|
Дiти – спадщина Господня, плiд утроби – нагорода! (Пс. 126:3) (Свідоцтва: Марина Муравська, Светлана Дмітрієва, Людмила Осіння)Які відчуття наповнюють серце жінки, коли вона розуміє, що незабаром стане мамою? Безмежна радість чекання щасливої зустрічі з новою істотою, відповідальність, покладену на неї за уже народжене в її тілі і стрімко розвиваюче нове життя? Життя її дитини... Чому народжене? Нам добре відомо, що жінка за невеликим винятком, народжує після 9 місяців вагітності. А до того в її організмі проходить складний процес розвитку – «таїнство». Ніби народження квітки: тоненький росточок, листячко, пуп’яночок – і раптом диво витонченості смаку і вишуканості. Навіщо ж ставити і вирішувати ніби надуману проблему, коли саме народилась? Коли зародилось життя, і почався активний поділ клітин, чи коли почалося серцебиття, а може, коли дитина побачила вперше світло, вдихнула повітря? Напевне, ніколи б не було потреби ставити такі питання, коли б це життя не потребувало захисту. Відтак звертаємось до незаперечного авторитету Біблії: «Авраам породив Ісака, а Ісак породив Якова, а Яків породив Юду й братів його» (Мф. 1:2). Господь Духом Святим через Святе Євангеліє сказав так, значить народження або поява, з’явлення з небуття нової істоти відбувається від початку зародження його. Майбутня мама дійсно має підстави для радісних позитивних емоцій і хвилювань. Та безжальний світ, в якому ми живемо, ставить свої запитання. А якщо це третя або п’ята вагітність? А якщо важкі соціальні умови? Проблеми здоров’я, кар’єри та інше? Чи міняють ці обставини одвічний Божий закон? Чи дають вони право жінці вирішувати: дарувати життя дитині чи вбити її, роблячи аборт? 8 Березня у випуску «Новин» звучить поздоровлення представницям «слабкої» статі. І зразу ж сюжет: феміністки, стаючи на захист прав жінок, вимагають, щоб ви думали? Свободу абортів, громадянки! Вам не здається, що ви молитесь у відчинені двері, вимагаючи те, що давно дозволено правителями цього світу? Здоровий глузд підказує зміну лозунгів шукачам резонансу суспільної думки: «Руки вбивці, геть від немовляти!» або «Станемо на захист жінок, що хочуть народжувати дітей!». Не пишу «багато» дітей, бо «забагато» буває в житті людини інших речей, а дітей зайвих не буває. Спробуємо прослідкувати витоки цього питання, коли відбулася ця жахлива переоцінка цінностей? Хто винен у цьому? Чи можна змінити ситуацію? «І наказав Господь Бог Адамові, кажучи: Із кожного дерева в Раю ти можеш їсти. Але з дерева знання добра й зла не їж від нього, бо в день їди твоєї від нього ти напевно помреш!» (Бут. 2:16-17). «І сказав змій до жінки: Умерти не вмрете! Бо відає Бог, що дня того, коли будете з нього ви їсти, ваші очі розкриються, і станете ви, немов Боги, знаючи добро й зло» (Бут. 3:4-5). Брехливий змій спокусив перших людей. Вони не здобули ні щастя, ні мудрості, скуштувавши бажане заборонене. Через гріх прийшла смерть – обмеження спілкування з Богом, яке до того часу заповнювало душі і гріло серця Адама і Єви. З гріхом у серце увійшов страх, який спотворив те, що було створено за Образом і Подобою Божою. Щоб змусити розумну людину зробити помилку, треба її налякати. Емоції затьмарюють свідомість. Людина стає слухняною лялькою, «зомбі», здатною виконувати накази хазяїна. Саме того, хто змусив Адама і Єву сховатись в кущі, а нині, вкрай оскаженілий від передчуття скорого свого кінця, він змушує свої жертви робити страшні речі. Ось таким, спотвореним переляком, я бачу душі матерів, що йдуть до лікаря з проханням про вбивство власної дитини. А далі все йде за відпрацьованим сценарієм. Є такий вислів: «Всі дурниці на землі роблять люди з розумним виглядом обличчя». У своїй проповіді в рідному Назареті, Ісус Христос сказав: «На Мені Дух Господній, бо Мене Він помазав, щоб Добру Новину звіщати вбогим. Послав Він Мене проповідувати полоненим визволення, а незрячим прозріння, відпустити на волю пригноблених» (Лк. 4:18). Отже відтоді, як Ісус Христос виконав Свою місію на землі, люди отримали можливість очиститись від гріхів і жахів, що мучать душі, змушуючи робити речі, противні природі, моралі, здоровому глузду. Ми можемо радіти материнству, як Анна у молитві подяки за дитя: «Звеселилося Господом серце моє, мій ріг став високим у Господі!» (1 Сам. 2:1). А ось Єлізавета. Вона вже «постарілася в днях своїх», коли дізналася, що незабаром стане мамою: «Так для мене Господь учинив за тих днів, коли зглянувся Він, щоб зняти наругу мою між людьми!» (Лк. 1:25). Слава Богу! Він звільнює дітей своїх і дає вірне бачення добра і зла. Хочу познайомити вас зі свідченнями жінок, яким Бог дав мудрість надіятись на Свою милість. Вони вибрали життя і перемогли. Муравська Марина Наше знайомство відбулося в інфекційному відділенні лікарні м. Каховка. Привіталися, а далі слово за словом і переді мною картина її життя. Виросла серед невіруючих, зустріла кохання, одружилися. З часом стосунки ускладнились. Невдовзі чоловік попав у місця позбавлення волі, а у Марини вже 2 діток. Шукала, хто зарадить її горю, допоможе. Так зійшлася із віруючою сестрою. Слухала уважно, а одного разу подумала: «А що, як мені звернутися до Бога?» Сказано – зроблено: «Господи! Звільни мене від згубної звички паління. Я намагалась самотужки, але нічого не вийшло». Коли подруги покликали вийти покурити – відмовилась, не придаючи цьому уваги. Вдруге, втретє – те ж саме. Нарешті радісно усвідомила – вільна. Потім прийшла у зібрання віруючих, зустріла відкриті душі, радісне спілкування і неземну радість після покаяння і прощення гріхів. Повернувся чоловік, народилась ще одна дівчинка. Важкувато Марині доводилось: чоловік полюбляв «заглянути в чарку». В зібрання запрошувала, ходив з охотою, каявся та відходив. Четверта вагітність була нестерпимо важкою – стан погіршувався стрімко. Безсилля, перевтома, нервовий зрив – привели до виснаження організму, такий діагноз встановили у лікарні. Та Господь підняв на ноги, повернув здоров’я. Коли її виписали з лікарні, Марина зайшла до віруючої сестри, що жила неподалік. Дзвінок додому – нова біда. Чоловік у важкому стані відправлений «швидкою» у лікарню. Знову лікарняне ліжко, та на ньому вже не вона, а її близька людина. Марина розповідала, що в той час перед нею чітко постало питання: «За що молитися? За життя земне чи за життя вічне?» Оцінивши важливість прийняття рішення, Марина почала молитися про спасіння погибаючої душі. Господь дав достатньо часу, щоб її чоловік прийняв свідоме рішення. Прийшли віруючі брати і сестри, помолились за розкаяння грішника. Марина згадує, що помер її чоловік спокійним і задоволеним. На похоронах люди говорили, що обличчя в нього гарне, спокійне. Таким за життя його й не знали. Народила Марина сина Сашка без страху і тремтіння. «Що там чекає?» – знала напевно, Господь про все подбав. Наша зустріч була короткою. Та пам’ять береже дитячі обличчя, що горнуться до мами: і малого Сашка – втіху і радість Марини, і старших діток. Дмітрієва Светлана З дитинства мріяла про неземне щастя. Мріяла, та безжальна доля «знімала з небес», наказувала жити по законам цього світу. Коли запросили до віруючих, прийшла з радістю. Душа прийняла все й одразу. Покаялась у Новокаховській церкві. Було їй на той час 18 років. Як чудово могла б скластися її доля. Та на жаль тоді не встояла. Чому? Не відчула близької підтримки. Натомість мир цікавився її проблемами, виявляв співчуття. Вона піддалася, дух ослаб. Слабенька віра, знята з якоря, потерпіла поразку – життя складалося зовсім не романтично. Знайшовся хлопець, що здався найкращим. Зійшлися, не одружуючись. Навіщо? Світ це не засуджує. Почали народжувати діток: спершу Толік, потім Віолета. Бог побуджує церкву молитися за відпавшу овечку. Пішли провідали молоду маму з подарунками. – Душа моя тягнулась до «своїх» – згадує Світлана. Бо тоді вона вже зрозуміла, що втратила, а що отримала. З радістю прийняла запрошення на зібрання. Тепла радість відігріла сердечко. 2 листопада 2003 року вийшла на покаяння. Третю вагітність сприйняла смиренно. Молитви і пости стали її силою у боротьбі зі страхом. Народилась ще одна дівчинка. Сім’я велика, а роботи у чоловіка не було. Як жили? Молитвами: вранці просячи Бога дати все необхідне, а ввечері подяка за все, що отримали. Сімейні негаразди і юридична неоформленість сімейного положення ускладнювала її стан в общині віруючих. Вона приймала все смиренно. Коли малій Світлані було 2 роки, сестра завагітніла вчетверте. Навчилась терпіти – отримала досвід, а досвід давав надію. Лікарі відмовляли, попереджували... Молода жінка спокійно вислуховувала і смиренно відповідала: «все в Божі руки». Для світу цього це безумство, а нам сила і радість. Владналися всі негаразди з юридичним оформленням сімейного стану. Народила синочка, назвала Іваном. Прийняла водне хрещення. Коли пресвітер В.В.Кравчук приїхав благословляти дитину, трохи розгубився: «Двоє доводилось, троє... А четверо – це вперше». Плакали Світланочка, сестри, брати. Важка ціна перемоги. Але життя того варте, тим більше вічне життя. На жаль, коли малому Вані ще не виповнилося й 1 року, загинув його бітько. І залишилася вдовою з 4 дітками у 26 років. – Про що просиш, сестро, в молитвах? – Прошу, щоб Господь дав мудрості виростити діток, щоб слухняні були. Щоб були з Богом. – А чи задоволена ти своєю долею? – Так... Хотіла б звичайно... Та нехай буде не так як хочу я, а як хоче Він. Я зараз стала ближче до Господа. Молюсь за рідних, сусідів, знайомих. Бог змінив мене у всьому, а я за все дякую. Якщо ж раптом якесь «чому» засмучує мене, прошу Бога дати мені сил не нарікати. Осіння Людмила Вікторівна В житті кожної людини бувають випробування. В 1993 році увірувала в Господа Ісуса Христа, через рік прийняла водне хрещення. У 1995 році сильно захворіла, відправили в лікарню на обстеження і виявили цілий букет хвороб та ще і вагітність, яку сказали перервати. Було Людмилі тоді 35 років, мала вже 4 діточок. Всі твердили, що родити неможливо, що хворі нирки не зможуть це перенести. Але вся надія була покладена на Ісуса. В п’ять місяців направили на УЗД в Херсон. І там виявили, що дитя опутане пуповиною чотири рази. Також сказали, що треба переривати вагітність, бо є ризик втратити власне життя та життя дитини. Постійно ставили діагноз – загроза життю. Два рази ложили у Херсонську обласну лікарню. А в районній лікарні дільничий лікар сказав: «Нам смертників не треба, я відповідати за вас не буду, народжувати будете в Херсоні, ваша дитина повіситься на власній пуповині, та і ваші нирки відкажуть. Ви це розумієте?» Вона все розуміла, але не могла вбити власне дитя, яке дав їй Господь. І всю надію поклала на Ісуса. До того ж постійно чула: «Навіщо вам це дитя, у вас вже є діти, родити ви не зможете – тільки операція». Але Людмила молилась і вірила, знала, якщо Бог дав дитя, то вона повинна його зберегти, а за все інше буде піклуватися Небесний Батько. Він контролює цю ситуацію. Не боялась операції, навіть і не думала про це, не боялась, що відкажуть нирки, а лише молилась і казала Господу: «Хай буде Твоя воля». Славила постійно Бога, співала псалми, свідчила в лікарні про Божі милості і про спасіння. Стан її здоров’я був слабий. Тиск був низький, гемоглобін занижений, велике навантаження було на нирки, не могла ходити, а постійно лежала. Але слава Богу, бо тільки Він давав їй сили та терпіння перенести всі ці болі і тілесні, і моральні. І ось, 8 лютого 1996 року, настав час родити дитя. Прокинулась рано, подумала, що сьогодні вже родити. Так і виявилось, день минув, та о 19:30 вечора Господь допоміг народити. Хоча лікарі радились, що робити, а потім сказали: «Хай родить». Роди наступили дуже швидко і лікарі не сподівались на таке, а при пологах, дитячий лікар сказала: «Дивіться, яка дівчинка біленька, та ще й усміхається». Лікарі казали, що дитя повіситься на власній пуповині, але Ісус не допустив цього і дав родити нормальну, повноцінну дівчинку. Хочеться порадити майбутнім мамам: ніколи не думайте, що ви не хочете мати дитя, яке у вас є в утробі. Часто кажуть: «Навіщо воно мені? Нема грошей, щоб прокормити та одіти». І так легковажно, без страху і сорому, за допомогою лікарів, вбивають своє дитя. Задумайтесь над тим, що ви робите. Ваше життя не буде краще і багатше. Після того, що зробите, ви не залишитесь вільні. Знайте, що на вас буде перебувати гнів Божий, і благословення вам не отримати. До батьків Нам здається, що дитині потрібно так багато усяких речей, і часто постає питання: «А чи зможемо ми її прогодувати?». Забуваете, що життя кожної людини від самого початку в Божих руках. Найголовніше, що потрібно дитині від нас – це любов, батьківська ласка і увага, материнська ніжність, відчуття того, що вона бажана. Тож, батьки, дякуйте Богу за даровану вам нагороду. «Діти – спадщина Господня, плід утроби – нагорода!» (Пс. 126:3). Ніна Вежичаніна Газета «Християнин» 02(24)2007 |
| © 2008-2020 |