|
Невигадані історії...Під цією рубрикою ми будемо друкувати розповіді членів нашої церкви. Розпочнемо з декількох надзвичайно цікавих історій, які сталися в житті нашої сестри Валентини Данилівни Козленко. Одного разу йшла я на дачу. Дивлюсь, а по дорозі йде старенька-старенька бабуся, несе дві важкі сумки, аж додолу схиляється, так важко їй. Я ж їй і кажу: – Бабусю, а що це ви так нагрузилися? Давайте, я вам трохи поможу. Далі вже йдемо разом. Думаю, треба ж якось з нею почати розмову. – Бабусю, а ви в Бога вірите? – запитую у неї. Вона мене зміряла поглядом з голови до п’ят, і мовчить. Ну а я її знову почала питати: – Так вірите чи ні? – Не треба мені розказувати ці казки. Я ці казки, знаєте, скільки вже чую, на день по десять разів. – Ну тоді розказуйте... – кажу я здивовано їй у відповідь. – У мене є сусідка, така, як оце ви, напевно. Тільки й чути від неї: «Слава Богу!», «От Бог мені дав!», «От Бог мені поміг!» Просто слухати це не можу. Одного разу сиджу я на вулиці, виходить вона і каже: «Маріє, йди подивись, який мені Бог костюм дав! Я ж про нього, знаєш, скільки мріяла?» Ну, думаю, піду гляну, що там таке. Зайшла, лежить костюм. Гарний костюм, на дивані розложений, і поруч посилка. Бог їй з неба прислав? Га? Як це так, отаке видумувати, отакі казки розказувати? Посилка була від її сестри з Америки. А вона каже, що їй Бог дав. Ну як це так? Я посміхнулась. А вона мені у відповідь: – Ну що, правду я кажу? – Бабусю, зараз і я вам дещо розкажу. Хоч то трохи інша історія, але схожа. У мене, кажу, був собака. Будь-що він не їв. Я йому в дитячому садочку брала відходи. І от одного разу, це було в неділю, я геть забула, що мали бути свята. В понеділок і вівторок дитсадочок вихідний. А купити йому нічого не встигла. Ввечері сама до себе кажу: «Ой, а я собаці нічого не встигла приготувати!» Думаю, що ж це мені робити. На вечірній молитві вже в самому кінці давай просити у Бога: «Господи, сама ж наїлася, прости мене, а це теж Твоє творіння. Я забула, але Ти не забудеш». Просила я так щиро, що аж чоловік мій сказав: «Людям нема що їсти, а вона за собаку молиться». Нічого, кажу, дасть і собаці. Зранку встала, давай знову молитись. Вийшла з хати. А Бог дійсно вже почав дещо робити. Ну то вийшла я, а ключі забула. Вернулась. Знов щось забула, вернулась. Думаю, та що це я сьогодні така неуважна. Туди-сюди. Сіла на велосипед, думаю: заїду зараз у магазин «Славутич», може, якоїсь кісточки хоч куплю, бо в понеділок базар не працює. Заїхала. Та які там кісточки, весь відділ закритий. Іду молюсь з вірою в серці: «Господи, але Ти нагодуєш». Чую крик: «Жіночко!» Я почала озиратись, хто б це мене міг кликати. Та ось бачу: біжить жінка зі сторони дев’ятиповерхового будинку з такими сумками, як на відра два, аж ледве їх тягне. Я стала. Показую їй, чи вона мене гукала. Побачила стверджувальний кивок головою, стою і чекаю її. Добігає вона до мене, і перше, що питає: – У вас собачка є? В мене аж очі округлилися. А вона мені: – А чого ви на мене так дивитесь? В мене чоловік помер, і я йому 40 днів справляла. Та й такого вже наприготовляла. А роблю я на м’ясі. Людей прийшло мало, неголодні, понакльовували і все залишили, а я живу одна, куди мені його подіти? Я оце склала все, думаю, винесу комусь поїсти, може, бомжів яких хоч нагодую. І тут оце бачу, ви їдете, а я вас часто у вікно бачу, думаю, напевно, в жіночки собачка є. Ось візьміть, тут все хороше і м’ясце, і холодець, і картопля, все окремо, можете і самі поїсти. Подякувала я тій жінці за турботу. Їду, а собі думаю: якби я оце не верталась, якби Господь не готував мене до цієї зустрічі, то я, певно, проїхала би повз і собаці б нічого не привезла. Всю дорогу їхала і дякувала: «Господи, та ти ж не забудеш ніяку пташечку, ніяку тваринку, на всі сердечні прохання можеш дати відповідь». Таке розказала я бабусі та й питаю у неї: – Бабусю, ну як вам отака історія? А якби Бог кинув мені ті пакети з неба, то ще й, може, по голові б мене вдарив. Тоді як Бог міг кинути ту посилку вашій сусідці? Йшла бабуся і навіть вже й трохи посміхатися почала. – Так-так... А я далі: – Така ж моя історія, як ото і ви костюм побачили. Бог не буде вашій сусідці з неба посилку кидати. Напевно, молилась жіночка, що їй хочеться костюма. От сестра їй і прислала. На тому й розійшлися. Кожен думав про своє, що чудеса все-таки бувають... Записала Анна ЯМІНОВА Газета «Християнин» 02(54)2014 |
| © 2008-2020 |