Главное меню

Последние статьи

Случайные статьи

Авторские права
Все авторские права на статьи принадлежат газете «Христианин».

При любом использовании материалов сайта, ссылка на christianin.net.ru обязательна.

Редакция не всегда разделяет мнения авторов материалов.



Ссылки


Украина онлайн

Церкви.com

Маранафа: Библия, словарь, каталог сайтов, форум, чат и многое другое.
Газета «Христианин» (Украина, Херсонская область, г. Новая Каховка) приветствует Вас!

На этом небольшом сайте вы можете
прочитать все статьи из нашей газеты,
а так же скачать её электронную версию.
>>Читать последний номер<<

Усяке буває! (Свідоцтво. Семен та Ірина Бролови)

Отже, і поганам Бог дав покаяння для життя (Дії 11:18)


Жила родина Семена та Ірини Бролових, в якій було троє синів: Петро, Володя та найменший – Андрійко.

Вони були успішні у всіх своїх справах: і діти кріпенькі, і у грошах достаток, і любов панує. Якщо поміркувати над цим, будучи мирською людиною, то можна подумати: «А що ще треба для ідеально-щасливого подружжя!?» Так думали і Семен з Іриною. Але ж, усяке буває!

От одного разу, приїхали в село до бабусі, яке було недалеко від них. Діти дуже любили приїздити сюди на літні канікули, бо могли гуляти цілими днями.

Бабуся була старенька і донька часто пропонувала матері переїхати до міста, але вона, в свою, чергу кликала їх до себе, у село:

– Але ж, мамо, у Семена і у мене гарна робота, тут такої не знайти. Ми звикли жити добре і до села я не маю симпатії, бо заробляємо гроші розумовою працею, а не фізичною, та й дітям треба вища освіта. А тут які вони отримають знання?

– Дочко, хіба щастя у грошах? А діти? Діти як виростуть, самі зможуть собі обрати, яка їм праця до душі: чи розумова, чи фізична, чи духовна.

– Мамо, не починайте, ви знову за своє. Скільки раз я ще буду вам пояснювати, що нам ще рано йти в вашу віру. Нам ще хочеться пожити таким життям, як є. Порозважатись, побудувати кар’єру, а там, під кінець, як «прикруте», тоді і зрозуміємо, що прийшов і наш час покинути це гріховне, як ви кажете, життя, і навернутись до Бога, – відповіла трохи роздратованим тоном Ірина.

На тому розмова матері з дочкою скінчилася. Марія Іванівна, бабуся і мати, була віком 69 років. Вкрита сивиною голова, була свідком нелегкого життя. Вона віруюча понад 6 років з того моменту, як покаявся її чоловік, у якого протягом усього життя було хоббі – напитися більше всіх, через що, зірвавши здоров’я, він помер у свої 63 роки, вже будучи братом сільської церкви. Але Марія Іванівна ніколи не журилася, що він так рано пішов з життя, бо знала, Там – набагато краще.

З Іриною (жінка 33 років, не високого зросту, з каштановим волоссям, довжиною до плечей, зеленими очима та червоним, як маки, губами) мати часто розмовляла на тему «Покинь грішне життя», але усі розмови переходили на тему «Життя прекрасне таке, як і зараз».

Теща вирішила звернутися за допомогою до зятя. Це був 40-річний чоловік, високого зросту з чорнявим волоссям та синіми, наче небо, очима, під довгуватим носом виднілися вуса, з якими він здавався меншим. Одягнений у костюм, за звичкою, бо був директором міського банку.

– Степане, скажи хоч ти своїй дружині, що матір треба слухатись, що така рідна людина, як я, ніколи не порадить лихого.

– Але ж, мамо, – зітхнувши відповів той, – я не дуже впевнений, що те чого ви пропонуєте, є те, чого ми прагнемо. Ми ще встигнемо. Я вважаю те, що ви кажете майже кожен раз, коли ми приїжджаємо: «Усяке буває!» – нас обійде стороною.

– І ти туди ж, – безнадійно відповіла Марія Іванівна.

Після деякої хвилини мовчання, бабуся рішуче сказала:

– Не хочете слухать – ваше діло. Але хочете, не хочете, а я молитимусь за вас, щоб Бог достукався, і навернув до Себе, раніше ніж ви цього чекаєте, бо як «прикруте» – усяке буває.

– Дякую, за порозуміння. Ми, мабуть, підемо спати, бо втомилися з дороги. А діти, коли прийдуть, вкладіть їх, будь ласка. І ще попрошу, не треба їх затуркувати своїми псалмами, вони їм у навчанні не знадобляться, – полегшено промовила дочка, з думкою: «Наша взяла!»

Звечоріло... Небо вкрили мільярди зірок, чутно спів солов’я, в кущах цвіркочуть цвіркуни, а легенький вітерець, в якому можна було відчути медовий аромат квітучої липи, нашептує мелодії своїх пісень, які нам не відомі. Приємно дивитись на безмежний простір, такого в місті не побачиш! Здається, що той вітерець тебе підійме й понесе на своїх крилах туди, де немає горя і біди, де все навколо сяє світлом добра і Божої любові.

Ось прийшли і діти з вулиці:

– Ой, бабусю, ми так набігалися і такі голодні, що поїмо все, чого дасте, – сказав забігший та захеканий Петро.

– Бабусю, а чому у вас такий сумний вигляд? – запитав Володя.

– Що, тато з мамою знов не слухаються? – прошепотів Андрійко.

– От які ж ви розумні поставали! – наче грізно, але ласкавим голосом відповіла Марія Іванівна, – йдіть мерщій мити руки, а я тим часом накрию на стіл.

От сіли вечеряти, а Петрик каже:

– А можна ми з вами сьогодні почитаємо Біблію? Або, може, нас ще якої пісеньки навчите? Я пам’ятаю усі, яких ви нас навчали, і «Дітки, на діло», і «Страшно бушує... море», і «Вірю я в обітниці Христа»...

– Звісно можу, але співайте тихенько, бо мама з татом пішли відпочивати.

І Марія Іванівна почала співати псалом:


Ночі пізня вже година,

Всюди тиша і все спить,

А Ісус на самотині,

Тихо став Отця молить:

«Отче Мій Святий, чи може

Проминути чаша ся?

Тільки хай буде, о Боже,

Воля лиш у всім Твоя!»


Тут раптом, в захопленні від ніжного співу бабусі, старший онук каже:

– А знаєте, мені не подобається таке життя, як у батьків. Я коли виросту, то приїду до вас жити, і будемо разом в Церкву ходити. Не хочу чекати поки батьків щось «прикруте»! – рішуче заявив Петро.

– Не можна так казати про батьків. Ти краще молися за них, щоб Бог змилувався над ними, – сказала бабуся і сумно зітхнула.

Проминули дні гостювання в селі. Сім’я Бролових повернулася до дому. Життя пішло звичним шляхом, в якому не було навіть спогадів про слова Марії Іванівни, яка завжди попереджала, що надіючись на себе, усяке може статися.

З того часу пройшло 6 років. Петру, чорнявому хлопцеві, який нагадував свого батька, тільки без вус, було майже 17. Так, як і 6 років назад, його не приваблював світ, у нього були інші погляди на життя. Він дуже відрізнявся від однолітків. Поведінка зразкова, посмішка ласкава, а в очах горів якийсь вогник, який ніхто не міг зрозуміти. Вчителі до нього ставилися по-різному. Одні вороже, а інші навіть побоювались його чіпати, через отой «вогник», але Бог не залишав своє дитя. Юнака завжди тягло в зібрання віруючих. Бог благословляв хлопця у всіх ділах, а той, в свою чергу, не переставав дякувати молитвами.

Незабаром став членом помісної церкви, прийнявши святе водне хрещення. То був незабутній день в житті юного, тепер вже, брата. Прийшовши додому, його ніхто не чекав, крім малого 8-ми річного Андрійка, який радіючи підбіг, і вилізши на руки братові, поцілував і дитячим зацікавленим голосом, запитав:

– Петю, а звідки в тебе стільки таких чудових квітів? В тебе ж день народження вже був? Чи в вашій церкві свято?

– Так малий, ти вгадав, – радісно, майже крикнувши, відповів старший брат, – сьогодні найщасливіший день у моєму житті! Я дав Богові обітницю, прийнявши водне хрещення!

– А розкажи мені, як це відбувалося, – зацікавлено попросив Андрій.

– Знаєш, – тихо почав, – цей день навіки залишиться в моїй пам’яті. Ми одягалися у білий одяг, а потім йшли до річки і під спів хору...

Петро на цьому місці завмер, згадуючи те почуття, той трепет душі, ту невимовну радість, від якої навіть важко дихати. Через кілька секунд продовжив, – ...і під спів хору ми заходимо у воду, де нас вже чекає пресвітер, і на його запитання даємо відповіді: «Вірую!», «Обіцяю!», після чого, в Ім’я Отця і Сина, і Святого Духа, окунаючи з головою в воду, хрестить водним хрещенням, після чого ми стаємо членами церкви.

По закінченню розповіді, Андрій сидів завмерши, намагаючись уявити все, що почув.

День йшов до закінчення. Сонце заходило за обрій, залишаючи за собою червоне мереживо. Літня спека змінилась на легенький прохолодний вітерець. Петро стояв на балконі і насолоджуючись заходом сонця, дивився і уявляв, як розповідатиме батькам про сьогоднішній день, та раптом його перебив дзвінок у двері. Прийшли батьки. Хлопець чекав, коли вони запитають про його справи, але так і не дочекався цієї миті, бо починалася звична картина, на якій була сварка Семена та Ірини і нікому не потрібні діти, які засівши в своїй кімнаті, чекали настання тиші. Та старший син не втрачав надії, що Бог почує його молитви і одного разу найдорожчі люди пізнають щастя та Божу любов, яка не має меж!

В житті подружжя вже було все не так добре, як раніше. З появою великих грошей голова сім’ї став випивати, через що й були сварки. Іноді батько сварив старшого сина за те, що той не хотів бути схожим на нього і ходив до Церкви. Одного разу хлопець збирався на вечірнє зібрання, яке було в середу. Тут раптом, раніше звичного, прийшов з роботи знову п’яний батько та ще й розлючений не на жарт. Та хлопець не звертаючи уваги на нього, мовчки одягся й вийшов з квартири, як раптом батько побіг за ним, і наздогнавши на сходах з криком:

– Ось так тобі сектант, за те, що проміняв рідного батька, на якихось братів і сестер бабусиних! – він вдарив хлопця.

Але син нічого не відповівши розвернувся та й пішов. Він не показав ніякого виду, але в душі йому було боляче думати, що батько перетворився на звичайного п’яницю, якого ніхто і ніщо не цікавить. На знущання Степана Петро відповідав молитвами Богу Творцю.

Пройшов ще 1 рік. Меншому синові, невеликого зростом, білявому та непосидючому, Володі – було вже 14 років. Безвідповідальне ставлення батьків до дітей погано позначається на подальшому житті. Тато і мама дуже рідко бували вдома, а якщо приходили, то тільки те й робили, що сварилися. Хлопця виховувала вулиця. Ті роки, в яких закладається фундамент характеру й людяності, тобто час для виховання, пройшов. Дорослі навіть і не помітили. Та це вони усвідомлять тільки тоді, коли станеться найстрашніше, і назад не буде вороття.

Він знайшов собі невдалих друзів, з якими почав курити та красти... Ірина помітила, що друзі в сина не найкращі. Декілька разів намагалася заборонити товаришувати, та нажаль, вже було пізно. На Володю не можна було знайти управи. От одного разу, тікаючи з місця злочину – крадіжки, яку він довго планував зі своїми дружками, хлопця збив автомобіль і з чисельною кількістю ушкоджень, переломом ноги і струсом мозку, потрапив в лікарню.

В родині безсонні ночі! Ірина не їсть, не спить, її душа розривається і кричить від нестерпного болю, не відчуває землі під ногами, не хоче вірити в те, що згаяла час на безглузде: кар’єру, розваги у веселих компаніях, сварки в родині – замість того, щоб виховувати й берегти своїх кровинок. Перший раз у житті, вона задумалась над материними словами, яка попереджала, що «усяке буває». Та коли молода мати відповідала, що прийде до Бога коли «прикруте», навіть не задумувалась, чого сама собі бажає. Старші Бролови знали, що винні у всіх негараздах, в усьому горі, яке спіткало їх родину – тільки вони.

Коли Володя лежав у лікарні, то батьки там, можна сказати, жили. Але і старший син зі своїми братами і сестрами по черзі провідували його кожен день. Та подружжя цього майже не помічали. Їх життя було, як в тумані.

Молитви церкви не були марними, бо ми знаємо, що Бог нас чує і бачить кожну хвилину нашого життя, де б ми не були: «Бо дуже сильною і ревною є молитва праведного!» (Якова 5:16).

Степан перестав випивати. Через місяць Володю забрали додому. Та й туди приходила молодь, де співали псалми, читали Слово Боже, вірші і просто неможливо було цього не чути. І хоч чоловік з дружиною довгий час боролися з Богом, але Його любов, яку не можна було втримати, сама линула до їх сердець. Господь потрошку почав їх торкатись і знав, що незабаром зачинені двері серця будуть відчинені.

Коли, в минулому – розбишака, знов став на ноги, то побачивши Божу милість, увірував і через місяць покаявся. Тепер до церкви Петро йшов не так спокійно, як раніше, бо то був сам, а тепер їх троє: Петро, Володя та Андрійко. На їх лицях завжди сіяла усмішка.

І от знову родина поїхала до бабусі. Тепер Ірина і Семен мовчки приймали настанови віруючої матері, не перебивали, а приймали як треба. В неділю було зібрання в сільській церкві, на яке Марія Іванівна пішла з усіма членами сім’ї. Бролови уважно слухали, що казав їм Бог, через проповіді, вірші та псалми. Не дочекавшись призиву до покаяння, Ірина встає і каже:

– Браття і сестри! Я дуже втомилася жити у гріхах! Тому не можу більше просто сидіти і слухати. Бог достукався до мого серця! Він знайшов мене у цьому світі зла й беззаконня!

Коли ці слова вона промовляла, з її очей бігли ріки сліз, і той крик, був криком втомленої душі, яка довго чекала цього моменту.

– Помоліться за мене, щоб Отець Небесний мене простив і прийняв у число Своїх спасенних дітей!

Всі стали на коліна і молилися за жінку, яка вийшла наперед і через хвилину її чоловік став поруч із нею, залившись слізьми. По закінченню, коли піднялися з молитви, то Степан схлипуючи, каже дружині:

– Іринко, я наче заново родився! Моя душа лине до небес, наповнюючи мене невимовною радістю, любов’ю та добротою...

Вони були переповнені враженням від почуттів, яких раніше не знали.

З того моменту почався в родині Бролових, вже спасенних, новий етап життя. Тепер все було краще. Члени родини проводили разом увесь свій вільний час. Милувалися красою природи в селі у бабусі, насолоджувались співом пташок. Тепер це їм було помітним і близьким.

Проаналізувавши своє життя, зробили висновок, що надіючись на себе і будучи впевненим, що керуєш часом, можна втратити набагато більше і набагато дорожче, ніж те, що боялися втратити, не задумуючись над наслідками.

Шановний читачу! Якщо ти ще не прийняв Ісуса Христа в своє серце і думаєш, що твій час ще не настав, то задумайся над тим, чи варто ризикувати своїм життям, бо ми не знаємо, чи настане завтра, чи ні. Є такий псалом:


Может, завтра, будет поздно,

И уже не возможно спасение найти,

О, друг, ты торопись!


Тому йдіть до Бога, коли Він вас кличе, а не тоді, як вас спіткає лихо.


Настя Москалик


Газета «Християнин» 03(32)2009


© 2008-2020