Ти дивно створений
Одного осіннього сонячного дня, у широкому полі, серед різного гілля та листя, у невеликій нірці народилося маленьке сіреньке мишенятко, і щойно воно зіп’ялось на ніжки, як стало наводити «порядки» у нірці. Якщо хтось із братів чи сестер посвариться між собою, мале мишеня відразу ж встає на бік справедливості. Ввечері, коли всі збиралися докупи, і мама першою заводила подячної пісні, маленьке мишеня пищало голосніше від усіх, і йому, скажу вам, вдавалося. Воно швидко підростало, набиралося сил, і, здавалося, що все прекрасно: є тепле житло, батьки, брати із сестрами, вдосталь їжі – живи та радій. Але щось йому не давало спокою. І одного разу, блукаючи сам на сам по лісосмузі, воно наткнулося на шматок розбитого дзеркала, яке так виблискувало в промінцях сонця, які ледь протискувались між дерев, що мишеня не змогло лишитися байдужим і проминути цей скарб. Тихенько, ледь помітно, як тільки воно могло, підкралося до дзеркала і заглянуло в нього. Побачивши страшне сіре чудовисько, з великими вухами та довгим носом, злякалося та шмигнуло в гілля. Та нічого не відбулося. «Дивно, – міркувало мишеня, – на кішку не схоже, на сову також, хто б це міг бути?» Цікавість перемогла. Знову, підкравшись до дзеркала, заглянуло в нього. – Ти схоже на моїх тата і маму, братиків... та ти ж мишеня! Зрадівши і заспокоївшись, маленька мишка продовжила свої міркування і нарешті вона зрозуміла. – Та це ж я! – і гірко-гірко заплакала. Хто зна скільки б ще сліз воно пролило, якби раптом не пролунав гучний, але ніжний голос: – Мишенятко, чому ти так гірко плачеш? – Хто це? – Це Я – твій Творець. – О, мені завжди хотілося бути особливою, і десь там у середині я відчувала, що так воно і є, але сьогодні побачила, що я – звичайнісіньке собі сіре, з великими вухами, гострим носом та довгим хвостом – мишеня. У мене немає нічого гарного. Я нічим не відрізняюся від інших: сіре поле, сіре небо, сіра сім’я. Я не хочу бути сірою, – ще голосніше запищало мишеня. – Моє маленьке, заспокойся, ти дійсно особливе для Мене. Ти маєш справедливе та мудре серце – це Я тобі його вклав. Ти маєш гарний голос – це Я тобі його подарував. Твоя спостережливість, відвага, щирість – це все Мої для тебе подарунки. Кожного із вас Я творив по-особливому. – Але ж я сіра! – не заспокоювалася мишка. – Так сіра, але цей колір твого хутра захищає тебе від ворога, маленьке Моє. Добре, – каже Творець, – йди відпочивай, Я зараджу в твоїй «біді». На цьому розійшлися. Засмучений Творець розпочав свою працю. Знову ранок. Сонечко сьогодні сяяло майже як весною – «бабине літо». Мишеня встало раніше від усіх, і ще пам’ятаючи вчорашнє горе, попленталося до першої калюжі, щоб хоч трохи підняти собі настрій. – Що це? Що зі мною? – від здивування мишенятко так голосно запищало, що всі родичі позбігалися. – Ой, біда, наше рідненьке, нещасне мишенятко... – скиглили один за одним. – О, Творець, – запищало воно, – я найгарніше у світі. Вуха мишеняти стали червоними, носик жовтеньким, грудка – зелена, а хвостик – синенький. Воно було найщасливішим у світі. Повернувшись до свого скарбу – дзеркала, не могло натішитися своєю зовнішністю. Вдома всі готувалися до зими. Залишилося зовсім мало часу, тому потрібно було поспішати, сім’я велика і дуже працьовита. Жодне зернятко не повинно було лишитися в полі, все ретельно зносили докупи, а потім на неї землю нагортали, така собі в них була схованка. Мишиних родин багато, кожна намагалася готувати запасу якнайбільше, тому з приходом зими цих купок важко часом й полічити. А що ж наше мишенятко? Воно, на жаль, так захопилося своєю зовнішністю, що працювати й не збиралося. – Мені байдуже! – говорило воно – я щасливе! Одного разу, коли всі працювали, мишка пішла грати одна далеко від дому. Вже збиралась вертатися, як раптом почула тяжкий шум пташиних крил – це був яструб. Мишеня почало бігти, та куди таке яскраве втече? Заховалося під гілля і там видно, ткнулося носиком у землю, а синій хвостик, як прапор мерехтить. Куди сховатися? На щастя, натрапила на чиюсь нірку – врятувалося! Довго ще птах сидів над норою, стеріг свою жертву, але втомився й полетів геть. – Хуууух, – видихнула мишка, – нарешті. Знайшов кого їсти і чого причепився? Певно сподобалася! Мишеня вилізло на подвір’я і вже швидше попрямувало додому. Не встигло ще добре відійти від першої пригоди, як чує: «Мяу!». – Кішка? Що їй тут робити? Мабуть, здалося! Мишенятко подивилося назад і щосили побігло навтьоки. Ліворуч, праворуч, а кішка не відстає, ось-ось за хвостика впіймає. І цього разу чиясь нірка врятувала його. – Коли я було сіреньке, життя здавалося спокійнішим. Ой, що це я, зате негарне – подумало мишеня. Все буде добре! Мені вночі просто треба гуляти, так буде безпечніше. Дочекавшись темноти, мишеня знову вилізло із нірки. У полі було темно, дув прохолодний вітер, який навіював йому страх. – Ой, скоріше б додому. Нічого не видно. Шлях до рідної домівки був спокійним і до нього лишилося зовсім мало, коли мишеня почуло дивні звуки у повітрі. Це була сова. Мишка почала бігти, але куди? Навкруги так темно. З останніх сил вона запищала: – Творець! Врятуй мене! – і знепритомніла. Прийшла до тями мишка вже вдома, у своєму теплому ліжечку, а біля неї стояла вся її рідня. – Вибачте мене, дорогенькі! Вибачте ваше зухвале мишеня... – почало воно. – Вибачаємо, наша маленька, сіренька мишко, – ніжно промовила мати. – Ми знайшли тебе непритомною, недалеко біля нірки, – розповідав тато. – Тебе ледь було видно, і не дивно, ти ж знову стала сіренькою. – Як сіренькою? Мишенятко схопилося на ноги і почало себе роздивлятися. Грудка, хвостик – все знову було сірим. Мишенятку від болю стиснуло у грудях, але потім воно пригадало яструба, кішку, сову... Підняло очі до неба і тихо промовило: – Дякую Тобі, мій Творець, що Ти так дивно мене створив! Дякую!
Ірина БУЛАН
Газета «Християнин» 04(48)2012
|