|
Вчителька (Закінчення)(Закінчення. Початок в № 04(58)2015 г.) Перше вересня знов зібрало всіх учнів біля школи. Другокласники весело заповнювали знайому кімнату. Всі раді, гарненько одягнені. Після урочистої частини Віра Давидівна запросила всіх батьків до класу. На цей раз їх було менше, ніж в минулому році. Вчитель одразу помітила, що її «улюбленця» Дмитра немає. Коли всі вже порозходились, Віра подумала: може, варто навідатися до учня додому? Але це ж тільки перший день? Можливо, завтра прийде? Цілий тиждень Дмитра в школі не було. Віра Давидівна вирішила провідати свого учня і дізнатись, з якої причини він не відвідує школу. Вдома вона нікого не застала. Наступного понеділка хлопчик прийшов. На запитання, чому він не ходив до школи, Дмитрик зім’явся і коротко відповів: – Ми їздили в гості... Така відповідь не сподобалась Вірі, але вона зробила вигляд, ніби нічого не трапилось. В свою чергу Дмитро вів себе ще гірше. Крім того що хлопчик говорив погані слова, не робив домашнє завдання, не слухав вчительку, грубив, він почав приносити в школу порожні коробки від цигарок і при цьому хвалитись перед іншими, що в них такого немає. Віра Давидівна почала до нього ставитись суворіше, але від цього Дмитро став ще більш неслухняний, при цьому мав поганий вплив на учнів у класі. Одного разу, йдучи зі школи з товаришем, Дмитрик вирішив погратися. Почали просто штовхатися, потім це вже переросло в бійку. Наступного дня хлопчика відвезли до лікарні з переломом руки, бо його Дмитро штовхнув і той упав на камінь рукою, а Дмитрик зверху ще й сів на нього. Батьки товариша були непростими людьми. Наступного ранку на столі в районному відділі освіти лежала заява на Дмитра. Почалося розслідування. Співпало, що і товариша з першого класу, і Віра Давидівна – Дмитра відпустили на 10 хвилин раніше. Почалися чималі проблеми. Віру викликали в район. Директор натякав на те, що вона може позбавитись роботи, та й вдома почалося: «Що ти за цим хлопцем бігаєш? Бач, що він тобі зробив? І взагалі, лишай цю роботу, в місті знайдеш кращу...» Віра дуже хвилювалась. І чому всі учні, як учні, а з цим в неї постійно якісь проблеми? Але вона всю надію поклала на Бога. Батьки, зібравши підписи, написали листа в районо, щоб Віру Давидівну не звільнили з роботи. Через деякий час ця ситуація забулась, але не без того, що Вірі винесли догану за те, що це відбулося під час шкільних занять. Так пройшов ще один рік навчання. До кінця року поведінка Дмитра ще більш погіршилась. Віра Давидівна викликала батьків до школи, але вони жодного разу не прийшли. Можна було їх викликати через дирекцію школи, сільську раду, але їй щось не давало. Учні третього класу вже трішки підросли. Віра Давидівна вже втретє привітала всіх з Першим вересня. Діти любили свою вчительку, бігли до неї і обіймали. Віра рада була, що хоч щось вклала в їх серця. Дмитра знову не було. Після того, як він був відсутній два тижні, Віра Давидівна пішла до нього додому. Такої картини вона собі й уявити не могла. Через рік тут все до невпізнання змінилося в гірший бік. Паркана не було, а де був, то низенько похилився. Постукавши несміливо в двері, Віра почала чекати. Відкрив їх високий худий чоловік, і до молодої християнки донісся запах спиртного та цигарок. – Доброго дня! – почала вона несміливо. – Я вчитель вашого Дмитра, хочу з вами поспілкуватись про поведінку та навчання вашого сина. – Хто там? – почувся з-за дверей нетверезий голос жінки. – Та не кричи, тут зі школи прийшла людина, – дав відповідь чоловік, озираючись навколо. – Ну й що! Хай заходе, – ще раз повторила жінка. – Ну, проходьте, – відступив від дверей чоловік. Віра вже не мала бажання ні заходити, ні спілкуватись, ні, тим паче, вирішувати якісь проблеми. Але назад вже не повернеш. «Пробравшись» в кімнату, Віра не могла визначити, де тут що. Чи то ліжко, чи то стіл? Чи просто якась дошка? Вона подивилась навкруги і вирішила говорити стоячи. Жінка сиділа на стільці і уважно вивчала непрохану гостю. Змарніле лице, давно не мите волосся, лиш вогняний блиск очей говорив, що їх власниця – особа з характером. – Ви щось хотіли? Чого прийшли? – обурилась мати Дмитра. – Я... Я вчитель вашого сина. Мене турбує його поведінка і відношення до навчання, – почала Віра, розуміючи при цьому, що про яке навчання і поведінку можна тут говорити? – Нічого не знаю. Ми його в школу віддали добрим, слухняним. А от що ви з ним зробили, не знаю. Він, як почав ходити до школи, так і змінився в погану сторону. Отак. Це ви винні, нам немає про що говорити. До побачення! Ходять тут... – закінчила жінка. Віра теж не збиралась про щось говорити. Вона повернулась і почала шукати ручку в дверях. Батько Дмитра пояснив, що двері відчиняються ось так і при цьому стукнув ногою по них, і вони відкрились. Крізь прочинену кватирку до неї донісся стриманий сміх хазяїв. Віра пішла вулицею в напрямку свого дому. Заспокоїти літ думок було важко. Остання фраза жінки: «Я вам його таким в школу не віддавала... » – почала тиснути на серце. – Віро! Віро! – хтось покликав дівчину, яка, йдучи, нікого не помічала. Віра обернулась. Неподалік від неї йшов Максим – керівник молоді зі своїм рідним братом. – А звідки це ти вийшла? – спитав Максим. – Ой, не питай... – неохоче відповіла вона. – Та справді, чого ти там була? – допитувались хлопці. – Ти що, не знаєш, хто там живе? – Там учень мій проживає, проблемний хлопчик, от і вирішила відвідати його батьків, – і Віра розповіла братам про її нелегку працю вчителя. – Ну і чого ти стільки мовчала? Сказала б молоді, ми б помолились, піст взяли, і Бог би тобі обов’язково допоміг, – закінчив керівник молоді. – Та я вже думала про це... – Ось сьогодні молодіжне зібрання, я розповім про твою ситуацію, і Бог підкаже тобі, що робити, – підбадьорив сестру Максим. На цьому й розійшлись. Ввечері Максим, як і обіцяв, об’явив, що в однієї сестри є труднощі на роботі. Треба за цю справу помолитись. Молодь, всі як один, погодилась. Звичайно, уважно вдивляючись в обличчя молодих людей, можна було здогадатись, про кого йде мова, але християни не з тих, хто тільки цікавляться, але ті, що допомагають ділом. Потекли знову буденні тижні роботи в школі. Віра Давидівна часто згадувала слова мами Дмитра: «Я вам його в школу таким не віддавала, це ви його таким зробили...» Вона кожного дня молилась, щоб Бог допоміг їй збагнути, як повести себе в даній ситуації. І Він дав їй зрозуміти. Одного дня Віра запропонувала учням: – Хто хоче ходити в недільну школу при церкві, той може приходити на 13:00 кожну неділю на вулицю Миру, 15. Там я вас буду чекати при вході. Тільки ті, хто забажає, це не є обов’язковим, – закінчила Віра Давидівна. Великого зацікавлення не виявив ніхто, лиш Дмитрик перепитав адресу. – Наступної неділі Віра після зібрання стояла при вході і когось весь час виглядала. – Віро, чому ти тут стоїш? – весь час їй задавали питання. – Та так, просто... Віра надіялась, що зараз з-за рогу вулиці вибіжить весь її клас, ну хоч не весь, хоч ті, які її люблять, поважають. Але зовсім не надіялась на таке: до Молитовного будинку бігло хлоп’я, років восьми. Так, це був її «улюблений» учень. – Доброго дня, Віро Давидівно! Ви казали, що можна прийти сюди, і я прийшов, – сказав, захекавшись, Дмитро. – Доброго! Ти сам? Нікого більш з нашого класу не бачив? – спокійно повела мову Віра. – Ні, не бачив. – Ну добре, пішли зі мною. Дмитрик розглядав все навкруги. Як йому було тут цікаво. На уроці недільної школи Віра розповідала дітям про Йосипа, як Господь йому допоміг в нелегких ситуаціях життя, ким він був, і як його возвеличив Господь тільки тому, що він був слухняний батькам і вірний Богу. Дмитро не зводив очей з вчительки. Пообіцявши, що він наступного разу прийде, хлопчик вибіг з Дому молитви. – О, а хто це від тебе тільки що вибіг? Я щось не пам’ятаю, щоб в нашій церкві був такий хлопець, – зустрівши в коридорі Віру та Поліну, запитав керівник молоді. – Та це отой мій неслухняний учень, що я в нього вдома була, коли ти зі своїм братом мене зустрів, – відповіла Віра. – А... Пам’ятаю. Ну і як він себе тут поводить? – Та краще не забажаєш. Дуже уважно слухав, задавав питання, ще й пообіцяв, що на наступний раз прийде, – весело розповіла дівчина. – Слава Богу! О, це Бог вже явно відповідає на наші молитви, – закінчив Максим. Дійсно, Бог почав робити велику роботу в цьому маленькому серці. Дмитрик кожної неділі приходив на уроки недільної школи. Потім Віра його запросила приходити раніше, на 9 годину, щоб він був на зібранні, а потім ще й на біблійні уроки залишався. Віра Давидівна помітила одне, що в школу він міг запізнитись, але на зібрання кожного разу приходив вчасно. Віра зрозуміла, що не лише треба бути віруючою вчителькою, а й розповідати учням, колегам, знайомим про Ісуса. І тоді їй ніхто і ніколи не зможе сказати: «Я вам в школу його приводила не такого. Що ви з нього зробили?» Віра всім серцем намагалась, щоб життя та поведінка Дмитра змінилась повністю. Вона не раз стояла на колінах, сердечно прохаючи Бога за цього хлопчика. Відвідуючи недільну школу, а також оточений великою увагою вчительки, Дмитрик почав змінюватися. Третій рік навчання повністю змінив русло життя. Віра Давидівна кожному на день народження дарувала дитячу Біблію в картинках. Всі бажаючі могли залишатися після уроків кожного понеділка, і Віра їм допомагала робити уроки, пояснювала все, що було незрозуміло. А також всі бажаючі могли приходити на зібрання кожної неділі і відвідувати уроки недільної школи. В сестри Віри група недільної школи була найбільшою, хоч не з постійними учнями, але з багатьма невіруючими. Одного разу Віра Давидівна залишила Дмитра після уроків. Він вже дуже змінився в накраще і охоче робив те, що його просили. – Ну, як в тебе справи дома? Як мама, як тато? – лагідно почала Віра. – Та так. Не дуже добре. Мама казала, що ви колись приходили, то я думаю, ви самі все побачили. Знаєте, Віро Давидівно, я вже не хочу дома жити, я хочу десь в іншому місці, я колись втечу з дому, тільки ви татку не кажіть, а то він мене покарає. А взагалі, ви мені краще ніж мама. Я вас дуже люблю... – і хлопчик похилив свою голову і поклав на плече вчительки, яка сиділа за своїм столом. – Я теж тебе люблю, Дмитрик. Давай ти в неділю прийдеш до мене в гості. Після недільної школи залишишся, ми підемо разом до мене. Добре? – Справді? Можна? – здивувався учень – Так... – Ну, добре тоді. До побачення! – обійнявши ще раз свою вчительку, Дмитрик вибіг з класу. В неділю, після недільної школи, тримаючи свою вчительку за руку і боязко оглядаючись, Дмитро заходив до будинку, де гостю були раді. Нагодували, переодягли, приділили чимало уваги. Поклавши в сумку батькам гостинця і ще один пакунок з одягом, Дмитрик пішов додому. Якби ви бачили ці очі!.. Не було дивом, що в одну з неділь він вийшов на покаяння. Закінчився третій рік навчання. Віра Давидівна вже не сумувала. Багато хто з її учнів відвідував довгий час недільну школу. Змінилась їхня поведінка, ставлення до батьків, до однолітків, до вчителя. Бог благословив, і Першого вересня Віра Давидівна знов зібрала своїх четверокласників. Всі дуже раді були бачити свою улюблену вчительку. А тим більше, що це був останній рік їх спільного навчання. Колеги її тепер сприймали зовсім по-іншому. Кожен хотів поговорити з нею, про щось порадитись, запитати. А Віру це дуже радувало. Цей рік пройшов швидше, ніж минулі. В останній день травня Віра влаштувала вечір, на який запросила всіх своїх учнів, батьків і декого з молоді церкви. Вона підготувала цікаві християнські ігри (тому що діти багато що вже знали з Біблії), вікторини, а також намагалась приділити увагу кожному з учнів, яким він прийшов, яким був, яким є зараз і яким буде в майбутньому. Батькам сподобалась ця молода вчителька. Прощаючись, багато хто з батьків підходив і говорив Вірі Давидівні знайому їй фразу, але закінчення було іншим: «Мій син (моя донька) прийшла не такою, за чотири роки навчання у вас, він (вона) дуже змінились в кращу сторону. Як ми вам вдячні. За таке ставлення, ми, батьки, будемо вам винні все життя...» Коли клас спорожнів, Віра присіла на стілець і видихнула: «Яка я щаслива, що в свій час зрозуміла, що маю для цих дітей зробити. Велика подяка тобі, Господь!» Пройшли роки. Віра Давидівна вийшла заміж і переїхала в інше місто. Декілька років її перший випуск ще пам’ятав свою вчительку, але роки проходять і пам’ять стирається. Але до кінця її життя кожного Першого вересня у неї дзвонив телефон, і знайомий голос кожний раз повторював: «Я вам щиро вдячний, Віро Давидівно, за те що я вийшов зі школи зовсім іншим, ніж прийшов. Ваші молитви, турботи, клопіт та любов змінили повністю моє життя». А телефонував диякон, брат Дмитро, з тієї церкви, де у Віри пройшло дитинство і юність. «Яка я вдячна Богу! Навіть якщо один тільки мій учень прийшов до Ісуса через моє життя, то значить, я не даремно його прожила...» – подумала Віра Давидівна і посміхнулась. Леся КРАВЧУК Газета «Християнин» 01(59)2016 |
| © 2008-2020 |