Главное меню

Последние статьи

Случайные статьи

Авторские права
Все авторские права на статьи принадлежат газете "Христианин".

При любом использовании материалов сайта, ссылка на christianin.net.ru обязательна.

Редакция не всегда разделяет мнения авторов материалов.



Ссылки






Украина онлайн

wwjd.ru: Христианская поисковая система.

Церкви.com

Маранафа: Библия, словарь, каталог сайтов, форум, чат и многое другое.
Газета "Христианин" (Украина, Херсонская область, г. Новая Каховка) приветствует Вас!

На этом небольшом сайте вы сможете прочитать некоторые статьи из нашей газеты, а так же скачать её электронную версию.

70 років державі Ізраїль

«Як вертався Господь із полоном Сіону, то були ми немов би у сні... Наші уста тоді були повні веселощів, а язик наш співання! Казали тоді між народами: Велике вчинив Господь з ними! Велике вчинив Господь з нами, були радісні ми!» (Пс. 125:1-3)


19 квітня 2018 року, згідно з єврейськими традиціями, в державі Ізраїль відзначалось 70 років незалежності! Лунали гучні привітання відомих політиків, надсилались офіційні вітальні телеграми, поширювались повідомлення в ЗМІ, концерти, військові паради, і, звичайно ж, мелодія прекрасної «Гатікви» звучала в серці і на вустах. Справді хочеться привітати Богом вибраний народ із солідним ювілеєм здійснення їх найдревнішої мрії! Але сьогодні наша розмова буде трохи про інше. Можливо, не зовсім доречно у святкові дні, коли всі посміхаються, радіють, згадувати минуле, яке в єврейського народу сповнене поневірянь, переживань, сліз... Та все ж давайте пригадаємо, адже без усвідомлення минулого не буде солодким теперішнє і яскравим майбутнє.

70 років... Задаюсь звичним питанням: «Багато це чи мало?» Цифра «70» в історії Ізраїлю фігурувала дуже часто, не хочу цими словами наштовхувати Вас, дорогий читач, на пошуки символізму чи якоїсь загадковості. 70 людей – потомків Якова переселились до Єгипту, Мойсей у 89 псалмі говорить, що днів життя людини – 70 років, 70 років прожив великий ізраїльський цар Давид, 70 років Ізраїль був у Вавилонському полоні... Але хотілося б почати нашу розмову з цифри «70», про яку на святкуванні Дня незалежності Ізраїлю згадують, зазвичай, зі сльозами.


Не позоставлять у тобі каменя на камені

Брязкіт гострих мечів об великі залізні щити, гуркіт столітніх кам'яних цеглин, що падають і падають від пробоїн у віковому мурі, язики полум'я, які піднімаються високо, і, здається, їх іскри летять в саме небо, ніби благаючи Когось Невидимого про допомогу, повсюди чути крики дітей, плач жінок... Надворі 70 рік від Різдва Христового, дня народження Того, в Кому Ізраїль так і не зміг впізнати свого Месію. Римські війська імператора Тита штурмують древнє місто Єрусалим. Здавалось, що його стіни це особливо не здивує. Вони на своєму віку встигли побачити і не таке: ассирійські війська Сенахирима, вавилонську могутність Навуходоносора, солдатів Александра Македонського. Та все ж на цей раз вони не змогли витримати могутніх ударів римських стінобитних машин... Впали.

А потім почалось щось страшне, здавалося, що цьому мав би власноруч завадити Сам Всемогутній Бог, але ні, загорілись дерев'яні двері зовнішнього подвір'я Другого Єрусалимського храму, до самої святині залишалось декілька десятків метрів. Все завмерло, ніби в очікуванні падаючих з неба великих каменів, як колись на п'ятьох царів Аморейських, що воювали проти гаваонітян та Ісуса Навина, або сонце зупиниться над Єрусалимом, як колись над Гаваоном. Але ні, цього не сталося. Загорівся храм, палала завіса, розірвана декілька десятків років тому напередодні свята Пасхи, а така недоступна для євреїв Свята Святих відкрилась перед римлянами-язичниками у всій красі і величі. Нашвидкуруч винесений з храму семисвічник згас чи то від подиху римського легіонера, чи від пориву вітру, подібно погасла на тисячі років надія Ізраїлю на прихід свого Месії і відновлення незалежної держави. Від славетного архітектурного дива Близького Сходу не залишилось, як і пророкував Ісус Христос: «не позоставлять у тобі каменя на камені, бо не зрозуміло ти часу відвідин твоїх...» (Лк. 19:44). Храм був оздоблений золотом, яке від вогню розплавилось і позатікало між цеглинами, тому Тит наказав розібрати їх і забрати дорогоцінний метал, мимоволі, хоча не без волі Всевишнього виконуючи слова Спасителя.

До Риму потягнулися натовпи полонених євреїв, а вже згаданий семисвічник до сьогодні залишається викарбуваним на знаменитій арці Тита в Римі, ніби нагадуючи ті важкі дні. Потім впала фортеця Масада. Пізніше імператор Адріан, здавалось, вирішив поставити велику крапку в історії єврейського народу, наказавши побудувати на місці зруйнованого Єрусалима римське місто Елія Капітоліна, а на розвалинах Храму – святилище римському божеству Юпітеру. Але це ще не все, чим міг вписати себе в історію цей правитель, він перейменував землю євреїв – «Ізраїль» в «Палестину», тобто землю філістимлян. Причому з околиць Єрусалима і Палестини були виселені всі євреї із суворою забороною селитись там знову.

Досліджуючи історію Ізраїлю, багато істориків наголошують, що після того, як євреї не прийняли Ісуса як свого Царя і Месію, відбувся ніби злам, точніше перелом трьохтисячолітньої історії Ізраїлю, яка після вищезгаданих подій обірвалася, як тоді здавалося, назавжди. Вічний Бог відкрив двері спасіння для нас, поган. Як писав апостол Павло до римлян: «Але з їхнього занепаду спасіння поганам...» (Рим. 11:11). І ось ці двері відкриті вже близько двох тисяч років, мільйони поган ввійшли і входять у них, серед яких, по Божій милості, і автор цих рядків. Дякуємо Тобі, Господи! Яке незбагненне Його милосердя проявлено до нас! «Коли ж деякі з галузок відломилися, а ти, бувши дике оливне дерево, прищепився між них і став спільником товщу оливного кореня, то не вихваляйся перед галузками; а коли вихваляєшся, то знай, що не ти носиш кореня, але корінь тебе» (Рим. 11:17-18). Цінуй і бережи дану Богом милість!

Йшли віки, змінюючи один одного. Християнство вийшло з катакомб, під натиском варварів впав могутній Рим, залишивши по собі напівзруйнований Колізей, минули Середні віки, палаючи вогнями інквізиції і постійними війнами, кораблі Колумба досягнули берегів Америки, пройшла Реформація з палкими проповідями Лютера. Революції змінювались контрреволюціями, на зміну війнам приходив довгоочікуваний мир. Світ рухався вперед великими кроками в наукових, технічних, промислових сферах, і здавалося, що про існування в давнину Ізраїлю всі забули, про його ж історію згадували лише при читанні Старого Заповіту. І ніби й самі євреї, розпорошені по всьому світу, в прямому сенсі цього слова, вже не пам'ятали про свою Батьківщину. Але ні, все ж таки був Хтось, Хто нічого не забув! Це саме в Нього пишеться пам'ятна книга, в котру вірно і безпомилково вписувалась історія всього людства. О, як багато істориків і літописців хотіли б хоч зазирнути в неї, щоб знайти відповідь на нерозгадані загадки історії чи розв'язати гордієві вузли минулого. Так, так – це Всевишній Господь, в Якого не залишилось не виконаним ні одне слово!

Впродовж багатьох сотень років, де б не з'являлися представники Божого народу, ніде вони так і не ставали частиною тієї нації, з якою жили пліч-о-пліч, вони скрізь залишались євреями. Інші народи, навпаки, швидко зливалися із місцевим населенням і через декілька поколінь вони вже нічим не різнилися. Ніби Чиясь рука турботливо оберігала їх особливість і окремішність. Більше того, в різні історичні періоди в одних державах офіційно вводилась квота для вступників до університетів з числа представників єврейського народу, в других запроваджувалися обмеження на їхню торгівлю, в третіх навіть забороняли проживати євреям на тій чи іншій території. Майже ніколи міждержавні договори не обходились без пункту про обмеження чи заборони для євреїв. Їх звинувачували в причетності до епідемій чуми, закидали вину в «організації» природних катаклізмів, спалювали на вогнищах інквізиції, навіть виганяли і виселяли з великих держав (згадаймо іспанську реконкісту). «Багато гнобили мене від юнацтва мого, нехай но Ізраїль повість! Багато гнобили мене від юнацтва мого, та мене не подужали! Орали були на хребті моїм плугатарі, поклали вони довгі борозни, та Господь справедливий, Він шнури безбожних порвав!» (Пс. 128:1-4). Таке відчуття, що Господь поступово турбував свій народ, нагадуючи їм про їхню заповітну Ерец-Ісраель.

Друга половина XVIII – перша половина XIX століття не ознаменовувались широкомасштабними переслідуваннями євреїв. Здавалося, все поступово затихло і Божий народ з полегшенням зітхнув, забувши про колись обітовану Всевишнім праотцю Аврааму землю, де текли молоко і мед. Приносили прибуток крамниці, в синагогах щосуботи читалася Тора, а чорна кіпа все рідше виділяла з натовпу її носія.

І здавалося, що все завмерло, але ні, як виявилося, це було чимось подібним до затишшя перед потужною бурею.


І візьму вас із тих народів, і позбираю вас зо всіх країв, і приведу вас до вашої землі.

Потяг «Відень – Париж» повільно прибував на залізничний вокзал Парижу, протяжним гудком сповіщаючи про свій візит. З вікна одного із вагонів за жвавим життям французької столиці спостерігав одинокий пасажир. Він приїхав сюди з дуже поважної причини. Зовсім нещодавно всю Європу потрясла вражаюча новина, хтось вже довгий час передавав німецькій розвідці секретні документи французького генерального штабу, а так як ці дві держави нещодавно завершили війну між собою, це надавало події широкого резонансу. Саме для висвітлення цієї події і приїхав з Австрії в 1894 році журналіст за професією, єврей за національністю Теодор Герцль. Головним обвинувачуваним у цій справі був Альфред Дрейфус, офіцер французької армії. Після розжалування до чину рядового і довічного ув'язнення громадськість потряс ще більш вражаючий факт: Дрейфус – єврей! Це спричинило масові переслідування представників цього народу, який вже сотні років проживав у Франції. Масові демонстрації французів з лозунгами і викриками «Смерть євреям!» спонукали віденського журналіста до думки про те, що ні в якій країні вони не будуть почувати себе у безпеці, окрім як у своїй власній! Євреї повинні мати свою державу! Цю думку він виклав у невеликій книжці під назвою «Єврейська держава», опублікованій в 1896 році. Саме Герцль і став одним із засновників сіонізму – руху за повернення до Ізраїлю євреїв та створення ними власної держави. Здавалось, хто б міг пробудити в серці таке бажання? Хто б міг вкласти в його голову таку думку, яка на той час була на рівні фантастики? – Починаючи з 80-х років XIX століття ніби щось змінилося. Спочатку повільно, а потім все з більшою силою, особливо після вже згаданої «справи Дрейфуса» єврейські погроми охопили ледь не всі країни Європи. І хоча французький суд виправдав Дрейфуса і звільнив від ув'язнення, антисемітські рухи вже було не зупинити. Надзвичайно потужно відчули на собі цю трагедію євреї в Російській та Німецькій імперіях. Зазвичай подібні погроми супроводжувалися руйнуванням будинків, пограбуванням магазинів євреїв, підпалами синагог зі всім дорогоцінним їх вмістом (древніми сувоями, книгами Тори і т. д.). Їх звинувачували у вбивствах християнських дітей, як це було в «справі Бейліса» в Києві та в Кишинівському погромі 1903 року, в готельних номерах для них відводились окремі найгірші місця або і зовсім не дозволялося селитись, журнали і газети більше і більше наповнювалися антисемітськими статтями і репортажами, демонстрації, виступи, лозунги, все ніби обрушилось велетенською хвилею на цей розпорошений по всій планеті народ.

Господь почав збирати свій народ. Дійсно, «Скільки раз Я хотів позбирати дітей твоїх, як та квочка збирає під крила курчаток своїх...» (Лк. 13:34). І на цей раз вони захотіли, а точніше це бажання вселив в їх серця Бог. «Оце Я пошлю по численних рибалок, говорить Господь, і виловлять їх, немов рибу, а потому пошлю по численних мисливців, і повиловлюють їх з усіх гір, і з усякого взгір'я, і зо скельних розщілин» (Єрем. 16:16). Зібрати настільки розпорошений народ в невеличку Палестину? Це було на межі чуда. Ні, це і було великим чудом! Євреїв, які в принципі за тисячі років обжились, облаштувались, змирились із подібним ставленням до себе від оточуючих, згуртувати іншим чином, ніж через «рибалок» і «мисливців», було важко.

І почалося... Спочатку несміло, невпевнено, по одному, родиною, а потім цілими сотнями і тисячами Божий народ почав збиратися під «крилами любові» Небесного Батька на землю, по якій тисячі років тому ходили їхні предки. Представник однієї відомої в США родини банкірів Едмондт Ротшильд на прохання єврейського рабина вирішив надати кошти на будівництво в Палестині невеликого поселення Рішон-Ле-Ціон, що означає «Перший в Сіоні», для переселення туди євреїв. Засушливий клімат і напівпустельні природні умови давалися в знаки, але поступово все почало перетворюватися у виноградники, тутові та мигдальні сади.

Господь вертав вигнанців. І якщо після Вавилонського полону, що тривав 70 років, євреї більше ніколи не відступали від Бога, то тим більше боялись порушити щось після 1750 річного розпорошення. Першою проблемою був обробіток землі, адже за Законом Мойсеєвим 7 рік – рік суботи, земля мала відпочивати. Ротшильд прекрасно розумів, якщо господарство, що тільки-но почало розвиватися, не буде працювати цілий рік, все буде даремно. Він залишив банківську справу і разом з декількома рабинами шукав у Торі вихід. І все-таки знайшов: вирішив продати землю сусідам-неєвреям на суботній рік, а потім знову викупити її, адже працювати ж в сьомий рік не заборонялося. І хто напоумив таку багату людину інвестувати великі кошти в цю не те що малоприбуткову, а збиткову справу? До кінця життя цей банкір виділяв на відновлення Ізраїлю великі суми грошей, витративши на це майже все своє багатство.

Почалось будівництво будинків, шкіл, лікарень, невеличких заводів, які разом поступово перетворювалися у прекрасні міста і села. Потік емігрантів-євреїв в Османську імперію, в складі якої на той час була Палестина, із країн, де їх переслідували, зростав з кожним роком, зокрема в період з 1880 року до 1914 року сюди переїхало 60 тис. євреїв. Їх брати з попереднього місця проживання активно допомагали грошима й іншими дуже необхідними речами. Потихеньку обжившись і облаштувавшись, євреї почали переходити до більш важливих справ і завдань.


До юдеїв їхнім письмом та їхньою мовою...

Маленький Бен-Ціон ніяк не міг зрозуміти, про що говорять оточуючі його на вулиці люди. Його тато Єліазар Бен-Єхуда і мама Дівора вчили вимовляти перші слова «мама» і «тато» зовсім іншою мовою. Кожен день він чув цю гарну мову в спілкуванні з ними за столом, перед сном у виконуваній мамою пісні, в якій чомусь завжди звучали сумні, але обнадійливі нотки і слова. До того ж Бен-Ціон вже вмів правильно вимовляти слова. Не знав маленький хлопчик, що він – перша людина за тисячі років, для якої іврит – древня мова євреїв, був рідною і єдиною мовою!

В 1881 році в Святу Землю переїхав на той час маловідомий єврей Еліазар Перельман. Він народився на території Білорусі і деякий час вчився в Парижі, саме там його і спіткала чудова ідея зайнятися вивченням давньоєврейської мови – івриту. На той час ця мова для євреїв була чимось подібним до церковнослов'янської для українців. По приїзді він змінює своє ім'я на Еліазар Бен-Єхуда, щоб бути більше схожим на справжнього єврея. Маючи на меті зробити древню мову євреїв мовою повсякденного спілкування, Бен-Єхуда займався дослідженням древніх текстів і відтворенням власне єврейських слів. Він із самого народження сина Бен-Ціона, ім'я якого означало «син Сіона», разом з дружиною домовилися навчати його розмовляти тільки на івриті, який вони самі опанували вже в дорослому віці. Саме тому хлопчина не розумів іншої мови, окрім івриту. Гасло Бен-Єхуда: «Єврей, говори на івриті!» стало потужним поштовхом для багатьох представників Богом обраного народу вчити рідну мову.

Тисячі років євреї не розмовляли своєю рідною мовою, геть забувши її. Подібне відновлення з-під вікового попелу здавалось просто неможливим. І тільки уявити, мова, яка була мертвою (як зараз, наприклад, латина) і якою вже сотні років ніхто не розмовляв, стала рідною і повсякденною для мільйонів людей! Це, мабуть, єдиний аналог у лінгвістиці та філології. Хіба не Господня рука зробила це? Адже саме цією мовою і був написаний в оригіналі Старий Заповіт Біблії. Тепер читати його оригінальні тексти стало набагато простіше. Мову, якою говорив з Богом Авраам, написані скрижалі Мойсея, співав псалми Давид, молився до Бога Єзекія, пророкував Ісая та Єремія, можна почути зараз! Такого ніхто навіть не міг уявити, не те що втілити в життя!


«Не втрачай надії!»

З неї починалося кожне єврейське засідання, її мелодія лунала на кораблях, які, хитаючись на хвилях, прямували до Палестини. З ще більшою силою і сльозами на очах звучала вона, коли пароплав прибував до Обітованої землі, з нею на вустах євреї йшли в газові камери в часи Голокосту, з нею йшли в атаку єврейські солдати. Ви напевно здогадались, це «Гатіква» – гімн Ізраїлю, мелодія якого, напевно, належить до найбільш впізнаваних світових музичних шедеврів. Той глибокий зміст, який покладений у слова і музику цієї пісні, передає стан єврейської душі, в котрій загорілась маленька іскра надії на повернення до своєї Батьківщини.

За однією із версій, Нафталі Герц Імбер написав «Гатікву» в 1878 році саме під впливом новини про заснування в Палестині невеличкого поселення Петах-Тіква (Брама надії).

Сама назва відображала настрій переселенців, які так і хотіли втілити свої мрії в життя. Цей, ще доволі молодий єврейський юнак, родом з міста Золочів, що на Львівщині, здавалось, виклав в ній всі свої думки і глибоке бажання якомога швидше здійснити надію свого народу двохтисячолітньої давності – «Бути вільним народом на нашій землі Сіону і Єрусалиму» (український переклад). Вірш Нафталі настільки став популярним, що євреї перечитували його ледь не кожного дня, розуміючи цінність Ерец-Ісраель для себе.

Кожна єврейська душа – душа співоча. Це треба просто уявити, майже ні в якого народу не збереглося навіть однієї пісні з давнього минулого, не те що збірки, і лише у євреїв є така древня книга «Псалмів», в якій до нас дійшли 150 псалмів Мойсея, Давида, Асафа, синів Кореєвих. Кожен із них містить великий смисл, більше того, всі вони наповнені Духом Божим. До речі, багато з цих псалмів до сьогодні співаються в наших євангельських богослужіннях. Уявляю оркестри і хори Асафа та Емана біля храму царя Соломона, що співали «Добрий бо Він, бо навіки Його милосердя!». Яка краса, яка велич!

Музику для вірша Імбера написав Шмуель Коен, який, як і багато його побратимів, свого часу переїхав з Молдови до Палестини. Там і почув він вірш українського єврея, поклавши в 1888 році на музику цей прекрасний сердечний текст. Особливо промовисто до душі звучать слова: «Не втрачай надії!» Здається, ці слова лунають не тільки до євреїв, а й для кожного із нас – вибраного Божого народу по вірі: «А ті, хто надію складає на Господа, силу відновлять, крила підіймуть, немов ті орли, будуть бігати і не потомляться, будуть ходити і не помучаться!» (Іс. 40:31). Чомусь надія, як кажуть люди, вмирає останньою, але не в християн, наша жива надія – зустріч з Христом у вишньому Єрусалимі на небесній Обітованій землі, яка вже ген видніється на тому березі Йордану! Хай же наші пісні, думки і всі бажання будуть про той Небесний край, пам'ятаючи, що тут ми тимчасові гості. Щоб Господу не довелося через потрясіння нагадувати, що наше життя на небесах.


І я, Іван, бачив місто святе. Новий Єрусалим, що сходив із неба від Бога...

Ні, це не був грім серед ясного неба, весь світ знав і, затамувавши подих, чекав, що ось-ось розпочнеться Перша світова війна. І вона почалась: потягнулись довгі колони солдатів, заряджались гармати, заправлялись паливом літаки. Війна... Скільки горя і сліз ти приносиш воюючим по обидві лінії фронту. Не оминула вона і Палестину. Не хотілося б особливо вдаватися в подробиці бойових дій, але на певних цікавих моментах, які принесли зміни в історію Святої землі, все ж зупинимось.

Як вже зазначалось, Палестина до початку Першої світової війни була під владою Османської імперії. Зовсім поруч, в Єгипті, розташовувались війська Великої Британії, котра в цій війні воювала проти Османської держави. В 1917 році османські (турецькі) війська спробували форсувати Суецький канал, та після декількох невдалих спроб їм навіть довелося залишити Синайський півострів, який їм до цього часу належав. Британські війська під командуванням фельдмаршала Алленбі підійшли впритул до Палестини. В жовтні 1917 року полководець розпочав наступ на Єрусалим, попередньо захопивши Газу і Беер-Шеву (Вірсавію), що знаходилась на південь від Святого міста. Очільник англійських військ прекрасно розумів значення територій, на яких знаходяться його війська, і тому старався максимально зменшити кількість руйнувань і втрат. Читаючи кожен день Біблію, він розробляв військові плани і маневри для уникнення бойових дій в древніх біблійних містах.

Захопивши дорогу Наблус (Сихем) – Єрусалим, Алленбі оточив древню столицю з півночі, створивши навколо неї кільце. Далі просуватися він заборонив до моменту, коли турецька (османська) влада міста капітулює. 8 грудня англійські війська ввійшли до Віфлеєму – рідного міста царя Давида, але воно ознаменувалось ще однією надзвичайно важливою подією, на яку ізраїльський народ, на жаль, так і не звернув уваги, – саме в цьому місті народився Спаситель Ісус Христос. Уявляю, як обережно ступали ноги загартованих у боях вояків по вуличках дорогого для кожного християнина містечка. Адже саме звідси і почалась дві тисячі років тому нова епоха людства, нова ера, як ми співаємо в одному з різдвяних псалмів, «ера християн». Звідси в свої біноклі солдати бачили мури древнього Єрусалима.

Як і припускав Алленбі, турецькі війська, розуміючи небезпеку оточення, залишили місто, наказавши його меру Хусейну Саліму аль-Хуссейні здатись британцям. Той, прихопивши ще декого із керівників міста, взяв в руки білий прапор і почав шукати переможців, які самі ще не знали, що вже перемогли. Вийшовши за місто, турки натрапили на двох англійських солдат, до них і вирішили звернутись із пропозицією: «Ми хочемо здати місто». Вояки з подивом на очах не могли до кінця розібратись, в чому справа. Як виявилось, один із британських офіцерів, дивізія якого стояла неподалік Єрусалима, вирішив на сніданок скуштувати яєчню. Для цього послав свого кухара і рядового солдата в сусіднє селище за потрібним провіантом. Ті, не особливо розібравшись, куди йти, напевно Біблією не цікавились, збились з шляху і, не знаючи того, підійшли до самого Єрусалима. Уявіть собі, ви шукаєте правильну стежинку, а вам на зустріч виходять невідомі з білими прапорами та ще з незрозумілим проханням. Як не старався кухар пояснити, що їм не дозволяється приймати меморандум про капітуляцію, мер все рівно доповів їм, що місто вільне і англійці можуть його захоплювати. Велике здивування переповнювало серця солдат, коли вони швидкими кроками поверталися до свого офіцера, який, напевно, того дня так і не скуштував улюбленої страви.

А тим часом гурт з білим прапором продовжував пошуки переможців. Натрапивши на іншому схилі гори на ще двох англійців, які чомусь були не у військовій формі, мер вирішив запропонувати ключі від брам міста їм. Як виявилось, це були розвідники, які йшли перевіряти стан справ у Єрусалимі. Від несподіванки вони не прийняли такого цінного подарунку, а доповіли своїм офіцерам, котрим Хусейн вже здавався втретє. Але ті поспішали за відступаючими турецькими військами і теж не прийняли меморандум. У мера склалось відчуття, що місто йому доведеться здавати ще не раз, і він не помилився. Наступним був підполковник Бейлі, який також боявся торкатися настільки дорогоцінної для нього речі, але з радістю доповів про це керівництву. І тільки бригадний генерал Уотсон перший, але не останній, прийняв в письмовому вигляді капітуляцію міста. Генералу не вірилось, що саме він – перший християнин за останні півтисячі років, кому випала честь отримати ключі від такого дорогого серцю міста. Але його начальнику генерал-майору Шіа теж закортіло бути причетним до цього дійства, йому мер здавався вже у самому місті біля башти Давида.

Генералу Алленбі доповіли, що місто взяте. Дізнавшись про це, він 11 грудня 1917 року вирішив ввійти в місто. Хусейн із-за довгих пошуків переможців і декількох капітуляцій простудився, не зміг або вже і не хотів бути присутнім на церемонії. Коли кавалеристи британської армії наближались до Єрусалима зі сторони Яффських воріт, за прикладом Алленбі всі зійшли з коней і входили в місто пішки. Генерал знав, що переможці завжди в'їжджали в міські брами верхи. Він сам, до речі, був прекрасним вершником, але через ці брами входив ногами зі словами: «Як же я можу в'їжджати в це місто, якщо був Хтось до мене, Який входив в це місто пішки». Зберіглось багато фотографій цієї події, але особливо вражає момент, коли запеклі і славетні генерали, які підкорювали народи і землі, побачивши святий Єрусалим, входили до нього в смиренні, схиливши голови.

А ми ще на шляху до вишнього Єрусалима, часто бачимо його ніби крізь тускле скло наших духовних біноклів, здогадуючись і мріючи про те, що там буде. На мить уявіть, як ми будемо входити в Золоту браму Небесного Єрусалиму, не тільки не на коні чи пішими, а зі сльозами, на колінах, дякуючи Господу за спасіння – цю велику милість, проявлену до кожного із нас, і за духовні сили, за допомогою яких кожен дійшов і увійшов до Небесного Царства воротами!


А ввесь народ відповів і сказав: На нас Його кров і на наших дітей!..

У 1922 році Палестина офіційно стала підмандатною територією Британської імперії. Сюди звідусіль почали масово переїжджати євреї (так звані алія), кількість яких збільшувалась з кожним роком. До початку Другої світової війни їх нараховувалось 445 тис. осіб. Місцеве арабське населення дуже часто протестувало і робило всілякі жорстокі спроби запобігти репатріації ізраїльтян, що часто призводило до сутичок і жертв. Але початий з Божого повеління рух зупинити вже ніхто не міг. До кінця Другої світової війни територія Палестини залишалась під владою Великої Британії. В принципі, нічого майже не змінювалося, адже британці розуміли небезпеку ворожнечі арабів та євреїв. Останнім було дозволено створити свій орган самоврядування – Кнесет-Ісраель, іврит став однією із мов Палестини, дозволено було використовувати власний гімн «Гатіква» і синьо-білий прапор з шестикутною зіркою Давида в центрі.

Як не дивно, але Друга світова війна теж була передбачуваною. Бойові дії і політичні перипетії цього періоду упустимо. Але для єврейського народу ця війна – темна сторінка історії. Ще задовго до її початку в Німеччині, Італії та інших близьких їм за ідеологією державах почались масові переслідування євреїв. Особливо діставалось їхнім крамницям і синагогам, яких нищили із відвертою злобою і завзяттям. Не оминути і сумнозвісної «Кришталевої ночі» – в ніч з 9 на 10 листопада 1938 року, яка була проведена в Німеччині, внаслідок чого загинуло, за різними даними, від 100 до 400 євреїв. Близько 30 тисяч були запроторені до концентраційних таборів, при цьому було спалено і зруйновано більше 250 синагог. Існує розповідь одного християнина про те, як вже в кінці війни, коли союзники бомбили одне із німецьких міст і в пожежах згорали будинки і бомбосховища, – тільки місцева, спалена колись під час погромів синагога стала єдиним притулком для багатьох жителів. Серед них були і ті, хто брав участь в її знищені, і ті, як наш брат, хто були проти цього. Справа в тому, що в синагозі вжє все, що могло горіти, – декілька років тому згоріло, і тепер її чорні стіни почали «говорити» до людей, що за ними сховалися.

З початком війни ситуація для єврейського народу погіршилась тим, що на захоплених Німеччиною та Італією територіях створювалися гетто – куди заганялось все єврейське населення міст і сіл, де їх морили голодом, фізично знущалися і примушували працювати в нестерпних умовах. Опісля почали масово розстрілювати в так званих «ямах» всіх – і чоловіків, і жінок, і дітей, нерідко засипаючи при цьому ще живих людей. Після чого, за розповідями очевидців, земля ще декілька днів «дихала». Це були великі жахіття, але на цьому все не закінчилося. Діяли концтабори – «табори смерті», в яких масово знищували євреїв у газових камерах та іншими жорстокими методами. Здавалось, цьому не буде кінця.

Кожен день був ніби останнім. Ще довго лунали в вухах жителів прилеглих сіл і міст плач дітей і крики дорослих з-за паркану концтаборів: «Месія, прийди!». Існують відомості, що багато євреїв перед смертю визнавали Ісуса Христа – Месією. Господь спонукав серця багатьох людей з різних народів, на свій страх і ризик, переховувати Його народ в своїх будинках і годувати їх, це суттєво зменшило кількість загиблих. До речі, більшість намагались потрапити на територію Палестини, яку війна майже не торкнулась, і всі євреї, які сюди переїхали раніше, в мирі і спокої пережили лихоліття. Загалом за роки Другої світової війни загинуло близько 6 мільйонів євреїв, хоча ця цифра може бути і більшою. Єврейська нація понесла величезні втрати.


За пазуху жереб вкладається, та ввесь його вирок від Господа.

Після війни кількість євреїв у Палестинї становила вже 33% від всього населення. Британська влада, яка постійно страждала від терактів і погроз місцевого населення, вирішила залишити Палестину, до того ж в цей час Індія – найголовніша колонія англійської королеви – проголосила незалежність. Їм, чесно кажучи, було не до Святої Землі. Її головну проблему – поділ між арабами і євреями або створення єдиної арабсько-єврейської держави – британці хотіли вирішити якомога швидше, передавши цю проблему до Організації Об'єднаних Націй. Створений 15 травня 1947 року Спеціальний комітет по Палестині при ООН після довгих роздумів і маневрів більшістю голосів вирішив створити дві незалежні держави, поділивши їх дуже цікавим чином: міста Єрусалим та Віфлеєм, як святі міста, вирішили залишити під міжнародним контролем ООН, на півдні: місто Газа і прибережну зону з портом Яффо віддали арабам, євреям віддали пустелю Негев; в центрі: пагорби до річки Йордану – арабам, а приморську частину з Хайфою – євреям; на півночі: примор'я – арабам, а пагорби до Тиверії – євреям. Якщо дивитись на карту, то це шість, майже не пов'язаних між собою клаптиків території, з яких створити окрему державу було б дуже важко.

Надія на те, що через дуже короткий час в Ізраїлю з'явиться власна, нехай пошматована і розділена, але незалежна держава, не покидала серця євреїв. Поки тривали політичні баталії на міжнародному рівні, напевно вуста кожного єврея шепотіли молитву до Бога про допомогу в такий важливий і, можливо, єдиний історичний момент. Настільки близько до здобуття незалежності Ізраїль ще не був. Але не все було так просто, зовсім поруч знаходились аж п'ять великих і потужних арабських держав, які не тільки були проти, а й не хотіли бачити на захід від річки Йордан державу євреїв. А боротися проти п'яти армій з великою кількістю солдат і зброї було просто на межі фантазії. Але не для Ізраїлю, за цю державу стояв Хтось Невидимий, руку і супровід Якого євреї бачили раніше і постійно бачать ось вже впродовж 70 років.

Рішення було винесене на голосування під час засідання Генеральної Асамблеї ООН. Попереднє голосування відбулося в жовтні 1947 року, на якому набрати 2/3 голосів так і не вдалося: за 25 делегатів, проти 13, аж 17 утрималось. Якась струна в серцях євреїв все-таки затремтіла. Здавалось, що такий історичний шанс може в будь-яку хвилину, навіть секунду, вилетіти з рук, як той горобець, котрого потім вдруге ловити ой не легко. Але головне голосування мало відбутися 29 листопада цього ж року.

Ранок 29 листопада 1947 року. Делегати ООН неспішно займали свої місця в кріслах головної зали, хтось ще чекав офіційної позиції своєї держави з цього питання від урядових установ, хтось час від часу перегортав сторінки Резолюції №181. І тільки єврейська делегація, яка тут була присутня в якості спостерігачів, з властивою їм спокійністю, вмостилась в ложах на балконі. А тисячі євреїв і в Палестині, і по всьому світу, та й не тільки євреїв, припали своїми вухами до радіоприймачів, чекаючи початку голосування. Президент Генеральної Асамблеї Освальдо Аранха з Бразилії відкрив голосування за вищезгадану резолюцію. І хоч на перший погляд здавалось, що всі дипломатично спокійні, все ж напруга в залі відчувалась. Австралія – за, Афганістан – проти, Аргентина – утрималась, ніхто не очікував такого початку, напруження наростало, але представники Ізраїлю, з властивою їм манерою, були спокійні, вони зі своєї сторони зробили все, що могли, тепер було рішення за Кимось Іншим. А далі стрілки терезів змістились в бік євреїв, США – за, СРСР – за, Українська РСР – за... Кінцевий результат: 33 делегати – за, 13 – проти, 10 утрималось. 2/3 голосів набрано, рішення прийнято! Це був один із вкрай небагатьох випадків, коли СРСР і США голосували однаково. Так, в кожного із них були свої цілі і плани на Ізраїль, але Боже втручання тут було видимим. «За пазуху жереб вкладається, та ввесь його вирок від Господа» (Прип. 16:33).

Здавалось, що зупиниться серце. Тисячі євреїв, не дивлячись на пізній час (різниця в часі з Нью-Йорком), висипали на вулиці палестинських міст зі співом радісних пісень, вітаючи один одного, араби ж, вимкнувши радіоприймачі, лягли відпочивати. Війна була неминуча, але не про це думали зараз євреї. Тільки уявити собі: більше не треба буде поневірятись по чужих країнах, більше не треба буде відчувати на собі принизливі погляди, більше не повториться вигнання і жовті зірки на спині, віднині кожен із них став громадянином своєї держави, з власним паспортом! Мені важко передати почуття і стан сердець благословенних дітей Якова, але прекрасно розумію, що ці почуття були непередавані. Збулась давня мрія Ізраїлю, але попереду були роки, роки боротьби за свою землю, ні клаптика якої вони не збирались віддавати.


Проголошення Незалежності держави Ізраїль

Мандат Великої Британії закінчувався 1 серпня 1948 року, після чого вступав в силу поділ Палестини на єврейську і арабську державу. Обидві сторони вже розпочали готуватись до військових дій. Араби не прийняли Резолюцію і тому вважали ділом часу стерти «єврейську державу» з лиця Палестини, євреї готувались до оборони. Почались збройні сутички, які переростали у військові конфлікти і супроводжувалися великими терористичними актами. Спостерігаючи ускладнення ситуації, британці вирішили залишити країну раніше назначеного терміну – 15 травня 1948 року.

Резолюція №181 вступала в силу, якщо до наступної сесії Генеральної Асамблеї ООН 14 травня 1948 року до 18:00 не буде внесена нова пропозиція щодо «палестинської проблеми». Британія саме хотіла подати новий проект резолюції, за яким би в Палестині була б створена єдина арабсько-єврейська держава. Здавалось, питання висіло на волоску, адже США, які в цей час вже вели холодну війну із СРСР, більше схилялись на бік Британії, а разом із ними їх союзники. Таким чином утворення Держави Ізраїль знову стало під великим знаком питання.

I цей день настав, всі розуміли, що американо-англійська резолюція буде прийнята. Коли до 18:00 залишалось 15-20 хвилин, головуючий засідання, представник Аргентини, зупинив виступ делегата від СРСР А. Громико. Він мав бажання поставити на голосування нову резолюцію. Але в цей час із свого крісла піднявся представник Української РСР Василь Тарасенко і ламаною англійською мовою звернувся до головуючого з проханням дати слово. Аргентинець Арсе швидко вибіг шукаючи поліцію, адже думав, що це спланована провокація. Пройшовши до трибуни, Тарасенко почав щось говорити не зовсім зрозумілою англійською, скоса поглядаючи на годинника. І коли на них було 18:01 зійшов з трибуни, якраз в цей момент головуючий повернувся з поліцією. Поглянувши на годинник, той зрозумів, ставити нову резолюцію на голосування вже не можна, попередня набуває чинності і вступає в силу. Через декілька хвилин представник США підтвердив свою попередню позицію, і Резолюція №181 дійсно залишилась в силі. Василю Тарасенку була висловлена щира подяка від ізраїльського народу, подарована Тора і навіть запропоноване почесне громадянство, але, в силу зрозумілих причин, він відмовився. На запитання журналістів: «Яка сила змусила Вас піднятися з місця?», той відповів, що точно сказати не може. Цей чоловік, якого Господь використав для здійснення Своїх слів щодо Ізраїлю, деякий час був завідуючим однією із кафедр факультету, на якому навчається автор цих рядків. Справді, чудні діла Твої, Вседержитель, Того, Хто тримає все у Своїх руках!

11 травня 1948 року Давид Бен-Гуріон, відомий сіоніст і на той час лідер єврейського народу, скликав свій «уряд». На засідання розглядалося одне питання: проголошувати Незалежність Ізраїлю в ніч з 14 на 15 травня чи ні? Мудрі політики і військові довго роздумували, зважували всі «за» і «проти», дивились на ситуацію з усіх сторін. І було на що дивитись: Ізраїль мав протистояти арміям 5 країн, які в декілька разів перевищували сили Ізраїлю. Бен-Гуріон поставив питання на голосування зі словами «Зараз або ніколи!». Шість рук піднялись «за», чотири – «проти». Ці четверо були такими ж прихильниками утворення Ізраїлю, які і інші, всі прекрасно розуміли стан речей. В цей час британці спішно пакували речі і готувались залишити Єрусалим і Палестину назавжди.

Рано вранці в п'ятницю, 14 травня 1948 року, під звук шотландських волинок британські війська маршем залишали Єрусалим. Наспіх знімаючи прапори Британської імперії з готелю «Кінг Девід», вирушали вони до місцевого аеропорту. Звідси летіли до Хайфи, а там, сівши на корабель морського флоту, відчалили, об 10:00 Британський мандат в Палестині припинив своє існування. Коли вже останній полк відстукував по бруківці однієї з вулиць Єрусалима свої кроки, пролунала команда «Наліво!» і солдати звернули в один із провулків, зупинившись біля будинку №3. Командир постукав у двері. Вони повільно відкрились, і звідти вийшов сивочолий рабин Мордехай Вайнгартен. Запанувала тиша. Офіцер звернувся до старця зі словами: «Від 70-го року і до сьогодні ключі від Єрусалима ніколи не знаходились в руках євреїв! Я маю честь вручити Вам ключ від Сіонських воріт Єрусалима, який через 18 століть опиняється знову в руках єврея!». З цими словами передав він важкий, вже покритий іржею, але такий дорогоцінний ключ Мордехаю. Не міг стримати під окулярами своїх сліз дідусь, вони все з більшою і більшою силою набігали на очі. Прийшла йому на пам'ять древня розповідь про цей, такий до болю рідний для кожного єврея, ключ. В ніч перед тим, як війська Тита в 70 році захопили Єрусалим, коли вже була зрозуміла безнадійність ситуації, священики передали його найсильнішому, а той зі словами: «Бог! Віднині Ти будеш охоронцем цього ключа!» щосили кинув його в небо. І тепер він знову повернувся до євреїв. Крізь сльози Вайнгартен лише зміг промовити: «Дякую Тобі, Господи, що дозволив мені дожити до цього щасливого моменту». Британці пішли, але якийсь дивний звук все більше і більше наповнював Єрусалим. Так, це був звук, схожий на той, що лунав 1878 років тому, – звук зброї наступаючих військ сусідніх арабських держав, але тепер рабин нікому і ні за що на світі не віддасть цю найціннішу для нього річ.

Тим часом в Тель-Авіві проводились останні приготування. Ще з вечора був підготовлений текст Декларації про Незалежність, яку Бен-Гуріон надрукував власноруч. Довго думали, як назвати державу. Юдея, Сіон чи Ізраїль? Зупинились на останньому варіанті, ніби, отримавши знову від Бога благословіння і нове ім'я, точно так, як колись праотець Яків. Так як 15 травня була субота і в цей день робити було заборонено, вирішили закінчити справу в п'ятницю ще до заходу сонця. О 16:00 в будинку музею міста Тель-Авів зібралось багато людей. Тут були присутні військові, журналісти, письменники і обов'язково рабини і старійшини, а на вулиці тисячі жителів Тель-Авіва чекали рішення. До того ж мільйони євреїв і не тільки знову припали до радіоприймачів, слухаючи, затамувавши подих, текст Декларації з вуст Бен-Гуріона.

5 іара 5708 року (14.05.1948) Давид Бен-Гуріон проголосив Декларацію Незалежності Ізраїлю! 2 сторінки тексту читав він 17 хвилин. Закінчуючи словами «Довіряючи Всевишньому, ми підписуємо Декларацію на землі Батьківщини!». Не приховуючи емоцій, підписували члени Національної ради текст документа. Присутні платочками утирали сльози, на жаль, ніхто не міг зафіксувати стан сердець і очей мільйонів слухачів радіо, але я думаю, що серця всіх бились в унісон. Головний єврейський рабин від щирого серця подякував Богу і просив Всевишнього благословити новостворену державу. «Амінь!» – сказав він, і зазвучала «Гатіква», присутні, витерши сльози, і вже з посмішкою на вустах слухали і підспівували гімн новоствореної держави. Давид Бен-Гуріон, вдаривши молоточком по столу, промовив: «Держава Ізраїль народилась. Засідання закрите!». Годинник показував 16:37. Збулася, збулася двохтисячолітня мрія ізраїльського народу – їх держава Ізраїль віднині Незалежна! Ще довго не вірилось, що це дійсність. Так, попереду були битви і втрати, перемоги і радості, але вже ніколи і нікому єврейський народ не віддасть ні міліметра землі, колись обітованої Богом Аврааму – Ерец-Ісраель!

Богдан КРАВЧУК


Газета «Християнин» 01(64)2018


© 2008-2012