|
Подорож у вчора...У кожному місті будь-якої держави світу є місце, де зовсім не хочеться сміятися та веселитися, а всякі жарти сприймаються суворим осудом. Це царство мовчання. Тут земля рясно облита сльозами суму й жалю за втраченими батьками, дітьми, онуками, чоловіками, жінками, друзями... Саме тут руйнуються життєві плани людей, добрі вони чи погані, надії та сподівання. Людей різних верств населення, бідних і багатих, щирих і лукавих, освічених і безграмотних смерть зрівняла під одну планку, як казав класик: «Байдуже смерті: мужик ти чи цар, все пожере, як солому пожар...», вони усі стали тліючим прахом. Саме тут з точністю виконуються слова Вічного Бога, які Він сказав непокірному Адаму: «...ти порох, – і до пороху повернешся». У молоді Новокаховської Церкви виникло бажання відвідати міський цвинтар та згадати земний шлях, віру в Господа братів та сестер, наших попередників, які там поховані. Пригадую слова Максима Рильського: «Нація, яка не знає свого минулого, – не варта майбутнього». Тому ми й здійснили 12 червня так звану подорож «у вчора», у минуле, яка, думаю, на довго залишиться в наших душах і серцях. Кожний взяв з собою букет живих квітів і на церковному автобусі вирушили в дорогу. Нова Каховка – відносно невеличке місто, та сумна статистика наводить печальні думи: кожен день тут ховають по 7-8 осіб, а буває й більше, тому площа міського кладовища з кожним днем стає все більшою та більшою. І ось ми разом з пресвітером та дияконом нашої Церкви йдемо по цим довгим рядам могил, які стали останнім притулком для бездиханних тіл. Одні могили були свіжими, що свідчило про те, що людину поховано не так давно, на місці інших були зведені дорогі пам’ятники з ніжними словами, які висловлювали любов близьких до того, хто тут похований. Деякі були вкриті бур’яном, обеліск розвалений, і на табличці навіть не можна було прочитати ім’я покійного, це свідчило про відсутність турботливої руки родичів, які по різним причинам вже давно не відвідували могилу. Але й це, стерте негодою та роками ім’я, я певно знаю, відоме Богу. Білостовбурові берізки, схиливши свої гілочки над могилами, тихим шелестом листя про щось нам розповідали. Якби ми розуміли їхню мову, то напевно почули б не схожі між собою історії про життя різних людей, їхні непрості долі. Серед десятків, сотень різних могил, ми шукали ті, в яких поховано наших дорогих братів та сестер, а знаходячи їх, з неприхованою цікавістю слухали розповідь служителів про працю цих людей на ниві Божій, про вклад частиночки їхнього серця у життя Новокаховської Церкви, бо деяких з них ми зовсім не знали, але були й такі, з якими ми багато років йшли пліч-о-пліч, ділили печалі й радості. Без сліз на очах не можна було дивитися на дитячі могилки, в яких поховані нерозквітлі життя, немов зірвані безжальним вітром бутончики ніжних тюльпанів. Думаю, це залишило вагомий слід у нашій підсвідомості. Мимоволі кожний замислювався над своїм життям, звіряв, чи відповідає воно вимогам Слова Божого, бо приходило ясне розуміння того, що будь-якої хвилини ми можемо предстати перед Богом. Я чомусь впевнена, що в багатьох серцях відбулося серйозне переосмислення своїх поглядів та пріоритетів. Біля могили директора недільної школи Нікуліна В’ячеслава Константиновича, якого кожен його учень згадував з теплотою в серці, ми заспівали дорогий нашим серцям псалом: «К горам возвожу взоры мои...» Перед виходом з міського кладовища, в небеса полилася щира молитва за тих, хто несе непросту ношу сирітства, за тих, кого смерть розлучила з рідними та близькими... Які ж почуття та думки залишила в наших молодих серцях подорож «у вчора»? Брати та сестри, які вже знайшли спокій та вічну радість біля ніг Ісуса Христа, передали нам факел віри, який ми маємо пронести через усе своє життя. Вони горіли яскравими свічками, освітлюючи темний морок гріха навкруги, показавши цим гідний приклад, який варто унаслідувати. Ми відчули велику відповідальність за збереження чистого Євангельського вчення, яке залишив колись Христос Своїм учням, заради якого терпіли наругу, насмішки й наші попередники. Та головне те, що Господь ще один раз нагадав нам, що кожний у будь-який час має буди готовим до зустрічі з Ним віч-на-віч. Можливо, хтось потішає себе думкою, що після смерті виділять місце на цвинтарі 1.5 x 2.20 м, закопають і на цьому усе закінчиться, але це далеко не так. Дивлячись на велику площу кладовища, хочеться разом з пророком Єзекіїлем вигукнути: «...чи ожиють оці кості?» Якщо довіряти людському розуму, то це не можливо, та наші думки – не Божі. Якщо з часів перших людей і до сьогодні виконується Слово Вічного Бога про повернення людини у землю, то неодмінно виконається й слово: «Ото, незабаром приходжу, і зо Мною заплата Моя, щоб кожному віддати згідно з ділами його» (Об’яв. 22:12). Пригадую, як на одному з траурних богослужінь, диякон нашої церкви у проповіді говорив про невидиму чергу, в якій кожен з нас стоїть на своєму місці. Це черга до переходу у вічність. Тільки ж у яку? Як відомо, їх є дві, в залежності від того, яку людина при житті заслужила. Так як цю чергу встановлює Всемогутній Бог, ніхто по своєму бажанню не може піти поза чергою або взагалі її пропустити. І чи можеш ти з впевненістю сказати: «Не я наступний!»? Зустрічала таких самовпевнених людей, які кажуть, що якщо дійсно існує Бог, то вони знайдуть слова для виправдання своїх злих діл та вчинків. Але ж це не так. Сумніваюся, що такий «розумник» зможе й слово сказати перед Праведним Суддею, бо наші діла будуть говорити за нас. Хтось скептично посміхнеться: «От віруючим немає чого робити, знову лякають Судом, пеклом...» Але ж ми не лякаємо, а попереджаємо, а робити висновки залишається тільки за вами. ...На цвинтарі панувала тиша, яку порушувало веселе щебетання різних пташок, які, здавалося, одна поперед одної з усіх сил намагалися розрадити сумні думи усіх присутніх і запевнити, що скоро нас чекає невимовна радісна зустріч з дорогими братами і сестрами, а найголовніше – з Небесним Батьком, Який сказав: «...незабаром прийду...» Я дуже хочу бути громадянкою Небесного Єрусалиму!!! А ви??? Надія ГОРБУНОВА Газета «Християнин» 05(43)2011 |
| © 2008-2020 |