Главное меню

Последние статьи

Случайные статьи

Авторские права
Все авторские права на статьи принадлежат газете "Христианин".

При любом использовании материалов сайта, ссылка на christianin.net.ru обязательна.

Редакция не всегда разделяет мнения авторов материалов.



Ссылки






Украина онлайн

wwjd.ru: Христианская поисковая система.

Церкви.com

Маранафа: Библия, словарь, каталог сайтов, форум, чат и многое другое.
Газета "Христианин" (Украина, Херсонская область, г. Новая Каховка) приветствует Вас!

На этом небольшом сайте вы сможете прочитать некоторые статьи из нашей газеты, а так же скачать её электронную версию.

Утікай

Утiкай вiд пристрастей юнацьких; шукай справедливостi, вiри, любовi, миру – разом з тими, що прикликають Господа чистим серцем. (2 Тим 2:22)


Одного холодного зимового вечора, коли надворі тріщав мороз, на дорозі була ожеледиця, у кожному будинку горіло світло, а над дахами підіймалися хмари диму, маленький хлопчик, років восьми, дивився з вікна третього поверху будівлі сільради, де розташувалася музична школа. Він був у холодному класі музичної школи, урок вже закінчився і вчителька записувала домашнє завдання у щоденник, при цьому жаліючи своїх учнів, які змушені вчитись в таких умовах. Накінець довгоочікуване: «До побачення», і наш герой повільно, бо геть змерзли ноги і руки, прямує по довгому коридору до сходинок, тихенько спускається на перший поверх і виходить на подвір’я. Як ви вже напевно здогадалися, тим хлопчиком був автор цих рядків. Не знаю, кому якою, а мені саме такою запам’яталась наша Веселівська дитяча музична школа, що була розташована в мальовничому куточку села на самому березі Дніпра. Тому додому потрібно було йти довгий час підіймаючись в гору. Як ви розумієте, це забирало багато часу і сил, а додайте ще тяжкий ранець, та ожеледицю, то стане зрозумілим, що повертався я, як любила казати моя бабуся, ледь переставляючи ноги. Раптом, від «п’ятиповерхівок», які стоять праворуч дороги, почувся зростаючий шум, і за мить з’явилась велика зграя собак найпоширенішої в Україні породи типу «дворняга», в кількості, що найменше, двох десятків. Точно скільки їх було не скажу, бо рахувати не мав часу, самі розумієте, не до того було. Але знаю точно, що серед них було декілька досить-таки великих псів, навіть для дорослих чоловіків, інші трошки менші. Звісно, я відразу забув про те, що я дуже змерз (навіть коли прийшов додому не згадав), про слизьку дорогу, та взагалі про всіх і вся. Кожен із вас знає, що я зробив у цей час. Так, я побіг. Перший раз я повернув голову назад, метрів через триста, коли вже був біля загальноосвітньої школи. Коли я опинився біля крамнички (там тоді був ще «ларьок»), то, перевівши дух, вже почав йти. Тепер я був впевнений, що вони мене не наздоженуть. Потім однокласники розповідали, що після того, коли ті тварини когось з дорослих добряче поранили, їх «прибрали», не знаю яким чином, але більше я їх не зустрічав. В той морозний вечір, вперше, дорога від музичної школи до рідної хати тривала 20 хвилин. Це був рекорд. Перший урок чи може екзамен з дисципліни: «Біг на необмеженій дистанції без озирання» у мене пройшов саме так.

Після уроків у загальноосвітній школі, нас йшло в один кінець села більш ніж пів десятка дітей. Були випадки, коли мої однокласники, десь під Новий рік, по дорозі додому кидали петарди. Через це, коли виходили з хат дядьки-гучномовці, вони вимушені були тікати у всі провулки, які тільки були поблизу. Іноді, ще з дверей школи, бесіди починалися з непристойних історій, фільмів, анекдотів. Знаючи про це, мої ноги були готові в будь-який момент, непомітно для однокласників, віднести свого хазяїна подалі від тієї веселої компанії. Я дуже боявся згрішити. Тому коли однокласники раптом помічали метрів за п’ятдесят поперед себе того, хто хвилину тому ще був поруч і гукали, я ніколи не обертався. Боявся, що стану, як жінка Лота, соляним стовпом. Ви посміхаєтесь? Але така звичка не раз мені допомагала. Коли у класі було якесь свято чи вечірка, один учень завжди непомітно зникав і через десять-п’ятнадцять хвилин був вдома. Був час, коли мої однокласники вирішили приходити до школи за годину до початку занять. Мені запропонували також. Ми тоді були вже дорослими восьмикласниками і восьмикласницями. Після того, як я одного разу нічого не підозрюючи так прийшов, то мої ноги допомогли мені відразу зникнути з цього «товариства» аж до початку першого уроку. Наступного дня і послідуючих шкільних років, мої ноги переступали поріг рідної школи тільки тоді, коли шкільний годинник показував 8:28, тобто за дві хвилини до початку занять. Як не дивно, але це аж ніяк не позначилось на якості мого навчання. Після уроків, коли я приходив пізніше ніж через 15 хвилин, то вважав, що спізнився (додому!?). Часто школярі біжать до школи дуже рано, щоб встигнути «підготуватися» до першого уроку, чи після уроків з кимсь «готують» домашні завдання. А батьки, які не навчили дітей втікати подалі від гріха, допомагають їм з раннього дитинства погрузнути в це болото. Ми навіть з моїми братами і сестрами змагались, хто швидше прийде від школи додому. Скажу навіть більше, коли ожеледиця і дорога не під гору, тоді ми, ковзаючись на льоду, найшвидше потрапляли як додому, так і до школи.

Слава Богу, що я з дитинства навчився втікати не тільки від зубатих і хвостатих тварин, недобрих товариств, але й взагалі від гріха подалі. Іноді, від так званих «християн», можна почути: «Я не остання людина в суспільстві, на мене також звертають увагу, через це я не можу відмовити тим, хто зацікавлений мною. Але грішити? Та ніколи!». Хочеться у такому випадку кричати: «Для чого Господь дав тобі ноги, щоб вони несли тебе до гріха? Ні, щоб тікати від пожадливостей». Невже у праведному Йові, «більшому від усіх синів сходу», не мало потреби тогочасне суспільство? Але «…він Бога боявся, а від злого тікав» (Йов1:1).

Давайте згадаємо про Даниїла, Ананію, Мисаїла та Азарію, цих чотирьох юнаків, найгарніших у Вавилоні молодих людей. Хіба не було осіб, які були б зацікавлені ними? Я вважаю, були. От якби ці «відомі» християни і християнки жили на їх місці у Вавилоні, вони б під час розмови із зацікавленими особами поклонилися б і боввану, і царю, напевно забули б молитву, а за відкриті вікна у бік Єрусалиму я вже промовчу. А якби опинилися на місці Йосипа і одержали всю Єгипетську «славу», то ні батьків би не побачили, ні братів, ні Царства Небесного. Знаю братів та сестер, наших ровесників, які у своїх ВУЗах відомі як високо одаровані та розумні студенти, викладачі якими дуже пишаються. Тим не менше, вони при цьому настільки розумно себе поводять, що ніякий гріх не може пристати до них. Так, їх оберігає Господь через молитви батьків та церкви. Амінь! Але ж і їх поведінка співзвучна не тільки тим молитвам, а головне – Святому Писанню. Коли я більше дізнаюсь про цих братів та сестер, серце наповнюється радістю. Це справжні борці. Але такий вид спорту, як «тікання від юначих пожадливостей», зрозуміло, відсутній в програмі Олімпійських ігор чи будь-яких інших змагань. Для світу це не зрозуміло.

На перших тижнях навчання в університеті всі ми були однаковими, але поступово хтось виявив у собі хист до певних предметів чи до всіх предметів нашої спеціальності. Так ми ставали кращими чи гіршими у порівнянні з іншими. Мене дуже здивувало те, що хлопець, який навчався у звичайній сільській школі, швидко отримав репутацію не останнього в групі. Я за це сердечно славив Бога. Але весь цей час ніхто з групи не знав у якій кімнаті гуртожитку я проживаю. Непомітно з’являтись і зникати для мене приносило задоволення. Коли нас раніше відпускають на перерву, я «тікаю» у наш парк (Євангеліє ношу завжди в кишені куртки) і там читаю Слово Боже. Коли є більше часу, «тікаю» у гуртожиток, до якого доходжу вже за 10 хвилин. Одного разу, ще на першому семестрі навчання нас затримали на практичному занятті з нарисної геометрії. В цей час до аудиторії зайшло ще декілька груп з іншого факультету. Викладач видав їм завдання для контрольної роботи і вийшов на кілька хвилин. Відповідно, ця наука технічна, тому зрозуміла, в основному, хлопцям. Через це до нас було направлено декілька записок допомогти справитися з завданнями. Для нас не склало труднощів їх розв’язати. Автори записок обіцяли, що після того як викладач перевірить роботи, вони нам віддячать. В цей час я пригадав, як один зрілий християнин в нашій церкві попередив мене не вірити ніяким обіцянкам невіруючих людей. Повіяло холодком. Я почав у розумі молитись, щоб Господь допоміг мені втекти від гріха. Нарешті зайшов викладач і погукав мене, щось вияснив і сказав, що в мене з зарахуванням проблем нема і дозволив іти. Тут мої ноги згадали свою давню законну функцію. Так, із сумкою в одній руці, з тубусом в іншій, я останнім, буквально влетів у ліфт на восьмому поверсі сьомого корпуса і через п’ять хвилин був у гуртожитку. Через кілька місяців мої однокурсники дуже шкодували, що тоді залишилися чекати «подяки» від тих молодих, «зацікавлених» людей. Ви скажете: «Брате, ти мав на тому місці засвідчити про Ісуса Христа тим молодим людям». Не знаю, як ви, а я не настільки міцний у вірі, щоб тоді, коли серце підказує тікати, лишатись і свідчити. Повірте, коли Господь надає можливість зробити це, тоді я не боюсь і ніколи не боявся залишатись відстоювати Божу правду. Давайте не будемо лукавити. Я поділюся своїми роздумами над такою особливістю мого серця, які привели мене до певних висновків.

Найкраще розказувати про Господа тоді, коли ні в тебе, ні у співбесідників нема вже сформованих, «особливих», упереджених почуттів один до одного. Якщо є, ти нашкодиш собі і тим молодим людям. Не буду називати імен, але в одній церкві пресвітер мав коротку розмову із молодою студенткою. Він давненько вже її не помічав на зібраннях. Через це був здивований її появою на Ломанні Хліба. На запитання про справи вона розповіла, що не так давно познайомилась з молодим, чорнявим, високим хлопцем, який займає відповідальну посаду на великому підприємстві. Після того, як вони познайомилися, їй стало жаль, що такий гарний юнак та й потрапить у пекло. Через це вона продовжувала зустрічатись з ним, поки вони не вирішили створити сім’ю. І тепер вона прийшла востаннє, щоб попрощатися з церквою. Пресвітер стояв приголомшений, почав пояснювати молодій людині, що вона потрапила у капкан ворога душі. Сестра зблідла і почала плакати і каятись. На запитання пресвітера чи вона засвідчила хлопцеві про Христа, прозвучала відповідь: «Ні, я чекаю влучного випадку». Пресвітер не розповідав подальшу долю цієї людини, але як багато таких християн потрапляють в біду, зовсім не помічаючи цього. Один брат, мій ровесник, якому Господь багато дав талантів і благословінь, напевно, трішечки впевнився в своїх силах. Ми раділи, що в Божій справі у нього все так гарно виходило. Але згодом стало помітно, що з ним щось сталось, бо явно погас вогонь у серці, не стало видно його і на Господній ниві. З часом він мені розповів, як втомлений, після роботи, дозволив собі зайти зі співробітниками до однієї установи, і лишився там на деякий час. О, ми навіть не підозрюємо, як жорстоко, не милосердно ранить гріх! До цих пір, не дивлячись на всі зусилля, він не може отримати повну свободу і відновлення духовних сил. Та краще б в ту хвилину за ним, замерзлим і змореним, хай би погнався добрячий породистий бик чи зграя розлючених собак, як у моєму дитинстві. Ви замахаєте руками, мовляв це так страшно! Послухайте, страшнішої потвори, як гріх немає. Отож, коли б ми дозволяли своїм ногам віднести нас на небезпечну дистанцію, наскільки менше б було, наркоманів, п’яниць, «ігроманів» та багатьох інших, колись рабів Христових, а тепер, рабів усіляких, як юнацьких, так і «дорослих» пристрастей.

Зрозумійте правильно, мова не йде про «кращий» (Пс. 89:10) час, який відведено на навчання чи працю, а про «вільний» час, який ми, розслабившись, використовуємо не за призначенням. Господь нам дарує дорогоцінний час, щоб ми присвятили його для Нього. Тому в такий момент я згадую знову про мій талант просто тікати, а не ставити з себе «дипломата» чи загравати з ворогом душі, якого дехто з нас намагається переграти. Втікати. Але куди? Туди, де прикликають Господа чистим серцем. Якщо не знаєш де таке місце, зроби його там, де ти щодня читаєш Слово Боже, і де прикликаєш Його Ім’я. Роблю так сам і раджу вам. Незалежно від того чи ти ще школяр, чи вже ні, чи ти студент, чи вже ні, чи вже десь працюєш, але ще відчуваєш себе юним, користуйся нагодою – ТІКАЙ!

Навіть якщо розбирає цікавість чи женуться за тобою юначі пожадливості, не повертайся, не переможеш ти їх, не витрачай сили на неоправдану битву, використай її для Господа у праці. Навіть якщо ти вважаєш себе дуже міцним, повір, апостол Павло теж був не зі слабкого десятка, а все ж віддавав перевагу можливості повернутись і втекти, як колись Йосип, і радив це робити, теж далеко не слабкому духовно, молодому Тимофієві. Ти думаєш з тебе будуть сміятися і ти станеш в очах світу боягузом чи дезертиром? Ні! Коли ти виконуєш Слово Боже, лише тоді стаєш переможцем. В цьому випадку не треба шукати оправдання в Біблії, Вона сама тебе оправдає. Так робить Господь, Він підказує, коли тікати і дає сили, коли боротись. Що ми варті, коли без Божої волі ліземо битись. Ми схожі на Самсона, який тоді, коли треба було втекти з дому Даліли, силкувався боротись, за що лишився без очей. Але ж гарний був суддя. Скільки таких юнаків та дівчат лишились без духовних очей, бо коли Бог підказував тікати, а вони йшли боротись. Брати і сестри, якщо навіть щось і сталось із вашими духовними очима, якщо ми вчинили щось не розумне, живий Той, Хто дає сліпим зір, Хто зцілює зранені серця, Хто повертає радість спасіння. Але за краще, не надавати можливості світу ранити наше серце, втрачати радість спасіння, зір… Бог про нас потурбувався наперед. Він, Головнокомандуючий Небесних військ, дає нам право тікати від юнацьких пожадливостей. Пам’ятаймо про це.

Карантин. Вимушені канікули. Знову вдома. В роздумах стою на березі Дніпра, на тому місці, де стояв востаннє років п’ять тому, і ловлю себе на думці, що ця могутня річка у якої майже весь час «вільний», також втікач, що намагається чим швидше заховати свої води в солоній воді Чорного моря, щоб зберегти їх від розпаду. Дай, Господи, нам зберігати себе в такому стані, щоб сіль Божого слова, яка в нас, приносила користь і для нас самих і для оточуючих.


Андрій КРАВЧУК


Газета «Християнин» 01(34)2010


© 2008-2012