починаються розмови, в які я, як завжди, намагаюсь не втручатись. Мимоволі стаю свідком розповіді про батьків в інтерпретації сучасної молоді. І дівчина, і двоє хлопців починають один одному жалітись на «дуже правильних предків» (наскільки я зрозумів, це «тато і мама» скорочено, по-сучасному). Пояснюють, що молоді люди повинні протестувати проти морально застарілих норм поведінки їх батьків. І, взагалі, у них нема бажання їхати додому, бо знову почують репліки «стариків» відносно зачіски, кольору волосся, чергової пари сережок у вухах, подраних по-модному штанців та іншого. Не буду писати почуте мною в той вечір. Моє серце наповняла радість від того, що, дякувати Богу, не маю проблем з виконанням Слова Божого. Від найменшого віку, скільки себе пам’ятаю, батьки для мене були (і будуть) джерелом миру в моєму серці. Раніше ми, зі сльозами на очах, могли залізти на коліна до мами чи тата і заспокоїтись в їх обіймах. За хвилину втішені і радісні, в супроводі теплого погляду найрідніших людей, бігли далі гратись. Тепер, можливо на колінах у батьків ви мене не побачите, але пригорнувшись до них, я можу знову переживати ті приємні хвилини, як і раніше. Може, для когось соромно лагідно розмовляти з батьками, особливо в присутності друзів, бо хтось не зрозуміє або буде сміятись, що ти до цих пір як дитина. Часто в спілкуванні з ровесниками боляче помічати, як в їх голосі з’являються ледь чутні нотки зневаги, як тата і маму називають «старик» або «стара», хоча вони ще зовсім молоді. Чомусь мені здається, що то не батьки постаріли, то ворог людської душі тихенько намагається штовхнути молодь на порушення Божого Слова. Ми ж часто раді старатись. Невже настільки важливою є п’ята заповідь? Мабуть вона написана для людей, які жили декілька тисяч років тому, і до нас ніякого відношення не має?

Може хтось помічав, коли ми маємо вирішити складну задачу нашого життя, можливо тільки для нас ця задача була не вирішуваною, ходимо до наших друзів, задаємо питання. Часто отримуємо якісь незрозумілі відповіді. Але коло таких людей дуже швидко закінчується і ми опиняємось в складному положенні. Тоді ми йдемо просити пораду у батьків. Коли ж виконаємо їх слова, відкриваємо нову істину: «Як і в недалекому дитинстві кращих друзів, ніж рідні батьки нам не потрібно». Після цього все розгортається за старим сценарієм. Замість того, щоб прийти до тата і мами, подякувати за мудру пораду, прославити Господа за вирішення проблеми, ми йдемо до наших товаришів і забуваємо про мудрих батьків, навіть дозволяємо собі підноситись над ними поміж такими ж самими невдахами-ровесниками. Хіба не так? У чому ж секрет такого простого вірша Святого Письма який, як нам здається, часто «зв’язує руки» молодим людям?

Давайте звернемось до першої книги Біблії, Буття до 26-27 розділів, і детально розглянемо історію життя двох братів Ісава та Якова.Як бачимо, коли Ісаку було 100 років, його сини були вже дорослими чоловіками, їм було по 40 років. В книзі Буття 25:27 написано: «І став Ісав чоловіком, що знався на вловах, чоловіком поля, а Яків чоловіком мирним, що в наметах сидів». Старший син знайшов друзів з поміж хіттеян, можливо разом ходили на полювання і не тільки. Мабуть часто батьки просили не заводити дружби з навколишніми народами, але чули відповідь: «Я вже дорослий, ходжу на полювання, приношу дичину, вас не повинно турбувати все інше, що відбувається на тих полях». Тому вдома він не міг довго бути, бо не був мирним чоловіком, як він поводився з батьками можемо визначити з наступних подій. Видно, що його тягнуло на ті поля. Чи знають наші тато і мама де ми ходимо і що ми робимо, може іноді соромно їм про це казати? Як бачимо, результат – прийшов один із вирішальних моментів його життя, він не порадився з батьками (вони старі – батьку вже аж 100 років – віджив своє, з друзями розберемось), думаю, хіттеяни чим могли допомогли Ісаву. Скільки можна слухатись тих батьків, Ісаву вже більше сорока років, він має гарну професію, гарних друзів, нічого, що з того племені, яке живе під прокляттям, колись зневаженого ними батька (Хет – син проклятого Ноєм Ханаана, хіттеяни – нащадки Хета). Читаємо Буття 26:34-35 «І був Ісав віку сорока літ, і взяв жінку Єгудиту, дочку хіттеянина Беері, і Босмату, дочку хіттеянина Елона. І вони стали гіркотою духа для Ісака й Ревеки». Це рішення принесло гіркоту духа батькам. Хіба такі старі люди щось розуміють і відчувають, невже у такому віці їм болить? Виявляється, так. Нам сьогодні по 16-20 років, нашим батькам 40-50 і ми такі «дорослі», а вони здаються такими старими, порівняйте.

Читаємо далі. Батько вирішив поблагословити сина, але хотілось ту гіркоту духа чимось заглушити, бо якщо благословляти, то від усього серця. Тому Ісак просить сина: «...А тепер візьми знаряддя своє, сагайдака свого й лука свого, та й вийди на поле, і злови мені здобич мисливську. І зготуй мені наїдок смачний, як я люблю, і принеси мені, і нехай я з’їм, щоб поблагословила тебе душа моя» (Буття 27:3-4). Чи не трапляється таке, що коли батьки раді нас благословити на будь-яку справу, просять нас зробити для них щось приємне, бо так давно вони від нас не отримували нічого, окрім гіркоти? Ісав іде на полювання радий, що смачної їжі для того, щоб отримати благословення, достатньо. А як би хотілося старому батьку, щоб син сам здогадався зробити що-небудь з того, що любить тато. Аж ні, не дочекався, мусив просити сам. «Зупинись, Ісав! Попроси прощення у батьків за причинений біль», – може десь далеко всередині був чутий цей голос, але є гарна альтернатива, чому не скористатись нагодою. В цей час мама, розуміючи, що мирний і слухняний Яків, який приносив тільки радість, залишиться без благословення, намагається зробити все, щоб саме він став благословенним.

Чому така боротьба за якісь слова старого і майже сліпого батька? Ревека все зробила, що змогла, їй в цьому допоміг Бог (схоже, серце матері особливо переживає гіркоту від вчинків дітей). Ісак прекрасно знав, якщо Господь бажає благословити сина, швидко пошле йому здобич, і хоч, можливо, багато сумних днів приніс син, була надія на смиріння сина у такий відповідальний момент. Як бачимо, для нього важливо було відчути волю Божу, відносно тої чи іншої дитини. Він був здивований швидким поверненням сина з полювання, ще більше – відповіддю сина: «Як це ти так швидко знайшов, сину мій? А той відказав: Бо мені допоміг Господь, Бог твій. І промовив Ісак до Якова: Підійди но, і нехай я обмацаю тебе, сину мій, чи ти це син мій Ісав, чи ні» (Буття 27:20-21). Подиву батька не було меж. Що це сталося з Ісавом, коли це він почав згадувати про Господа? Зав­жди син хвалився собою, своєю спритністю і мистецтвом ловити дичину: «Нехай встане мій батько, і хай їсть із здобичі мисливської сина свого, щоб душа твоя благословила мене!» (Буття 27:31). Мабуть він вже покаявся, тому хвалиться Божою допомогою. Щось тут не те. Батько вжив всіх можливих заходів, щоб переконатись, що перед ним стоїть той син, якого Сам Бог полюбив. Це можна помітити зі слів Ісака при благословенні Якова: «Дивись, запах сина мого немов запах поля, що його Господь благословив!» (Буття 27:27). Тобто: «Тебе, Ісаве, Господь благословив, тому і я тебе благословляю». «І хай Бог тобі дасть з роси Неба, і з ситости землі, і збіжжя багато й вина молодого! Нехай тобі служать народи, і народи нехай тобі кланяються! Будь паном для братів своїх, і нехай тобі кланяються сини матері твоєї. Хто тебе проклинає проклятий, а хто поблагословить тебе благословенний!» (Буття 27:27-29). Ось таким чином Яків отримав благословення, не тому, що він не чесна людина, а тому, що Бог, який бачив його відношення до батьків, мирне життя, дав батьку впевненість, що треба благословити саме того сина, який стоїть перед ним. Виявляється, не Яків, а Ісав хотів обманом отримати благословення, та воля Бога була інша. Як бачимо, Бог уважно слідкує за словами батьків, і за нашим відношенням до них. Дуже неприємна історія. Яким же нещасним було життя Ісава, коли, через зневагу до батьків, отримав мало того, що прокляття для своїх дітей (його жінки з такого роду див. вище), ще й втратив благословення для себе. Наскільки нам треба бути обережними з тими людьми, яким Бог доручив нас народити, виростити, виховати, бо, навіть, якщо батько старий і сліпий, то треба пам’ятати, що є Господь, який бачить все.

Можливо ми не розуміємо, що таке благословіння, що воно значить, для чого за нього боротись. Я не раз чув, як тато, перед тим, як робити важливе завдання, заходив до своїх батьків (йому тоді було за 40), щоб отримати пораду і благословення. Тепер він часто вже в дверях, перед від’їздом звертається до нашої мами зі словами: «Благослови». Дивно, але слова простої людини мають вагу і збуваються.

За Біблійним словником Брокгауза: Благословение [евр. бэрах; греч. эулогиа]. (противоположность – проклятие) Библия понимает обращение Божьей милости, благодати на человека либо Самим Богом, либо людьми, действующими по воле Бога (Быт. 12:3). Сила благословения нисходит на благословляемого через слова (Быт. 27:28 и след.; 48:15 и след.), а иногда через возложение рук (ст. 14). Данное человеку благословение может распространяться на его потомков (Втор. 28:4), имущество и окружение (ст. 3 и след.). Благословенный сам становится источником божественного благословения (Быт. 12:3); Иаков благословил своих внуков и сыновей (Быт. 48; 49), а Моисей – колена Израилевы (Втор. 33). Виявляється, благословення ми можемо як заробити, так і втратити.

Але все бачить Господь і Він дає батькам бажання нас поблагословити. А якщо Сам Бог благословить, то ніхто не зможе забрати цей подарунок в нас.

Пам’ятаю в моєму, ще зовсім короткому житті, було декілька вирішальних моментів. До цього можна віднести і Водне Хрещення, і бажання вступити до ВУЗу та багато іншого. Коли я вирішив вступити в Завіт з Богом, прийшов до тата і мами, сказав своє бажання. Була розмова, питання, але вони сказали: «Це один з вирішальних кроків твого життя, і ми тебе від усього серця благословляємо, нехай Сам Господь веде тебе тим шляхом, який призначив тобі, будь Йому вірний». Через два дні після Водного Хрещення, я мав їхати здавати документи і складати іспит до ВУЗу. Дуже хотілось почути пораду батьків. Тоді я почув: «Сину, ти прийняв Ісуса у своє серце, отримав хрещення Духом Святим, вступив у Завіт з Богом, ідеш правильною дорогою, тепер ми раді благословити тебе на навчання і будемо підтримувати в молитві». Ви не повірите, через три дні я повідомив їм, що я вже студент. Тепер перед кожним екзаменом, чи контрольною роботою, я радий почути на другому кінці проводу: «Ми благословляємо і будемо молитись». Особливо важливо перед молодіжним зібранням, на якому нам доручили співати псалом, розказувати вірш чи проповідувати, якщо треба, примиритись з батьками і обов’язково попросити благословіння. І які б не були обставини, і як далеко не був би я від дому, знаю, якщо батьки благословили, то це Господня воля. Нажаль, не можу часто бувати біля тата і мами, але як тільки з’являється нагода поїхати додому – мить – і я на вокзалі. П’ята заповідь – турбота Бога не стільки про батьків, а саме про нас, дітей. Ще не одне тяжке питання задасть життя, але знаю, за порадою буду йти не до друзів, а тільки до батьків, і якщо є на те воля Божа, отримаю ще й благословення.

...Морозний січневий ранок, легкий сніжок, ледь розвидняється, шоста година ранку. Давно знайомий, майже рідний Херсонський залізничний вокзал зустрічає потяг, у якому їдуть і щасливі, і не дуже, молоді люди. Теплий вагон по-особливому стає затишним, а надворі навпаки. З’являється бажання закрити очі і ...але не дає провідник. Швиденько одягаюсь, беру речі і вибігаю з вагону, спішу до «маршрутки», що прямує до Нової Каховки. Через годину-другу буду бачити радісні обличчя тата і мами, братиків і сестричок. Може вже сьогодні, а може зав­тра зустріну в зібрані таких, як і я, щасливих молодих, благословенних Самим Богом, християн, які виконують Господні заповіді. Служать Христу і люблять, поважають і дуже цінують своїми батьками, які при будь-якій нагоді спішать додому, до батьків, щоб зробити їм радість. Як добре, що і я належу до молоді нашої Новокаховської церкви, яка саме такою і є. Хоч надворі ще темно і холодно, йде сніг, але ніщо не може погасити вогонь радості, який зігріває серце. Я вже майже вдома. Дякую Тобі, Господи, за ще один дорогоцінний урок.


Андрій Кравчук


Газета «Християнин» 03(32)2009


© 2008-2020