Главное меню

Последние статьи

Случайные статьи

Авторские права
Все авторские права на статьи принадлежат газете "Христианин".

При любом использовании материалов сайта, ссылка на christianin.net.ru обязательна.

Редакция не всегда разделяет мнения авторов материалов.



Ссылки






Украина онлайн

wwjd.ru: Христианская поисковая система.

Церкви.com

Маранафа: Библия, словарь, каталог сайтов, форум, чат и многое другое.
Газета "Христианин" (Украина, Херсонская область, г. Новая Каховка) приветствует Вас!

На этом небольшом сайте вы сможете прочитать некоторые статьи из нашей газеты, а так же скачать её электронную версию.

Я знайдений тими, що Мене не шукали...

Наприкінці 2008 року помер мій двоюрідний брат Іван. З сумом і хвилюванням збираюсь в дорогу в очікуванні зустрічі з моєю доброю, ще на жаль не наверненою до Бога, ріднею. Село Максима Горького, що у Бериславському районі, своєю назвою підтверджує гірку долю сучасного українського села. Погребіння проходило в місцевих традиціях... Добрий у мене був брат. Пригадалось, як він мене, 5-ти річного хлопчика, взяв у поїздку на Бериславський молокозавод. Підійматись треба було рано, бо завантажений Іванів молоковоз мав бути рано-раненько у Бериславі. Я так боявся проспати, що потайки від мами ліг спати одягнутим. Гуркіт автомобіля, дорога, сонне місто, плесо Дніпра. А скільки було радості, коли Іван пригостив мене щойно виробленим морозивом. На той час це був нечуваний делікатес для мене, сільського хлопчика. З тих пір смачнішого морозива не куштував. Минуло майже 50 років, а деталі оживають одна за одною. Правду каже Біблія, що робити комусь добро – велике благословіння.

Неспішно поверталися з кладовища і чекали поки під керівництвом племінниці Галини накривався обідній стіл. Неквапливо бесідуємо у колі рідні і знайомих. В центрі уваги виявився цікавий співрозмовник, не по роках жвавий і енергійний Іван Миколайович Шулежко, місцевий житель, багаторічний завгар, знаменитість району з великої і шановної родини Шулежко, яка явила милість і моїй мамі, допомагаючи долати голод 1948 року. Іван Миколайович надзвичайно цікавий співрозмовник, якого слухаєш і не наслухаєшся. Неозброєним оком видно, що за життя він багато побачив і пережив. Під час однієї з розповідей він вжив не зовсім літературне слово. Для присутніх все було в нормі, а мені... Тому наодинці прошу його по-синівськи, не вживати таких слів. Він знітився, попросив вибачення і зізнався, що давно чув, що я став віруючим і додав: «Ой, та всі ми грішні». У відповідь з моїх уст злетіла фраза яку я не готував і не очікував сам, це вже була Господня рука: «Іван Миколайович, так за ваші гріхи Христос помер». Від здивування він присів на стілець і став пильно вдивлятися у моє обличчя. Я ніяк не міг збагнути, що так його вразило і зацікавило, а він стиха продовжував: «За мої гріхи Христос помер?... Мені про це ще ніхто ніколи не говорив». Мені здалося, що ця літня людина попри всі земні турботи, все життя шукала відповіді на це єдине, саме головне питання життя: хто ж може зняти тягар з стомленого людського серця, щоб докори сумління, що переслідували на землі не продовжувались у Вічності. Виявляється вихід давно існує: це розп’ятий ще при Понтійськім Пілаті – Божий Син Ісус Христос! Він давно оплатив всі наші гріховні кредити, векселі, борги і перед лицем Вічності ми можемо бути прощені! Так, один Ісус Христос помер за нас, щоб ми оправдавшись вірою, стали праведниками.

Вже треба було від’їжджати, а ми ніяк не могли наговоритись. Запитав, чи є у їхньому домі Біблія. Виявилося, що немає. Пообіцявши завезти і подарувати її, ми прощаємось і на згадку фотографуємось. Я не міг навіть передбачити, що ця випадкова зустріч стане відправною точкою в пошуках Бога ще у однієї знеможеної душі. Наступного, 2009 року, завіз і подарував Книгу Книг. За цей час Іван Миколайович дуже здав, по-всьому було видно, що тяжка невиліковна хвороба розпочала свій зловіщий розбіг. Він з вдячністю притис до грудей безцінний скарб і оглядаючись навколо попросив сина Володимира пригостити моїх менших синів Богдана і Мирослава хоч чим-небудь (наш приїзд був раптовим). Ми дружно кинулися відмовлятись, але стало зрозумілим що в цьому домі гостей з пустими руками не проводжають. Залишаю свої координати і телефони, прошу при першій нагоді чи потребі телефонувати, намагатимусь відповісти на запитання, пояснити, приїхати. Сам вирішив не докучати, на серце лягла думка молитися і все довірити Господу. У Нього виходить все набагато краще. Дивувало інше. Наші рідні і близькі чують великий потік духовних істин, за них линуть у небо молитви, а результат часто-густо нульовий. А тут випадкова зустріч, одна фраза: «за ваші гріхи помер Христос», і кардинальна зміна в житті людини. Одне ясно, що треба сіяти слово завжди, бо: «Хто вважає на вітер, не буде той сіяти, а хто споглядає на хмари, не буде той жати. Як не відаєш ти, яка то путь вітру, як кості зростають в утробі вагітної, так не відаєш ти чину Бога, що робить усе. Сій ранком насіння своє, та й під вечір хай не спочиває рука твоя, не знаєш бо ти, котре вийде на краще тобі, оце чи оте, чи обоє однаково добрі» (Екл.11: 4-6).

30 листопада 2009 року зателефонувала дружина Івана Миколайовича і передала від нього прохання приїхати. В серці хвилювання від передчуття чогось надзвичайно важливого. На другий день, 1 грудня 2009 року, зранку виїжджаю з відповідальним по Бериславському району братом Володимиром Володимировичем Терських на Максима Горького, по дорозі розповідаю йому про цей випадок, разом дивуємося Божій милості. Зустріла дружина і син Володя. Виявляється, батько забажав сповідатись. Зайшли в дім, хворий піднявся з ліжка. Через хворобу розмову вести було важко. З дозволу залишаю як свідка брата Володю. Іван Миколайович визнав всі свої гріхи, і в молитві, невидима дія Крові Ісуса Христа зробила свою незбагненну роботу. Після молитви, Володя Терських запитав, як у Івана Миколайовича на серці, чи відбулися якісь зміни. Той відповів, що стало легко. Дякуємо Богу, прощаємось, даємо настанови. Мимо волі, погляд упав на подаровану Біблію. Закладка, яка відмічала прочитані сторінки, була далеко за середину. І це тяжко хвора людина прочитала за декілька місяців! По всьому видно, голод душі утамовувався не по дням, і це зрозуміло. Прощаємося з рідними. Стаю трішечки сміливішим і прошу щоб при найменшому бажанні хворого зустрітись, негайно телефонували. Дуже хвилювався, щоб не виникло в цій православній сім`ї проблем, щоб ніхто не почав спекулювати на духовних темах і, таким чином, не погасив вогник віри у серці брата Івана. Тому, з надією, покладаюся на Господа, бо все, що Він починає, обов’язково закінчить. У неділю, 30 травня 2010 року, після обіду, син Володимир з сумом повідомив, що батько помер. Висловлюю щирі співчуття. Володя поцікавився, чи я зможу приїхати на погребіння? Відповідаю, що якщо все буде гаразд, то обов’язково. Ввечері телефонувала дружина покійного і запитала про теж саме, причому поцікавилася чи зі мною приїдуть «пєвчі»? Уточнюю, а для чого вони, ви ж будете робити похорони у своїх традиціях. Але вона пояснила, що Іван Миколайович сказав, щоб його поховали євангельські віруючі... Кажу, що це вже інша справа, а ви, рідня не проти? Бо маю чималий досвід непорозумінь такого плану. Рідня була не проти. Треба було діяти швидко, адже погребіння назначене на понеділок, тому обговоривши всі деталі з сім’єю покійного (добре, що є мобільний зв’язок), домовляюсь з проповідниками і хористами, шукаю транспорт. Ранком наступного дня два мікроавтобуси вже мчали у напрямку села М. Горький.

Людей зібралося багато, шановна людина все-таки. Відчувалася напруга. Для присутніх було великим здивуванням, що священик без ряси, і що звичного ритуалу не відбувається. Хтось навіть запитав, скільки я візьму за «службу» грошей. Довелось пояснювати, що жодної копійки ми брати не будемо. І не тому, що багаті, зовсім ні. А тому, що Ісус Христос навчав, що даром одержали, даром і давайте. Розпочинаючи траурне богослужіння, коротко пояснив присутнім вище описане, і чому представники Євангельської церкви з міста Нова Каховка сьогодні тут.

Молитви, проповіді, вірші, псалми. У когось з присутніх не витримують нерви: «Агітують!». Подумалось, що нікого не загітуєш, якщо не покличе до спасіння Господь. Місцеве кладовище, смуток... До побачення, Іван Миколайович, незабаром на долонях білих хмаринок прийде і за нами Христос.

Як ми не відпрошувались, голодними нас так і не відпустили. В закінчення заспівали для всіх ще дві християнські пісні: одну про молитву матері, що молилася за дітей, а другу:


Манит сердце мечтою высь небес голубая...

Нашей общей судьбою стала вера живая!

Бог нас сделал родными, Он нас сделал друзьями,

Дал нам новое имя: нас зовут – христиане.


Слухали уважно, дехто зі слізьми, а наша молодь поспішила роздати бажаючим Євангелії. Відчувалося, що стіна настороженості і недовіри розвалилася вщент.

До побачення, село М.Горький. Можливо і у тебе з’явиться спрага до спасіння, як у Івана Миколайовича Шулежко, який в кінці життя, без великих проповідників і гучної євангелізації використав єдиний, милістю Божою дарований шанс на спасіння. Володя Шулежко щиро просив приїхати. Видно, що Слово Боже впало на добру землю людського серця. Від’їжджаючи, радісно було спостерігати з яким трепетом рідні і близькі Івана Миколайовича гортали сторінки щойно одержаних новеньких Євангелій. Вийшов Вічний Сіяч сіяти Слово, хай же щедро вродить ця духовна нива. Хтось сказав, що дві речі здивують його, коли він прийде на небо: по-перше, він там не побачить тих, кого думав побачити і побачить тих, кого не думав побачити.


Василь Кравчук


Газета «Християнин» 03(36)2010


© 2008-2012