Главное меню

Последние статьи

Случайные статьи

Авторские права
Все авторские права на статьи принадлежат газете «Христианин».

При любом использовании материалов сайта, ссылка на christianin.net.ru обязательна.

Редакция не всегда разделяет мнения авторов материалов.



Ссылки


Украина онлайн

Церкви.com

Маранафа: Библия, словарь, каталог сайтов, форум, чат и многое другое.
Газета «Християнин»
(Украина, Херсонская область,
г. Новая Каховка)
приветствует Вас!


На этом небольшом сайте вы можете
прочитать все статьи из нашей газеты,
а так же скачать её электронную версию.
>>Читать последний номер<<
>>Скачать календарь на 2022 год<<

В дорогу з благословінням!

Промайнула дитинства щаслива пора... Позаду, на перший погляд, безжурні шкільні роки. Попереду – вкрите густим, інколи зовсім непроглядним туманом, майбутнє. Я стою на межі, на порозі дорослого й свідомого життя. Що далі? Від цього запитання аж перехоплює подих, і думи, ніби легкі хмаринки, повертають мене в те прекрасне, ще недалеке минуле...


Народилася я восени 1994 року в багатодітній християнській родині, в сім’ї служителя. Тут, здавалося, четверта дитина була просто необхідною. Коли я народилася, то вела себе дуже тихо і спокійно. Про це мого тата, через вікно пологового будинку, сповістила мама. Прямо там було прийнято рішення і назвали мене Іриною, що в перекладі з грецької – «мир», «спокій». Але не довго так усе тривало. Я почала підростати і водночас показувати все, що можу і вмію. Була дуже швидкою і винахідливою. Побувала на всіх підвіконнях, столах, холодильниках і майже на всіх шафах. За мною завжди мало слідкувати чиєсь пильне око. Я нікого не боялася і не соромилася. До всіх йшла на руки і смиренно чекала, поки мене пригостять. Якщо ж цього не відбувалося, я чемно «підказувала». Все, одержане «чесною» працею, я відносила до мами. Часто за це мене називали «циганкою». Отакою я росла. Звичайною і зовсім «спокійною» дитиною.

Незабаром і в моє, на той час не дуже тривале життя, почали проникати труднощі і проблеми. В чотири роки я, тоді ще зовсім маленька дівчинка з купою чорнявого, кучерявого і «неслухняного» волосся на голові, потрапила до лікарні з апендицитом. Після операції я швидко одужала. На диво лікарів, вже на другий день я могла рівно й швидко ходити. І як можна не згадувати милості Господні, які Він являє нам кожного дня?! А корисно буде їх ще й лічити. Часто буває, люди кажуть: «Ну, за що славити Бога? Як тільки треба пересушити сіно, пішов дощ. Грошей і так немає, а тут ще й зарплату затримують. Було бажання у відпустці відвідати знайомих, що живуть у далеко не сусідній області, та на рівному місці зламала ногу...»

Так ми можемо перераховувати і перераховувати, зовсім не підозрюючи, що все це в міцних руках та під мудрим поглядом нашого Творця. На мою думку, той, хто читає Біблію, звертав увагу на такі слова: «...і знаємо, що тим, хто любить Бога, хто покликаний Його постановою, усе допомагає на добре» (Рим. 8:28). Ти просто люби Бога всім серцем і довіряй Йому, а Він усе владнає на добре.

Так ми і жили під сонцем, відкриваючи для себе все нові Божі скарбнички. Одного разу наша Церква допросилася дозволу проводити регулярні євангелізації в міському літньому театрі. Домовились, що для цього в ньому силами Церкви зробимо ремонт. Все ніби йшло якнайкраще. Одного дня, після довгої праці, молодь зібралася біля сцени і почала співати різні християнські пісні. На землю спадали сутінки. Раптом звідкілясь взялася група невіруючих молодих хлопців (з «крутих») і підійшла до мого батька, що був серед співаючих. «Что, поете?» – нечемно запитав один із них. «Співаємо» – відказав тато. «Ну, пойте, пойте...» В серце батька прийшла тривога. «Комусь» явно не подобалися наміри Церкви – проповідувати розп’ятого Христа. Ввечері зі мною щось сталося: я почала задихатися. Мати з батьком що тільки не намагалися робити – даремно. Десь біля години ночі батьки сіли зі мною на руках в нашу зелену «п’ятірку» і – чимдуж до лікарні. Всю дорогу кликали до Бога, просили милості. А в голові все били молотом слова: «Ну, пойте, пойте...» В лікарні мені робили все можливе. На ранок зібрався весь медперсонал. Мама, зрозумівши, що справи погані, стояла біля мого ліжка і просто плакала. Не від безнадії, ні! Вона, як завжди, відкривала свої проблеми і прохання перед очима Небесного Батька. І Він вийшов назустріч. Але про це пізніше.

Близько 10 години ранку мене і маму разом з лікарями відправили на «швидкій» до обласної лікарні м. Херсона. По приїзду мене відразу поклали в реанімаційне відділення. Чотири довгі дні наді мною пропрацювали лікарі. Завдяки їхній самопожертві та по молитвам дорогих братів і сестер Новокаховської Церкви, і не тільки, Бог зцілив мене повністю! Слава Йому! Коли лікар четвертого дня виходив з палати, на його змореному, але завжди доб­рому обличчі, грала посмішка. «Ваша дочь как внезапно заболела, так внезапно и выздоровела!» – сказав він моїй мамі. Правда, ще два тижні ми пролежали в лікарні. Та це вже був відпочинок після всіх тривог.

Ось таке життя християнське. Здавалося, постійні болі, переживання, труднощі... Але наскільки прекрасно буває потім, коли отримуєш відповідь від Бога, коли раптом бачиш вихід із найтемнішого тунелю, коли зовсім «випадково» чуєш пісню, яка повністю заспокоює твоє серце, відновлює припорошену легким пилом радість і ти з новими силами крокуєш знову за Христом до Небесних Осель. Наскільки солодко відчувати, що Хтось Великий, набагато Далекоглядніший, ніж ти, вже все давно розрахував і передбачив. А ти тільки довіряєш всі свої проблеми, питання, долю в Його Всемогутні надійні і вірні руки. Слава Богу!

Дійсно, згадуючи милості Господні, жалкуєш через те, що наша пам’ять інколи така коротка. Не один раз за недовгих сімнадцять років мені доводилося приймати цінні уроки від мого Вчителя. Хоча вони були не раз «болючими», а то й «гіркими», неприємними, все ж вони мені знову і знову допомагали твердо йти по вузькій стежині.

Часто ці уроки мене, дитину, вчили бути, м’яко кажучи, «уважнішою» до слів батьків. Сьогодні нерідко, особливо для молодих людей, справжня проблема – слухняно виконувати волю старших. Це інколи всього-на-всього помити підлогу, нагодувати курочок, винести сміття, одягти шапку, закрити очі на молитві, віднести щось сусідці і т. ін. А нам, буває, потрібно десять разів сказати: «Перепрошую» та ще й з ретельно підібраною інтонацією, інакше ми лишаємо за собою право непорушно залишатися на дивані. До того ж треба вважати на те, що не раз сказане одне й те саме може дуже «боляче» відбитися на нашій ще не сформованій психіці, ми ще ж маленькі. В наш час людей такого віку прийнято називати підлітками. Гордо звучить, чи не так? Вже, можна сказати, сам собі пан, тато і мамо взагалі відразу мають опинитися осторонь. А тим більше бабусі, дідусі...

Але насправді все має бути навпаки. Коли ми ще учні молодших класів, то цілком задоволені тим, що у нас є батьки: є кому купувати портфелі, лагодити одяг, готувати обід. Потім звикаємо і сприймаємо це все як належне, ще й починаємо «качати» свої права.

Та час на місці не стоїть, а разом з ним і ми. Минув фінальний одинадцятий клас, написане ЗНО, підраховуються бали. Попереду – цілі купи документів, а ще більше щемливих і риторичних питань: ким бути, яку обрати професію, в які ВУЗи направити свої стежки, і взагалі «бути чи не бути»? Хтось іще з дитячих років визначив своє покликання, а хтось ще й досі в переживаннях, думках, зважує всі «за» і «проти». Чесно зізнатись, так було і в мене. До останнього не могла розібратися у своїх вподобаннях, бажаннях, мріях, цілях...

Зовсім непомітно і не нав’язливо в мої труднощі ввійшли, як кажуть, з головою, тато, мама, брати, сестри, родина. Кожен щось радив, пропонував, підказував, молився. Але вирішувати все одно повинна була я, бо це вже мій шлях, мій вибір, моя доля.

На цій межі я усвоїла ще один важливий урок від мого Учителя, яким хочу поділитись зі своїми однолітками, християнами. Головне – не бали в атестаті, не золота медаль, не знання чи щось інше. Головне – щоб тебе і мене благословив Господь. А щоб Він благословив, хочеш ти того, чи не хочеш, треба виконати п’яту заповідь: «Шануй свого батька та матір свою, як наказав був тобі Господь, Бог твій, щоб довгі були твої дні, і щоб було тобі добре...» (Повт. 5:16). Ісав не дуже прислухався до слів батьків. А як же друзі, подружки, мисливство, поля (пікніки по-нашому), одним словом – свобода! Та прийшов час іти за благословінням до батька, а того благословіння вже немає. Ні батьківського, ні Божого!

Одного разу я теж підійшла до батька за порадою відносно навчання. Він подивився мені у вічі і ніжно сказав: «Доню! Ти завжди була слухняною нам, батькам, тому від усього серця благословляю тебе і нехай Господь визначить твоє майбутнє, як Йому до вподоби, і за бажанням твого серця...» Відразу стало на серці затишно і спокійно. Прийшла радісна думка: добре, що я не з примусу, а від серця намагалася бути покірною. Як то прекрасно мати право на заповідь з обітницею «...і щоб було тобі добре...»

Дорогі друзі! Не атестати і медалі визначають наші дороги і стежки, не їх величність Успіх чи Фортуна. А Бог – Небесний Батько слідкує і вирішує нашу долю, відповідно до нашої поведінки і життя.

...Промайнула дитинства щаслива пора... Позаду, на перший погляд, безжурні шкільні роки. Попереду – вкрите густим, інколи зовсім непроглядним туманом, майбутнє. Я стою на межі, на порозі дорослого й свідомого життя. Що далі? А далі – тільки з Богом, тільки згідно Його Слову, і щастя, справжнє щастя з болем і радістю, перемогами і невдачами не забариться!


Ірина КРАВЧУК


Газета «Християнин» 03(47)2012


© 2008-2020