|
Про Господа писати прагну я (Вірш. Ольга Лазарук)Мене просили: «Напиши про небо!» Давно просили і багато раз... Душа людини має в нім потребу, Та бідна мова – в ній лиш кілька фраз. Що звично кажуть? Про красу блакиті, Про хмар ходу стежинами її, Про те, що там, в невидимому світі, Живуть вже попередники мої. Іще сказати про світила можуть, Про блискавки і громив далині Й про головне – що там Престол є Божий, Де слід явитись і тобі, й мені. І хоч це так – не так сказати мушу: Свідкує дух в єстві про небеса, Єдиний він єднає з небом душу І бачить вже, яка то там краса. Та ми ще в тілі в мороці гріховнім Мандруємо долинами землі Й невимовним лишається духовне, Хоч є й реальні крихітки малі. В хвилини горя – знав Господь потребу – Коли лежала мама у труні, Тоді на землю опустилось небо, Воно було довкола і в мені. Ще знаю небо... Як в духовній праці Господь виводив на передову, То відчувала, що в Його палаці Я, як дочка, уже тепер живу. Коли в сльозах, нікому непомітних, Приходжу я до Батька в молитвах, Сповняє небо душу мою бідну, Дарує радість і Господній страх. Та й кожен знає, як Спаситель свідчив, Що певним ділом ти Йому вгодив Здавалося: перед святе Обличчя У саме небо ти на мить входив. Ми пам’ятаєм ті блаженні миті, Їх бережемо в серці наче скарб. І то не небо – Господа обитель, А Сам Господь навідувавсь до нас. Писать про небо – мова наша вбога, А мова духа – не для вух земних... Але відомо, що за планом Бога За нами з неба йде Ісус Жених. Він нас готує, щоб забрать до Себе І скоро в небі створиться Сім’я. То ж не про дальнє недосяжне небо – Про Господа писати прагну я! Ольга Лазарук Газета «Християнин» 03(14)2004 |
| © 2008-2020 |