Газета «Християнин» (Украина, Херсонская область, г. Новая Каховка) приветствует Вас! На этом небольшом сайте вы можете прочитать все статьи из нашей газеты, а так же скачать её электронную версию. >>Читать последний номер<< >>Скачать календарь на 2022 год<<

Начерпай води на час облоги... (Спогади. Віктор Кравчук)

Згоріла і наша хата, і те що в хаті, і на подвір’і. Залишилося лише те, що на нас. Довелося вибирати нове місце для будови дому. Це був густий ліс. Ми зупинились під високою гіллястою ялинкою. Терміново збудували «дім», бо була вже осінь і йшли дощі. Будували з гілок ялинки, подібно як дах на хаті, але без стін. Постіль була також із гілок ялинки. Перед входом горіло невелике вогнище, поруч з ним стояла вода, і коли налітали літаки, вогнище заливали тою водою, бо полум’я далеко видно. Так було і вдень і вночі...

Що може заставити людський розум збагнути це написане і кинутись його виконувати? Чи може скривитись обличчя, коли нічого не болить? Чи можна зрозуміти холод в спеку і навпаки? Чи можна зрозуміти голод, коли хліб на столі? Або спрагу біля прохолодної води? Чи будеш пильнувати, коли ніщо не турбує, чи течуть сльози, коли серце спокійне, чи зрозумієш небезпеку, коли її нема. Але Божа категоричність говорить: начерпай води на день облоги! І Бог відвів час для черпання, а потім облога і перевірка: як, скільки і що начерпав. Два приклади з Біблії: Бог прийшов спасати Лота і його сімейство, направляючи його на гору, подалі від Содома (Буття, 19 розділ). Але Лот сказав, що на гору не піде, бо там загине, і попадає з вогню та й в полум’я. Місто Цоар, яке він вибрав, було теж повне содомського гріха і мало бути спалене. Лот оселяється там, і розвалюється сім’я під дією вже цоарських гріхів. Чому? Та тому що в дарований час ні він, ні його сім’я не начерпали довіри, надії на Господа. Другий приклад подібний: десять дівчат (Матв. 25:1), половина з яких не запаслись оливою і загинули.

Брати та сестри і всі читачі! Я хочу розповісти подію, яка торкається самого головного – нашого спасіння. Але будьте уважні і прислухайтесь до голосу Божого, бо коли Він каже «Начерпайте води», то це не означає, черпайте де завгодно і яку-небудь. Господь оприділяє, направляє і показує де черпати, яку саме; щоб на день облоги нам вистачило вологи, щоб вистояти і перемогти. А тепер вислухайте розповідь про події, яких я живий свідок.

Перед другою Світовою війною люди жили своїм життям. Обробляли землю, будували будинки, одружувались, ростили дітей. Але Небесний Отець з любові Своєї почав готувати Церкву, віруючих людей, до облоги, що мала прийти. Через брата Лукаша (Луку Міновича Столярчука) з с. Підріжжя, Бог відкрив величезне джерело. Я ще підлітком був на тих служіннях в селі Бильсько-Воля Рівненської області. Коли брат Лукаш зайшов у зібрання, то, ще не бачачи його (всі сиділи в домі молитви спинами до входу), люди починали молитись на інших мовах і сокрушатись. Ще офіційно не почалося богослужіння, а церква вся вже молилась духом. А потім відкривався такий потік живої води, сили Святого Духа, що байдужих не було. Дух Святий спочатку показував кожному зокрема його сердечний посуд. І в цьому було щось неймовірне і прекрасне: плач, покаяння, сповідання. Кожний вимивав своє серце до білизни, до чистоти вищої проби. А потім наливалась вода сили Святого Духа, і було небесне застілля на землі, на якому просиділи біля п’яти годин (на денному зібранні) ніби декілька хвилин. Потім на годинку всі розійшлись, щоб впоратись по господарству, і знову кожний спішив на вечірнє служіння за стіл, що дбайливо накривав для своїх вибраних Дух Святий. І знову молитви, співи духом. З сердець лилась хвала Творцеві під дивну музику Святого Духа, яку чуло не стільки вухо, а серце, в якому перебувала сила Божа. Господь, за цей десяток годин служіння, так нагодував, напоїв народ свій, – навіть не на сорок днів, як Іллю, а на багато років облоги, коли жили тим, що начерпали. А я живу цими зібраннями ось уже більше шестидесяти літ; і так чітко пам’ятаю все, ніби пройшло не більше місяця. ! вірю, що на небі будемо ще за багатшим столом, де радість буде без кінця.

Дорогі мої брати та сестри, християни. Ви часто думаєте, чому старше покоління так болісно сприймає все сучасне? Якби ви побували за таким столом, вас би ніхто, ніколи не зміг би заставити їсти цей сурогат, що складається з бою барабанів, пищання та скрежету на касетах та у телевізорах, яке так полюбилося віруючим людям. А чому? Та тому, що не чули небесного! Але якщо не чують небесного на землі, то не почують і в небі. Бо небо дуже далеко від землі, і щоб туди дістатись, треба їсти небесний хліб і пити небесну воду – силу Духа Святого, яку можна тримати тільки в чистому серці. Хай Господь допоможе вам, ревнуйте про те, щоб побути хоч раз за столом, що накриває Дух Святий, і більше ніколи не сядете за інший стіл.

На тих служіннях десь три десятки душ покаялися (і це в звичайному поліському селі) і ще більше були хрещені Духом Святим. І Бог сказав, щоб начерпали води, бо через короткий час води не стане. Пройшло декілька місяців. Був ясний, сонячний недільний день. Ніщо не говорило про небезпеку, все йшло у звичайному життєвому руслі. Люди займались роботами, а віруючі йшли в Дім молитви на богослужіння. А воно як завжди: молитва, проповідь, спів хору. Ніхто не відчував ніякої тривоги і раптом... О, яке це страшне і незрозуміле слово «раптом», коли все навколо і в тобі зупиняється, і ти не знаєш, що робити, і дієш машинально, підсвідомо і часто невірно. А від цього залежить життя.

Так було і в той день. Молились, щоб була охорона, і раптом полетіли бомби, і море вогню розлилося по селу. Горіли будинки, горів православний храм, хоч і стояв осторонь. Навколо вибухи, кулеметні черги, загорівся і дім молитви, всі розбіглися, хто куди міг. Бог зберіг, з віруючих ніхто не загинув, а в селі були вбиті і поранені. А потім безкінечні «чому, чому?» Чому так? Ми ж Твої діти Боже, ми ж просили: «Збережи!» І це «чому» так нам незрозуміле і до сьогодні. І почалася облога. Село згоріло, всі розбіглись по лісі копати землянки, бо надходила зима. А бомби продовжували падати. Скрізь неспокій, смуток, голод, смерть. Так сталося, що майже не було такого, щоб поселилися поруч дві віруючі сім’ї. І кожен віруючий став жити тим запасом, що начерпав. Жили тими зібраннями, тими проповідями, співами, тою силою Духа Святого, що текла колись. Якщо вдавалось зійтися двом віруючим, то вони спочатку падали один одному на шию і довго плакали. І доки не виплачуться, розмовляти не могли. А розмова була одна: «Я думала, що вже нікого в живих немає». Бо смерть заглядала в кожний куточок. А потім молились, гірко плакали і просили, щоб Бог зберіг діточок, а їх було чимало. Батьків не було, забрала війна; все лягало на жіночі плечі. Діти навчились не слати вночі, бо бомби падали цілодобово. Але ці дітки навчились сердечно молитись і дякувати Богу, що пережили ніч, що пережили день.

Згоріла і наша хата, і те що в хаті, і на подвір’ї. Залишилося лише те, що на нас. Довелося вибирати нове місце для будови дому. Це був густий ліс. Ми зупинились під високою гіллястою ялинкою. Терміново збудували «дім», бо була вже осінь, і йшли дощі. Будували з гілок ялинки, подібно як дах на хаті, але без стін. Постіль була також із гілок ялинки. Перед входом горіло невелике вогнище, поруч з ним стояла вода, і коли налітали літаки, вогнище заливали тою водою, бо полум’я далеко видно. Так було і вдень, і вночі. В наш дім стали приходити гості, яких ми не з радістю приймали – це вужі. Зачувши тепло людського тіла, вони заповзали до нас і спали разом з нами, а ранком ми їх виганяли. Але вони не сердились, і коли приходила нова ніч, знову були в нас. Це повторювалось аж до морозів. А в цей час у мами почалися пологи. І прямо тут, біля вогнища, вона народила двох хлопчиків. Які там пологові будинки, які там лікарі, які там ліки, – їх не було і в згадці. Наш Спаситель народився в яслах, бо Він прийшов з неба, а наші малята, перший раз розкривши очі, побачили зоряне небо і слабенько освітлений ліс. Вони відчули холод, хоча ще не розуміли, що воно таке, бо не було в що їх навіть загорнути.

В цей час ми копали землянку. Треба було поспішати, бо надходила зима. Викопали чотирикутну яму, обложили сосновими кругляками, бо дощок не було. Така була і стеля, яка мало захищала від дощу, але все ж було тепліше, як надворі. Ліжка теж були з кругляка молодих сосен, постіль – з молодих гілок ялинки; про якусь гігієну не було й мови. Здавалося, що пережити це не можливо. Але це було не все, це був лише початок. Облога і дається Богом, щоб людина взнала, що у неї в серці, яка її духовність насправді. Коли я дивлюся на сучасних віруючих людей, серце моє не перестає плакати: ніхто не думає запастись живою водою, силою Святого Духа. Ніхто не думає про облогу, яка вже надходить, а в безпечності свого серця запасаються уявою. Одні поробили з богослужінь дискотеки, інші плещуть в долоні, думаючи, що і в облозі будуть плескати, а ті черпають отравлену воду цього світу і не слухають голосу Божого: «Спасайся на гору!» Є й такі, що співають «Люблю Господь Твій дім», а свого духовного дому не будують. Господи, відкрий їм очі, щоб побачили своє становище і бігли до Тебе. Наша облога продовжувалась, – Бог завжди робить все до кінця.

Зима була дуже сніжна, і коли пішло потепління, фунтові води стали затоплювати знизу нашу будівлю, а під нашими нарами була картопля її затопило водою, і вона загнилася. Був нестерпний запах. Кожного дня виносили відрами воду. Зразу – по десять, потім – по п’ятдесят, а далі – і по сто відер. Дітки, – їм було по три місяці, – лежали в саморобній колисці, підвішеній до стелі між водою, знизу, і стелею, з якої також капало. Мені було тоді десь років тринадцять. В цей час захворів батько на тиф, – дуже заразну хворобу. Лежав непритомний, в гарячці, вісімнадцять днів. Я вже не здужав виносити стільки води, а вона все прибувала. Ліки були прості: вода з болота жовтого кольору, наче підфарбована, настояна на торфі і листях всяких дерев, і заварка з богульнику і брусничнику, які і взимку зелені. Цукру не було, – звідки йому там взятись? Та головні ліки це були гірки сльози і молитва до неба. А небо мовчало. Але на третьому тижні прийшла відповідь. Коли, здавалось, вже не було ніякої надії на одужання батька, (бо він вже довгий час був непритомний), народилась віра у мами. Віра, яка прийшла з неба, яка загартувалась в полум’ї життя

Яка була результатом начерпаної води на цей тяжкий день облоги. В цей критичний час мама каже мені: «Синку, скоренько боки (хоча бігти неможливо було, бо лежало багато снігу), там, десь у лісі, живе старенький брат, його на війну вже не взяли. Нехай він помолиться за батька, щоб не помер. І я, як міг, побіг. Багато протоптав снігу, але все-таки знайшов його. Зайшов а він питає: «Що ти хочеш, синку?» Кажу крізь сльози, що мати просила, щоб ви помолились, бо тато помирає. Він подивися на мене і заплакав... Розвів руками, показуючи, що якби за мене хто помолився. А я кажу, що мама дуже просила, що якщо ви помолитесь, то тато не помре і цей старенький, слабенький братик каже: «Добре, біжи до тата. Якщо мама просить, то вона має віру. Я помолюся!» Я скоренько пішов додому Прийшов, а мама розпитує, як було. Кажу: «Сказав, що помолиться» Мама каже: «Це означає, що тато не помре». І вже надвечір тато сів на своїх нарах і попросив їсти. Слава Богу, віра прогнала смерть! Бо та віра прийшла з неба. Таку віру не може зламати буря, ураган, не може спалити вогнище життя. Брати та сестри! Є Живий Бог, і є жива віра, яку не можна втопити в океані, не можуть зламати всі бурі землі. Слово каже: «Майте віру Божу».

Ось так черпалась вода на день облоги, ось така була облога життя, але хто начерпав, той все пройшов і переміг.

Я ніколи не думав, що вдосталь їстиму хліб, та ще й білий, ніколи не мріяв спати на білосніжних постелях, жити в будинку, – а Господь дав це все, слава Йому! і коли бачу християн, що живуть у розкоші, а пропускають служіння, не роблять нічого для Господа, думаю: черпайте воду, будьте готові, бо і це покоління буде випробуване серйозно. Допоможе нехай вам Господь, щоб ви запаслась. Запаслись і вистояли.

Віктор КРАВЧУК