Главное меню

Последние статьи

Случайные статьи

Авторские права
Все авторские права на статьи принадлежат газете "Христианин".

При любом использовании материалов сайта, ссылка на christianin.net.ru обязательна.

Редакция не всегда разделяет мнения авторов материалов.



Ссылки






Украина онлайн

wwjd.ru: Христианская поисковая система.

Церкви.com

Маранафа: Библия, словарь, каталог сайтов, форум, чат и многое другое.
Газета "Христианин" (Украина, Херсонская область, г. Новая Каховка) приветствует Вас!

На этом небольшом сайте вы сможете прочитать некоторые статьи из нашей газеты, а так же скачать её электронную версию.

Місток миру

«Петро приступив тоді та запитався Його: «Господи, – скільки разів брат мій може згрішити проти мене, а я маю прощати йому? Чи до семи раз?» Ісус промовляє до нього: «Не кажу тобі – до семи раз, але аж до семидесяти раз по семи!» (Мт.18:21-22)


Серед мальовничої природи Карпатських гір загубилося невеличке село Ягідне. Цю назву воно отримало недаремно, тому що куди не глянь, скрізь ростуть там ягоди, а як підеш в ліс чи в долину, то з пустим кошиком додому точно не вернешся!

Як ми вже згадували, село це було зовсім маленьким, воно мало всього дві вулиці, тому люди тут дуже добре знали одне одного, вони були добрими і ніколи не лишались байдужими до чиєїсь біди. Секрет цього полягав у тому, що практично всі селяни були християнами.

На краю цього села стояла чепурненька хатина, в якій щасливо жила родина старого Марка Ковальчука. Мав він щиру і люблячу дружину Софію, яка до того ще була і вправною господинею. Багато чого довелось їм пережити на своєму віці, але завжди для них опорою і порятунком був Вірний Спаситель, Який в будь-яких ситуаціях подавав їм міцну руку помочі і втішав Своїм ніжним і сповненим батьківської любові поглядом. Нагородою від Господа для Марка та Софії були два сини-орли: старший Павло, та молодший Степан, які були не просто рідними братами, а справжніми друзями. Ще з дитинства все у них було спільним, хлопці завжди разом гралися, худобу пасли, на річку бігали, в ліс по ягоди та гриби ходили, і батькам допомагали. І навіть коли вони стали вже зовсім дорослими парубками, то так і залишились нерозлучними і в усьому схожими, як дві краплі води.

Але час ніколи не стоїть на місці і поступово, а потім майже не кожен день, мати почала говорити синам, що вже їй тяжко самій по господарству і на кухні поратись, і що настала пора в дім молодих господинь приводити. Не довго довелось їй цього чекати. Хлопці швидко одружились на двох рідних сестрах із сусіднього села. За Павла пішла гарна, як перлинка, Мар’яна, а за Степана – ніжна, як квіточка, Наталка. З ними вони були добре знайомі ще з дитинства, бо їхні батьки були давніми і щирими друзями, і тому частенько навідувалися в гості цілими родинами. Сестри змалечку вірно служили Господу, не пропускали зібрань, відвідували хворих, допомагали всім, кому могли, ніколи не були лінивими до роботи, слухалися своїх батьків, завжди намагалися бути взірцевими християнками. Вечорами частенько можна було почути як вони разом співають чудові християнські псалми в два голоси. До їхнього прекрасного співу ніхто не залишався байдужим.

Так як всі були щирими християнами, то в маленькій хатині Ковальчуків в мирі і любові тепер жило аж шість душ. Невістки були покірними Софії, яка любила їх так, наче вони були для неї рідними доньками, а чоловіки і собі жили в злагоді. Кожен день у них починався і закінчувався молитвою та читанням Слова Божого. Але одного разу старий Марко сильно захворів і через декілька місяців помер, а потім і його дружина відійшла у вічність. Смерть батьків в один рік була дуже великим і тяжким потрясінням для дітей, але Господь дав їм сили це пережити і з твердою вірою далі йти вперед. Всі четверо знали, що колись настане та довгоочікувана хвилина зустрічі на небі у ніг Ісуса, де забудеться печаль розлуки, горе, і Сам Спаситель зітре всяку сльозу з їхніх очей.

В родинах Павла та Степана швидко почали народжуватись маленькі дітлахи і, самі розумієте, що місця всім стало обмаль. Брати довго роздумували і вирішили продати батьківську хату, до одержаних грошей додати всі свої зберігання і купити дві хороші ділянки землі, які обов’язково повинні були бути поруч, бо вони ніяк не могли уявити життя один без одного. В дуже короткий термін, з Божою допомогою, знайшли два добреньких клаптики ґрунту, все владнали з документами і навесні розпочали будівництво. На кінець літа в Ягідному з’явились аж два нових і гарних будинки, які вже не можна було зрівняти з іншими сільськими хатинками. Брати обго­родилися, побудували хліви, сіновали, гаражі, понасаджували садки, невеличкі виноградники. Мар’яна з Наталкою заходилися біля городів і кожна перед своїм будинком насіяла багато-багато квітів. Односельці із захопленням спостерігали за життям двох щасливих родин. Сонце миру і любові світилося в сім’ях Павла та Степана і будь-хто міг завжди тут знайти притулок, отримати мудру пораду, а найголовніше – це почути про Ісуса Христа, Сина Божого, Який з любов’ю кожному пропонує безцінний дар вічного життя.

Мар’яна та Наталка не переставали дякувати Богові за те, що Він подарував їм таких прекрасних чоловіків, які їх дуже цінували, оберігали і, як кажуть, пилиночці впасти на них не давали. Господь подарував Павлу та Мар’яні трьох діточок і вже очікували четвертого подарунка з неба, а Степан з Наталкою виховували два синочки і одну донечку. Бог щедро наділив ці дві родини Своїми безцінними благами та милостями.

Все було просто чудово, і, здається, ніщо не могло віщувати біди. Але одного разу, як кажуть, із-за соломинки і на рівному місці Павло зі Степаном страшенно полаялись. Ви тільки уявіть собі: два зразкових господаря-християнина на все село між собою пересварились! Як вже тільки Мар’яна з Наталкою не намагались їх примирити, але з кожним днем стіна образи і непорозуміння росла між братами. Дійшло до того, що вони зовсім перестали між собою спілкуватись і навіть категорично заборонили своїм жінкам зустрічатись і мати якісь теплі сестринські відносини між собою, а діти тепер не мали ніякого права гратись, як і раніше, разом. Але все-таки, не звертаючи увагу на заборони, сестри стали ще ріднішими, разом молились і постились за своїх «віруючих» чоловіків.

Одного разу, ввечері, після тяжкого робочого і сповненого клопотів дня, коли вся родина повечеряла і дітки спокійно відпочивали в своїх м’яких ліжках, зморені сном, Мар’яна з Павлом залишились наодинці. Дружина тихенько розпочала розмову зі своїм чоловіком:

– Павло, як могло таке статись, що ви посварились зі Степаном?! Ви ж були такими нерозлучними, все у вас було спільним, а тепер… У мене це ніяк не може в голові вкластись!

– Степан сам винен у тому, що нашій братерській дружбі прийшов кінець. Я цього зовсім не хотів!

– Знаєш, я не думаю, що ваші стосунки розірвались тільки по вині твого брата, мені здається, що тут все-таки є і твої заслуги, бо коли люди сваряться, то всі в якійсь мірі є винуватими, хтось більше, а хтось – менше.

– Можливо, і так…

– Ти можеш мені нарешті розповісти як все було насправді?

– Якщо тобі це так цікаво почути, то будь ласка… В день нашої сварки Степан був якийсь похмурий і невеселий, все у нього з рук валилось і нічому він не міг дати раду. Ми з ним почали рубати дрова і, як на лихо, Степанові попався такий пеньок, що він його ніяк не міг розколоти. Мій брат над ним кортів приблизно хвилин десять, а потім не витримав і з усієї сили так вдарив сокирою по тому пеньку, що від топорища відпав клин і обухом сильно вдарив його по нозі. Я зразу побіг до хати, щоб принести йому лід, для того, щоб прикласти на місце удару. Коли повернувся, то він сидів на колоді і тримався рукою за свою праву ногу. Потім Степан підвів на мене свої очі і я побачив, що вони повні сліз. Мені так стало боляче за нього, що я навіть подумав, чому цей обух не мені на ногу впав, а моєму найдорожчому братові. Але мої думки перервали гнівні слова Степана: «Це ти винний! Ти знав, що твоя сокира погана і спеціально мені її підсунув, а собі взяв хорошу! Оце у мене брат!» Я не міг повірити в те, що почув хвилину назад. Це мене вразило в самісіньке серце! Як він тільки міг подумати, що я бажаю йому зла?! Не знаю, що тоді на мене найшло, але я викинув той лід і в свою чергу почав на нього кричати, згадав все, що міг і вже був готовий його набити, як в дитинстві, але в останню мить спам’ятався. Після такої дуже неприємної паузи, він потихенько підвівся і пішов додому. Я бачив, що йому було дуже боляче, тому що сильно шкандибав, але образа мені заполонила очі і я також розгніваний пішов до хати. Ось і все.

– Павле, ти себе не виправдовуй, а краще зрозумій те, що ви вдвох винні! Як би там не було, але ви повинні помиритися! Ну скажи, хіба Христос може жити в нашому домі, де замість миру, радості і любові, панують гнів, ненависть і образа?

– Говори, що хочеш, але я його не можу пробачити, не можу! Я завжди бажав Степанові тільки щастя і добра, ніколи і ні в чому йому не відмовляв, намагався допомагати, підтримувати… А він за все мені так віддячив! Я тепер взагалі не хочу, щоб між нашими родинами були якісь відносини, навіть не хочу щоб наші діти зі Степановими грались. Хай знають, який у них дядько «християнин»!

– А ти хіба тепер можеш себе назвати «християнином»?

Мар’яна вже крізь сльози просила примиритись Павла зі своїм рідним братом і покаятись перед Господом, щоб в їхніх домах знову запанували мир і злагода, але Павло зробив вигляд, що ніби це не до нього мова і що він тут ні при чому. На тому вони і полягали спати.

А в домі Степана і Наталки розгорталась подібна картина. Дружина і благала, і молила свого чоловіка помиритися з Павлом, але все було марним, він був неприступним, як фортеця перед війною. Наталка йому сказала:

– Степане! Я тебе зовсім не впізнаю! Скільки тебе знаю, то ти ніколи не був таким злим і недобрим! Я прекрасно розумію, що тобі було дуже-дуже боляче після того удару, ти навіть більше тижня не міг нормально працювати і косити сіно для нашої худоби на зиму, але це ж не причина, для того, щоб розривати стосунки зі своїм рідним братом!

– Мовчи, жінко, не твого це розуму діло! Я не винен, що Павло настільки невмілий господар, що навіть сокиру нормальну зробити не може і не думаю, що ти була щаслива від того, що я так багато часу не міг виконувати свої обов’язки по господарству. Чи, можливо, тобі подобалось з ранку до вечора так тяжко трудитися і при цьому дивитися на свого безпомічного чоловіка? Ти замість того, щоб зі мною сперечатись, краще виконуй те, що я тобі наказав: не спілкуйся з Мар’яною і не допускай дітей до їхнього двору!

– Та як же це так?! – крізь сльози вимовила Наталка.

– В Біблії написано, що жінка повинна слухатись свого чоловіка і коритися йому. Ти читала таке?

– Так, читала. А ти читав про те, як Христос говорив скільки треба разів на день пробачати свого брата? Оце тепер «християни» в Ягідному пішли! Нічого не скажеш! Де таке видано, щоб віруючий чоловік наказував своїй жінці грішити?

– А я тобі не наказую грішити, просто хочу, щоб ми розірвали будь-які стосунки з родиною Павла. Я розумію, що вам з Мар’яною тяжко не спілкуватись, бо ж ви рідні сестри, але і ми з Павлом рідні, і не розмовляємо, от і ви так само робіть! Зрозуміла?

– Ні! І ніколи не зрозумію!

– Все, добраніч! І більше не розмовляй зі мною на цю тему, бо пожалкуєш.

Через декілька хвилин світло в домі Степана погасло, але ніхто так і не зміг до ранку заснути, бо спокою не давали тяжкі думи про нинішнє життя. А коли миру немає на серці, то ніщо не може порадувати людину.

Дні спливали за днями, але примирення так і не відбулося. Брати стали зовсім чужими, навіть перестали відвідувати зібрання, на відміну від їхніх дружин, які продовжували за них постійно молитись і поститись.

Одного разу, десь під вечір, Павло стояв біля вікна і побачив, що його діти перелізли через невеличкий паркан у двір до Степана, де на них вже очікували двоюрідні брати та маленька сестричка. Діти почали весело ганяти в м’яча, повністю забувши про заборону своїх батьків. Коли Павло на все це дивився, то в його душі знову все почало кипіти, він так хотів ще більше скривдити Степана! Не довго думаючи, молодий чоловік, натягнув кашкета на голову і побіг до діда Миколи, який жив на сусідній вулиці, всі його знали як доброго орача, бо він мав один трактор на все село. Коли Павло до нього прибіг, то попросив завтра вранці приїхати і вирити по межі між його будинком і Степана глибокий рів, через який не могли б перескочити діти. Дід Микола витріщив на Павла очі, нічого не розуміючи, але за добру плату швидко погодився.

Здивуванню Степана не було меж, коли вранці наступного дня, він прокинувся від пронизливого звуку трактора під вікном. Чоловік виглянув на двір і ледь не закричав на всю хату від того, що побачив: дід Микола сидів за кермом і ковшем рив глибокий рів біля невеличкого паркану, який розділяв подвір’я братів! Степан все зрозумів. Як йому гірко стало на душі! Він зовсім забув про те, як християнин повинен себе поводити в такій ситуації, а навпаки, вирішив не відставати від свого братця у цьому ділі. Нічого не сказавши дружині, він пішов до свого давнього знайомого, Семена, який на селі прославився тим, що був справжнім майстром-будівельником. Люди нерідко наймали його до себе на роботу. Всі знали, що Семен ніколи нікого не підставляв, був чесним, мав чисту душу, любив ближніх, допомагав всім, кому міг і чим міг, коротше кажучи, був вірним дитям Божим і всі його за це любили і шанували. За день до того, як до нього прибіг Степан, він, під час сильної молитви, бачив одне видіння: біля двору Степана Ковальчука лежить дуже багато гарного нового каміння, з якого він почав будувати височенний паркан, що був схожий на справжній мур, і коли майже вся робота підійшла до кінця, то раптом з’явився прекрасний Ангел, з великим мечем в руках, і одним сильним ударом зламав цей мур, а замість нього побудував гарний місток через рів. Семен нічого не міг зрозуміти і почав кликати до Господа, щоб Він дав йому роз’яснення. Це видіння ніяк не давало йому спокою і він терпеливо очікував відповіді з неба. І ось, вранці другого дня, до нього прибіг ніхто інший, як сам Степан Ковальчук, який після короткого привітання, почав благати терміново починати будувати високий паркан, на місці невеличкої і слабенької огорожі. Він сказав, що сьогодні буде їхати до міста, щоб замовити потрібну кількість силікату і завтра можна розпочинати будівництво. Тільки тепер Семен зрозумів значення того видіння і що саме від нього хоче Господь. Він давно знав про несподівану ворожнечу між братами Ковальчуками і це його сильно засмучувало, тому декілька разів намагався з ними про це заговорити, але все було марним. Семен погодився працювати в Степана, але сказав, що буде будувати тільки те, на що буде воля Божа. Степан був настільки заклопотаним, що не звернув на ці слова ніякої уваги. Він попрощався і швидко поїхав у місто, щоб закупити каміння, а стривоженій дружині сказав, що у нього виникли раптові і невідкладні справи.

В ці дні Наталка і Мар’яна особливо сильно молилися за своїх, можна сказати, нерозумних чоловіків. Вони благали Бога, щоб Він просвітлив нарешті розум і серце Павла та Степана, які для невіруючих односельців послужили просто ганебним прикладом. На селі не раз можна було почути розмови про те, що взірцеві Ковальчуки були «віруючими» лише до першого непорозуміння, а потім їхнє «християнство» десь зникло.

І ось настав той ранок, коли Семен, після тривалої молитви і читання Слова Божого, відправився до Степана працювати. Коли він прийшов, то побачив і той виритий глибокий рів, і гору рівно складеного каміння перед подвір’ям. На його очі навернулись гарячі сльози, він згадав миле і щасливе дитинство цих братів, як вони колись дружили, любили, захищали один одного, разом співали і вірші в зібраннях розповідали, чомусь перед очима пропливло те дитяче різдвяне зібрання, на якому вони вперше зі сльозами намагались проповідувати, якими вони тоді цікавими хлопчиками були, а тепер всьому цьому прийшов кінець. Але ні! Так далі бути не може! Він зовсім не повинен будувати цю страшну стіну образи і ненависті, а буде сміливо прокладати через цю глибоку прірву місток миру! В серці Семен ще раз ясно відчув, що на це є воля Спасителя, присутність Якого він добре відчував на цьому місці.

Семена зустріла Наталка, яка думала, що він просто проходив мимо і вирішив заглянути до них на декілька хвилин, але виявилось, що це не так. На порозі з’явився Степан, чоловіки привіталися. Потім вони разом пішли до місця роботи, хазяїн все розказав і показав, що і як треба робити. Семен ще раз нагадав йому, що буде будувати тільки те, на що буде воля Божа. Степан в цих словах нічого не запідозрив і погодився, потім сказав, що зараз буде їхати в село до Наталчиного батька, щоб допомогти з косовицею і затримається там десь на тиждень, а коли приїде, то щедро заплатить за роботу. На цьому вони розійшлися. Коли Семен залишився один, то знову схилився на коліна і попросив, щоб Ісус підтримав, дав сили і мудрості виконати Його святу волю. Як тільки Степан вийшов за ворота, до Семена зразу прибігла Наталка і почала розпитувати, що саме треба будувати. Коли вона все взнала, то її серце ледь не розірвалося від болю, тепер через них в селі точно ніхто не прийде до Бога! Вона не в силах була себе стримати і на всю силу розплакалася. Семен вирішив їй розповісти те видіння, яке йому показав Господь. Коли він закінчив говорити, то побачив, що Наталка ніби просіяла і від серця сказала: «Слава Тобі, Добрий Боже, за те, що привів до нас в дім Свого раба, який готовий виконати Твою волю, не дивлячись ні на що!» Наталка розуміла, що з одного каменю місток не побудуєш, тому розпитала, що ще знадобиться для роботи. Коли все потрібне було знайдено і налагоджено, то Семен почав з радістю працювати. А сестра зразу побігла до Мар’яни сказати, що Господь знайшов чудовий спосіб примирити братів.

Робота була закінчена через два дні. Павло, дивлячись на все це, ніяк не міг заспокоїтись, в ньому почала прокидатись совість, яка пекла його, наче вогонь. Він розумів, що треба покаяння і вже хотів бігти до свого молодшого рідного брата, але щось його ще тримало.

Степан повернувся додому раніше запланованого. В першу чергу він побіг дивитися на роботу Семена, але те, що довелось бачити його очам, ніколи не зітреться з пам’яті: невисокий дерев’яний паркан лежав розібраним біля хліва, а над ровом красувався маленький кам’яний міст! Він так і застиг на місці, не маючи сили поворухнутись. Мимовільно перед очима почали пропливати роки щасливого дитинства, прекрасної юності, яка була присвячена Ісусу, потім розпочалось сімейне життя, а далі настав той страшний день, який зруйнував, здавалось, незламну дружбу братів. Степан відчув, що по його щоках течуть гарячі сльози розкаяння, як давно він не плакав! Коли він підняв голову, то побачив, що на мості стоїть також весь у сльозах рідний старший брат, який простягав до нього свої руки, ноги ніби самі повернули Степана і він що є сили побіг і впав прямо в обійми Павла!

– Степане! Прости мене! Прости! – плакав Павло. – Я так завинив перед тобою!

– О, Павле! Це ти мене вибач, я ж зламав твою сокиру і я перший почав кричати! Це все сталось по моїй вині! Я не тільки тебе образив, а Самого Бога! О, Ісус, прости і зглянься наді мною грішним!

– Так, Господи, прости нас нерозумних! – ридали брати.

Ви не уявляєте, якими щасливими були Мар’яна, Наталка, їхні діти, а головне – Павло зі Степаном! Чоловіки неначе помолодшали, а їхні дружини стали ще прекраснішими і розквітли з новою силою, неначе бутони троянд. Ісус знову став Володарем їхніх сердець.

Після цієї щасливої події, Степан з Павлом пішли до Семена, який, побачивши їх разом і що вони знову стали такими, якими були до сварки, сам розплакався і щиро за це дякував Богові. А в неділю на зібранні брати Ковальчуки покаялись перед всією церквою і просили, щоб всі жили в мирі, злагоді, любові між собою, і щоб їхні серця повністю належали Ісусові, бо це – найбільше щастя!


Маргарита ДРОЗД


Газета «Християнин» 05(43)2011


© 2008-2012