Главное меню

Последние статьи

Случайные статьи

Авторские права
Все авторские права на статьи принадлежат газете "Христианин".

При любом использовании материалов сайта, ссылка на christianin.net.ru обязательна.

Редакция не всегда разделяет мнения авторов материалов.



Ссылки






Украина онлайн

wwjd.ru: Христианская поисковая система.

Церкви.com

Маранафа: Библия, словарь, каталог сайтов, форум, чат и многое другое.
Газета "Христианин" (Украина, Херсонская область, г. Новая Каховка) приветствует Вас!

На этом небольшом сайте вы сможете прочитать некоторые статьи из нашей газеты, а так же скачать её электронную версию.

Довга боротьба

Буждуга Ілля Степанович давно відвідує нашу Херсонщину. Маючи гаряче серце та відвідуючи майже всі церкви нашої області, він підбадьорює серця християн проповіддю Слова Божого та тими дарами, які дав йому Господь. І сьогодні ми хочемо познайомитись з братом Іллєю поближче.


– Ілля Степанович, розкажіть, будь ласка, про своє навернення до Господа.

Народився я в с. Кам’янка, Глибоцького району.


Це Передгір’я Карпат

Буковиною зветься,

Там Божому народу

Добре живеться.


Саме з цього місця розпочинається наша мандрівка.

Першою в нашій родині прийняла вістку спасіння бабуся. Діду це дуже не сподобалось. Та сталося так, що захворів його син, та так, що вже тиждень не спав, міг лежати лише на колінах та ліктях. І в такому стані він звернувся до батька:

– Тату, ви підіть до дядька Івана, хай помолиться, і мені стане добре.

Дід пішов. Побачивши його на зібранні, брат Іван Горобець вирішив, що дід прийшов їх бити, але натомість почув благання:

– Син просить, щоб ви за нього помолились, йому дуже болить.

Довго не вагаючись, всі поспішили до хворого. І тільки звершили молитву, як той вмить заснув. Дід злякався, думав, що його син помер, та брат Іван заспокоював:

– Не турбуйте, хай спить.

Майже дві доби проспав юнак, а коли прокинувся, то був повністю здоровим. Побачивши таке диво, дідове серце не витримало: на наступному зібранні схилився перед Богом у молитві покаяння.

Через деякий час прийшов з армії мій батько Степан. А вдома все по-новому: любов, радість та ще й рідний брат, живий свідок дивного зцілення, постійно нагадував собою про живого Бога. Довго не вагаючись, пішов та й покаявся. Незабаром вирішив одружитись. Столи накриті, гості запрошені і жених з нареченою готові, а повінчати нікому. Всі служителі по тюрмах. Що ж робити? Звернулись до старших братів проповідників, а ті:

– Не маємо права.

Куди діватись. Пішли у сусіднє село за 24км пастора шукати, та й там не знайшли, повернулися ні з чим. Весілля відгуляли та й по хатах розійшлися, жених в один бік, наречена в інший. А наступної неділі знов в дорогу пішки, в пошуках служителя. Слава Богу, знайшли, повінчалися та й раді повернулися. І вже в 1951році, Господь їм дає первенця, а в 1953 році народився я, Ілля. Тяжкі були ці роки. Тюрми, лагері не переставали наповнюватись віруючими. Цього ж 1953 року «Трійка» осуджує брата Івана Горобця на 10 років позбавлення волі, іншим братам припало по 5 років.

Та з самого малечку я пам’ятаю міцні молитви стисненого владою народу Божого. Кожен розумів, що поміч лише від Господа.

Я ріс у тих зібраннях, майже ні одна молитва не була пропущена мною. Часто пригадую Георгія Марфюка, який любив слухати мою пісню:

– Ану ж, заспівай мені.

– Діти, квіти молоденькі, ви відкуплені Христом…, – линуло з моїх вуст. І кожного разу слова цієї пісні все глибше пробиралися до мого серця, утворюючи там міцний фундамент.

«Привчай юнака до дороги його, і він, як постаріється, не уступиться з неї» (Пр. 22:6).

Прийшов час йти до школи, а з цим почалися і випробування. Віруючих дітей не дуже шанували, віруючий – то «відсталий», ще й зірочку не хоче вдягати, згодом і галстука відмовляється носити, словом, ганьба! Та як мене не висміювали, як не критикували, я залишився незмінним. Школа закінчилася, та не труднощі. Хотілось вчитись далі, та де? Вищі учбові заклади для віруючих були зачиненими. Яким би розумним ти не був би, та якщо ти не комсомолець – ти ворог. В моєму випадку було ще гірше, я був «штундою». Та вчитися треба. Став шукати, знайшов училище аж у Миколаївській області с. Широкий Лан. Там і почав освоювати професію токаря. Все, начебто, було тихо, поки комсорг не дізнався, що є один студент не комсомолець, та ще як узнав причину цього явища, дуже розлютився. Почав визивати на бесіди, змушував підписати анкету, погрожував, та я відмовився.

– Товариш комсорг, комсомол – діло добровільне, – говорив йому я. Та це комсорга ще більше розлютило, і того дня я крепко був побитий. Комсорг повідомив, що бити буде мене щодня, поки я не підпишу анкети. Довго мені доводилось ходити по ночах, чатувати, поки світло у комсорга не вимкнеться, щоб уникнути побоїв. Та прийшло полегшення, нас розвели по квартирах.

Училище закінчив, почалася армія в м. Запоріжжі. Прибули на місце, і перше питання, яке задав начальник штабу було:

– Віруючі є?

Стою і не знаю, що говорити. Скажу є – два роки позбавлення волі, скажу: немає – все життя в пеклі горіти. Набрався сили та відповідаю:

– Є!

– Ще один, – презирливо мовив начальник штабу, – одного вже маємо, присягу відмовляється приймати, та ми на вас управу знайдемо.

Я не знав, чи мені плакати, чи радіти. Та усвідомлення, що я не один, давало полегшення і силу триматися. Цього ж вечора до мене підійшов солдат:

– Буждугу знаєш?

– Це я.

– Брате, слава Богу!

О, яка то була радість зустрітися двом віруючим серцям серед цього жорстокого кола невір’я. Довго ще стояли, підбадьорюючи один одного. Володя Твиритінов був справжнім християнином. В штаб прибув він трохи раніше від мене, і йому першому прийшлося скуштувати «доброзичливість» нашої влади. Та він не збирався здаватись. Почалася довга боротьба. Присягу давати відмовилися. Спочатку нам погрожували та, бачачи нашу твердість, почали вмовляти. Згодом вирішили підписати документ, згодившись з усім написаним, окрім клятви. Так і почалася служба. В усьому було видно благословляючу Божу руку над нами. Володю поставили дивитись за сторожовими собаками. В нього була окрема хатка, яку постійно охороняв вірний пес, і ніхто не міг навідати Володю зненацька. Це давало йому можливість читати Слово Боже, співати, молитись. А я опинився поближче до неба. Літав, з парашутом стрибав. Ризиковано, та милість Божа оберігала мене. Пригадую, одного разу, прослуживши майже рік, ми були в повітрі, літак йшов на посадку. Дивлюся, борттехніки забігали, зрозумів, що щось не так. Та нам нічого не говорять, солдат є солдат. Йдемо на посадку, ривок не йде, горюче закінчується. Літак робить ще коло, знову на посадку, і я змолився до Бога. На пам’ять прийшов зовсім недавній випадок з пілотом, що втратив розум із-за посадженого на фризілях літака. Було ще багато інших випадків, коли літаки або вибухали, або загорялися. «Господи, помилуй!» – не зупинявся я. І коли вже четвертий раз літак пішов на посадку, Господь дав відповідь. Коли мотори стихли, усі тяжко видихнули. Першим порушив тишу підполковник Іль’їчов:

– Ребята, у нас кто-то в рубашке родился!

А я сидів і лиш дякував Господу: «Слава Тобі, Ісус!»

Час спливав швидко. 1975 рік. Я готувався додому, як раптом отримую наказ збиратися на війну. Новина була для мене приголомшливою. Та що робити? Наказ є наказ. Сідаємо у літак і беремо напрямок на Сущ, Суецький канал, там саме розпочався четвертий арабо-ізраїльський військовий конфлікт. Літак вже летить, а я молюсь: «Господи, помилуй». І так час, другий, третій, не розуміючи нічого. Почали вдивлятися в ілюмінатори і, о чудо, бачимо наш аеродром. Літак не встигає в зону переліту кордону, і його відправляють назад. Знову милість Божа, смерть обійшла. Наказу більше не було, тому я спокійно повернувся додому.

І знову рідне село, батьківська хата, зібрання… Та щось нове приготував для мене ворог душ людських. І це була весела компанія. «Не дайте себе звести, – товариство лихе псує добрі звичаї» (1Кор. 15:33).

Біда в тому, що мої товариші не були невіруючими, вони називались християнами та, насправді, були далекі від істини, як називають: діти віруючих батьків. Саме з ними я і поїхав на заробітки. Так моє життя пішло шкереберть. Ще деякий час я вагався: «Невже так можна чинити?» Та дивлячись на моїх «віруючих» товаришів і слухаючи їх переконання, я здався. Випивка, танці, лицемірство, обман – все прийшло в моє життя.

А батьки моляться. Додому приїжджаю – святий тобі юнак: в зібрання ходжу, молюся, співаю, а тільки з дому – все по-іншому. Одного разу отримав від мами листа:

– Синку, – пише вона, – снився мені сон: ти стоїш переді мною побитий, в одежі обірваній. Рідненький, що там з тобою?

Не придав я ніякого значення цим словам, думав: сон як сон. Та не знав, що таким виглядаю в Божих очах. «Бо ти кажеш: «Я багатий, і збагатів, і не потребую нічого». А не знаєш, що ти нужденний, і мізерний, і вбогий, і сліпий, і голий» (Об. 3:17).

І так довгих шість безцільних років. Багато моїх товаришів відійшли у вічність, а мене Господь тримав.

1978 рік, робота в Венспілсі на консервному заводі. А в переддень нового 1979 року трапилось ось що: застілля, випивка, одна чарка, друга, третя… Всі вже п’яні, а я сиджу тверезий, не розуміючи чому. І раптом чую голос:

– Вставай і іди звідси, а то помреш!

І так тричі.

– Господи, що зі мною? – нібито з довгого тяжкого сну прокинувся я. Дивлюсь, навкруги всі п’яні, веселі. Гидко стало на серці.

– Що я тут роблю?

Встав і відштовхнув хмільних друзів, що запрошували до танців, та й геть звідти. В ту ніч я, мабуть, і не спав. А вже вранці пішов на пошуки молитовного будинку зі справжніми віруючими. І ось зібрання.

– Друже, ви звідки? – почув питання.

– Я з України, – відповідаю.

– Слава Богу! Послужите словом?

Хвилина, друга.

– Ні. Я – невіруючий.

О, як було страшно визнати це, та ще й засвідчити перед людьми і Богом, який і так все бачив. Пригадалось дитинство, щирі дитячі молитви, християнські пісні, вірші.

«Діти, квіти молоденькі, ви відкуплені Христом…». Школа, училище – все нагадувало про залишеного Спасителя. Та Він зостався вірним. І там у Венспілсі я повернувся до Того, який так довго чекав мене, в молитві розкаяння попросив Ісуса увійти в моє життя, в моє серце. Як брати із Венспілса не вмовляли, та водне хрещення твердо вирішив прийняти в рідній церкві, там, де батьки приносили мене на благословіння. Повідомивши збентеженим друзям про моє навернення, відправився додому, де на мене вже давно чекали. Мов би знову народжений, я горів любов’ю до Господа, до Його праці. Ні один день не проходив марно. Молитви, проповіді, знову молитви. Разом з молоддю ми навіщали багато стомлених душ, підтримуючи їх псалмом та добрим словом. У присутності молоді і старенькі забували про свою старість та хвороби. Так день за днем.

1979 рік прийняв водне хрещення по вірі, в тому ж році (в рік покаяння) Господь хрестив мене Духом Святим. Мов би крила виросли, таке відчуття було. Хотілось всіх обіймати, хотілось без перестану дякувати Любому Спасу за даровану радість. Дивні та чудні ті відчуття.

Згодом став задумуватись про сім’ю, про одруження. Сестер багато і всі хороші, та як розгледіти серед них свою. Не хвилювався, довірився Ісусу. Одного разу ми навідували хвору сестру разом з молоддю. Але від старшого брата був наказ: рівно в 16:00 щоб ми вже були на зібранні. Останній псалом, дивлюсь на годинник, без п’ятнадцяти чотири. Швидко збираю молодь та бігом в молитовний будинок. Прибіг найпершим. Стою витираю взуття, як раптом підбігла одна сестра, сусідка моя, метрів триста від мене жила. Подивився на неї та й питаю:

– Що, Віра, як діла?

– Добре, – відказує.

– То що, йдеш за мене?

– Іду, – також спокійно почув у відповідь.

– А коли весілля будемо робити?

– Коли хочеш.

– Ну добре, – закінчив я, та й зайшли в зібрання.

І вже в 1981 році, я став на коліна перед вівтарем з моєю нареченою Вірою. Господь благословив мене чудовою дружиною, люблячою і доброю матір’ю наших одинадцятьох діточок.

* * *


На даний момент Ілля Степанович несе служіння диякона церкви села Кам’янка, історію якої, якщо Господь дозволить, ми напишемо пізніше. Церква і досі знаходиться в хорошому євангельському стані: великі сім’ї, здорове вчення, діють Дари Духа Святого... Крім того, брат Ілля разом з братом Іваном Куніш опікують церкву у с. Глибоке чернівецької області.

– Ілля Степанович! І на завершення вашої розповіді, що ви побажаєте нашій церкві, нашій молоді?

– Тримайтесь віри Євангельської! Не просто віри, переданої від батьків чи друзів, ні, саме євангельської. Моє бажання, щоб уся молодь не просто йшла в зібрання, аби відбути час або відмітитися. Але щоб ішла в зібрання так, як спраглий хоче пити. І якщо вони будуть перебувати в Слові Божому, тоді будуть мати відвагу просити, що їм потрібно і будуть одержувати відповіді на свої питання. Дух Святий звіщає: часи хмарні, прийде вітер, буря, прийде випробування, і, якщо ми не будемо підковані Словом Божим і вірою, ми не зможемо встояти. Тому нам треба перевіряти, чи в вірі ми, чи я достойний звання «християнин», чи може просто так називаюсь. Довіритись Духу Святому і не бути самонадіяними. Тож Новокаховська церква і всі церкви на Херсонщині! Залишайтеся вірними до кінця!


Ірина Булан (Долгіх)


Газета «Християнин» 03(25)2007


© 2008-2012