|
Для кого?За Господом, Богом вашим, будете ходити, і Його будете боятися, і заповіді його будете виконувати, і голосу Його будете слухатися, і Йому будете служити, і до Нього будете линути. (Повт. 13:5) Бо тепер чи я в людей шукаю признання чи в Бога? Чи людям дбаю я догоджати? Бо коли б догоджав я ще людям, я не був би рабом Христовим. (До Галатів 1:10) Часто мені доводилось відповідати на запитання: «Кому ти служиш?» Деякий час я не наважувався дати відповідь. Мене чогось коробило від нього, я розумів, як маю відповісти. В даному випадку є тільки два варіанти. Перший – Богу, другий – дияволу. Двом, як я розумів, служити не вдасться, бо написано: «Ніхто двом панам служити не може, бо або одного зненавидить, а другого буде любити, або буде триматись одного, а другого знехтує. Не можете Богові служити й мамоні» (Мт. 6:24). І ось нарешті я здався, Христос – переміг. По цей день я щиро Йому за це вдячний. Він подарував нове життя, наповнив його змістом, наділив надією на прекрасну зустріч в небесах. Слава Йому! Я намагався як можна більше віддячити Господу за Його милість. Як міг, опанував гру на гітарі, купив собі збірник «Песнь возрождения» і від усього свого спасенного серця співав Богу псалми. Як і для всіх, прийшла й мені пора закінчити школу. Не встиг я й оглянутися, як позаду лишилися роки, проведені з батьками, мій рідний дім, дорога Церква. Але що було робити? Почалося в якійсь мірі самостійне, доросле життя. Як воно лякало мене своєю невідомістю, таємничістю! Добре, що поряд завжди були тато і мама, сім’я, друзі, чиї гарячі молитви оберігають мене й до сьогодні. Вони є тими вірними заступниками перед Божим Лицем за моє життя. В мене вже ніби звичка утворилися: коли який екзамен – телефоную батькам, коли щось трапилося – знов туди ж. А як часто Господь саме через їх вуста, через їх простенькі поради давав вихід, допомагав у навчанні. Нехай Бог винагородить їх за це! Минув рік, за ним другий... Багато чому я навчився, чимало часом гірких помилок допустив, але добре, що в нас є Батько, який з любов’ю все прощає, допомагає піднятися і знову йти вперед. Дякую за Його безцінні уроки! Про один із них хочу розповісти. Коли вступив до університету, змушений був і змінити місце проживання. Як і більшість студентів, мене поселили в гуртожиток. Це було першим і дуже складним випробуванням для мене. Та слава богу, що в новому місті я зміг знайти зібрання віруючих. «Здається, ніби я знову вдома!», – говорив я собі, потрапивши на перше служіння. Сюди я «тікав» і тут я «ховався» від невіруючих сусідів по кімнаті, від нескінченного шуму гуртожитку, від усіх тривог. Саме в Домі Молитви я шукав спокій після тяжкого навчального тижня, весь виснажений і втомлений. Якби я міг, вернувся б додому, але те «дома» – так далеко... Не помітив, як влився в місцеву віруючу молодь, як міг і де тільки видавалась нагода прославляв Бога за Його ласку, щедрість, турботу і любов. Але не завжди все так гладко і рівно в християнському житті! Я б скоріше зазначив, що, коли все, як по маслу, то ось це вже проблема. Про мене Господь не забув і продовжував ліпити з мене посудину без домішок. У своїй церкві, де покаявся, я звик до простих християнських пісень. Ці пісні надихали мене на новий тиждень. Цього ж я бажав і братам та сестрам нової церкви. Одного разу, після зібрання мене наздогнав молодий брат з молоді і, як йому здавалось, трохи мене поправив: «Ти знаєш, брате, ти добре співаєш, тебе гарні пісні. Але вони такі мінорні! Ти не думав про те, що нас Бог спас і закликає прославляти Його піснями хвали, піснями радості, щоб наші оточуючі завжди посміхалися після нашого виконання, а не думали, як завжди, про те, що їм ще треба змінити в своєму житті. Ти не думав про це?» Не встиг я нічого заперечити, як він продовжив: «Треба співати про Божу любов, про спасіння, про нове життя, а ти все наші помилки у піснях згадуєш...» І тому подібне. Я пообіцяв, що передивлюся свій репертуар, і ми попрощалися. Додому не йшов, а ледь плівся. Руки опустилися, вогник в очах пригас. У голові кружляв рій думок, які гуділи, наче бджоли у вулику, не даючи зосередитись на чомусь іншому. «Мінор... Спасіння... Про любов, радісне життя... Без помилок...», – перебирав в пам’яті почуті слова. Повернувшись до кімнати, я сів на ліжко, відкрив свій потертий пісенник і почав читати: «Небо голубое, нет конца и края... Хочу туда, где ждут друзья». Ні, це – мінорний. А ось цей? «Лодка по волнам во тьме плывет, море пенится, шумит... Во всякой скорби верьте в Меня, Я не покину Вас...» Та ні, це нагадає братам і сестрам про те, що в них інколи мало віри, а треба про те – що в них її багато! Це ж мав на увазі брат. Ану, я ще пошукаю. О, знайшов: «К Голгофе, к Голгофе Христовых страданий...» Цей псалом прямо про спасіння! Читаю приспів: «В сердце моём одна тоска – что долго к Голгофе я шла...» Ну, що ж, знову не піде: ще хтось із братів та сестер плакати почне, жалкувати за безцільно втраченими роками... А може пошукати щось нове, що ще не доводилося співати? Ну що ж, спробую. Мій погляд зупинився на №1088 «Великий и Всесильный наш Господь, любимий наш Господь – 2 р. И знамя веры высоко подняв, прославим Творца...» І знов: «Великий и Всесильный наш Господь, любимый наш Господь – 2 р...». Цей підходить. А ще? Перегортаю сторінку: «Прихожу к Тебе я с хвалою. Чудеса Твои велики и любовь Твоя сильна! О, Ты велик! Ты прекрасен и велик. И другого нет, как Ты!» Звісно, повторювати можна нерегламентовану кількість разів (просто трішечки короткий) Цікаво, а тут багато таких? Очі зупинилися на пісні під номером 1159 на другому куплеті. Цитую: «Он дарует радость, Иисус дарует радость. Радуются в Господе сердца. Он дарует радость, Иисус дарует радость – мы будем славить Господа всегда». Оце так псалом! Як на замовлення! І все про радість! Треба запам’ятати цей номер і обов’язково показати брату. Ось ще один: А на 365-тій сторінці всі підряд підійдуть! Майже годину я читав, гортав, наспівував... Але – то зовсім не те. Ніяк не те, що нагодувало б мою душу, підбадьорило дух. А невже брати та сестри не такі, як я? Хіба вони можуть насититися цими піснями? Напевно ж ні. Які ж пісні тепер обрати? Що ж його робити: ось ці прохали не виконувати, а ці ніяк не сходяться з моїми вподобаннями... Думав, думав я і вирішив, що співати не буду взагалі! Раз вони такі, то все! Сказав і крапка. Буду я ще під всіх підлаштовуватись! Не вистачало ще! З мене досить! Хай знають, я їм покажу, як мені докоряти! І пішло-поїхало... Настрій упав, ходжу весь як дощова хмара, тільки торкнися – гроза піде, блискавки засяють. Став на коліна, спробував молитися. Не дуже вдається. Боже, ну невже я не правий? Ну, як мені вийти з цієї ситуації? Що я маю робити? Як бути далі? І я засипав Бога питаннями. А Він терпеливо чекав. В Нього вже давно була відповідь готова. Як і завжди, беру до рук свій телефон, декілька гудків і я знову чую голос свого батька. Як міг зрозуміло розповів про свою проблему. Коли я нарешті закінчив, тато продовжив: «З одного боку ти, синок, правий. Мене теж такі «дуже радісні» пісні не нагодовують. Мені набагато краще на душі стає, коли я поплачу, коли відчую близьку присутність Бога, коли знову побачу свої, так сказати, мінуси в характері, у вчинках, в поведінці...» Я аж зрадів, що мене зрозуміли, що я знову на правильній дорозі. Я аж плечі було розправив. Раптом батько так спокійно і ніжно запитав: «Чому ж ти вирішив не співати? Це ж хто виявився недостойним твого співу? І взагалі, а для кого ти служив? Кому ти хотів догодити?» Я зупинився і на мить замислився. Ще від дня свого навернення я намагався служити тільки Господу, та це – КОМУ, а от для КОГО – я не думав. Починаю згадувати. Підготую псалма, вивчу гарненько акорди на шести струнці, треную добре, щоб не збитися, не осоромитися. А то ще хтось подумає, що я зовсім не вмію співати. Потім – служіння, після мого виходу в повітрі «Слава Богу!» лунає і я, немов на крилах, повертаюся додому. Так, скоріше я співав для людей. Намагався, щоб і голос лунав рівненько, щоб слова було чітко чути. А тепер тому-то і вирішив не співати, бо люди не «оцінили» мій «талант», не так, як належить зрозуміли те, що я хотів донести. О, знову я не здав Божий екзамен на «5». Ну що ж, треба переглянути своє життя. Я служив для людей, хотів догодити їхнім бажанням, думкам, мріям, вподобанням. І так вертівся, і сяк. А співати-то треба було для ГОСПОДА! Все робити, як для Нього, щоб Йому було до вподоби. Відкривати Богу своє серце, свої думки, свої труднощі і проблеми. Нехай навіть у піснях, і що ж тут такого? Я прийшов перед Його Лице, прославив Його Ім’я, розповів у пісні про свої ж помилки і Він мене зрозумів! Навіть вірш із Біблії прийшов напам’ять: «І все, що тільки чините, робіть від душі, немов Господеві, а не людям!» (Кол. 3:23). Тепер я розумію, як воно має бути насправді. О, моє серце наповнилось радістю! Хвала Богу за моїх батьків, через яких Він мене научає! Від сьогодні я не буду співати, щоб сподобатися слуху людини. Хвали достойний тільки Бог! Для Нього і ти служи, мій дорогий читач! Записала Ірина Кравчук Газета «Християнин» 04(52)2013 |
| © 2008-2020 |