Газета «Християнин» (Украина, Херсонская область, г. Новая Каховка) приветствует Вас! На этом небольшом сайте вы можете прочитать все статьи из нашей газеты, а так же скачать её электронную версию. >>Читать последний номер<< >>Скачать календарь на 2022 год<<

Не насміхайся

В одній віруючій родині жив хлопчик років 12-ти. Звали його Миколка. Вдома він поводив себе дуже добре. Був чуйний і уважний, спокійно грався з меншими братиками і сестричками. У сім’ї він був другий, а всього їх у батьків було шестеро.

Микола ніколи не пропускав зібрань, бо там були усі його друзі, з якими після зібрання, поки батьки спілкувались, він міг побігати, поділитися останніми новинами. Друзі теж були з віруючих родин, та як ми добре знаємо, поки дитина не зустрінеться сама, віч-на-віч з Христом, її поведінка може бути різною. Навіть якщо батьки й карають. Ви чули такий вислів: «Поки б’єш – поки і їдеш»? От і серед Миколиних друзів були такі хлопчики. Беручи з них приклад, наш герой зробив один вчинок, після чого дуже жалкував про скоєне!

Наближався Миколин 13-ий день народження. Хлопець чекав цього дня з нетерпінням, тому що батьки пообіцяли йому за гарне навчання та поведінку подарувати мобільний телефон. На той час, це була його найбільша мрія, бо більшість його товаришів вже давно ними хизувалися. Йому було дуже неприємно, коли друзі починали гратися або дзвонити, тоді він вважав себе дуже приниженим.

– Ось, нарешті, я скоро стану як усі і теж буду усім телефонувати! – кожного вечора казав він собі, наче замість «на добраніч».

Нарешті... Нарешті настав цей день! Він став власником новісінького телефону, та ще й у шкіряному чохлі. Микола навіть не знаходив слів, щоб передати ті почуття, що його переповняли. Саме в цей день було вечірнє богослужіння і хлопчик не йшов, а біг, що батькам доводилося його зупиняти, а на зібранні він пильно стежив за годинником, наче намагаючись поглядом перевести стрілки вперед. Ось, нарешті, кінець служіння!

– Зараз я їм покажу свій телефон і тепер подивимося в кого кращий! – Від цієї думки йому аж важко ставало дихати.

Всі вийшли на подвір’я і, похвалившись друзям подарунком, Миколка розпочав справу, яку робили свого часу і його товариші. Кожного разу, оскільки їх номерів ще ніхто не знав, хлопчики спокійно обирали собі якийсь із номерів сестричок їхнього віку або навіть старшим і дзвонили, глузуючи і насміхаючись з них. На цей раз так зробив і Микола, вирішивши подзвонити одній сестричці, якій ніхто до того не дзвонив, тим більше, що вона була завжди спокійною і ніколи не сперечалася. Тому шансів на те, що дома може «нагоріти», було обмаль.

Подзвонив. Наговорив усіляких нісенітниць, а потім, розсміявшись, перервав зв’язок. І радісний, під підбадьорюючі погляди товаришів, пішов додому. В нього навіть не було докорів сумління, бо вважав, що тут нічого такого не відбулося, усі так роблять.

А батьки і не підозрювали, що їх син здатен на такі дії, бо вдома з ним ніколи не було проблем. Він, сам того не помічаючи, перед батьками навчився одягати маску покірності та слухняності, а от з друзями був зовсім інший.

Прийшовши додому, повечеряв і ліг спати. Але сон втік від нього, наче дикий звір до лісу. Микола вважав себе героєм, що не побоявся подзвонити, йому здавалося, що він не слабак, а справжній лицар. Й перед очима в нього знову поставала захоплююча картина цього вечора, через що йому хотілося обов’язково повторити свій «подвиг» ще раз. Під ранок він нарешті заснув. Прокинувшись вранці, відчув в душі, наче хто хоче її вирвати. Хлопець був дуже здивований і нічого не розумів, адже вчора він вважав себе таким героєм, а зараз... А зараз йому хотілося кудись забігти, або заплатити будь-яку ціну, щоб повернути назад те все, що накоїв. Та, нажаль, спокій не приходив. Від радісних думок про телефон не залишилося і сліду. Після важких роздумів, Микола вирішив вибачитися перед тією сестричкою та не по телефону, а лицем до лиця.

Йдучи у неділю на зібрання він думав:

– Нарешті... нарешті я зараз вибачусь і звільнюсь від цього тягаря!

Але не все буває так, як нам хочеться, як запланували! Тієї сестрички на зібранні не було. Тільки в кінці зібрання пресвітер об’явив, що її повезли до лікарні, в столицю і просив молитися за неї. Виявляється у неї була дуже важка і невиліковна хвороба!

– Чому? Чому мені ніхто про це не сказав?! – від почутого, йому здавалося, що тисячі голок колють тіло, а душа аж застогнала, – я такого ніколи не зробив би, якби знав про її хворобу! Як я посмів так сміятися з хворої людини?

По закінченню зібрання, він вирішив подзвонити і вибачитись, але на жаль, автовідповідач сказав: «Ваш абонент знаходиться поза зоною досяжності. Зателефонуйте будь-ласка пізніше». Микола не знаходив собі місця. Став і Біблію читати кожного вечора, і молитись від щирого серця, що так рідко в нього виходило раніше. Все навколо було добре, але для втіхи серця не вистачало лише одного слова: «Прощаю...»

Так пройшло чотири дні. Він дзвонив кожного дня у сподіванні, що вона підніме слухавку і у відповідь на його вибачення, промовить: «Прощаю». Та його надії були марними. Тільки на п’ятий день, нарешті, з’явивсь зв’язок. На душі стало радісно і аж якийсь псалом залунав в думках. Ось гудки... ще трішки... ще трішки... але трубку узяла її мати:

– Алло, вітаю Миколко.

Та коли він почув з якою інтонацією вона це промовила, то одразу усі пісні закінчилися і серце охопив жах.

– Вітаю, Антоніно Валеріївно. А можна Олену до телефону?

Не встиг він і договорити, як почув що її мама зайшлася слізьми. Хлопець оторопів, зрозумівши що сталося, але слухавку не клав, чогось чекаючи. Це було не дарма, бо заспокоївшись знесилена мати сказала:

– Я не знаю, звідки моя донечка знала, що ти маєш їй подзвонити і що повідомити, але її останні на землі слова були такі: «Мамо, коли подзвонить Миколка, скажи йому, що я його давно простила від щирого серця», – на цьому розмова закінчилася.

В хлопця не було ні сліз, ні слів. Він з годину просидів як вкопаний, а тоді прийшовши до тями, став молитися і дякувати Своєму Творцю, що дарував йому прощення! Ця подія, дуже змінила хлопчика. Він по-справжньому зустрівся з Господом, змінив маску покірності на справжнє смирення... Цю зміну побачили не тільки батьки та дорослі, але й однолітки, які навіть не здогадувалися, що причиною цьому був той «геройський» дзвінок.

Тому, діти, ніколи ні з кого не глузуйте, не робіть необдуманих кроків тільки через те, що так роблять усі. Ми люди, кожен може помилитись. Але якщо більше проявляти покірності, поваги, порозуміння до інших, а не «слави чи лицарства», через брудні справи, то ніколи вам не доведеться пережити те, що пережив наш герой. Бог буде сам вами керувати і направляти кроки. Спробуйте пустити Його в своє серце і вам більше ніколи не захочеться Його будь-чим засмутити, не захочеться когось образити, або під когось підлаш­товуватись. Ви будете такими, якими хоче вас бачити Христос!

Настя Москалик