|
Свідчення Галини Ковтуненко (Початок)Галина Ковтуненко прийняла Ісуса Христа своїм Спасителем в чотирнадцять років. Батьки її були невіруючими і мало того, батько був головою сільської ради. Невіруючі люди часто дорікали йому за доньку-штунду. Після цих дорікань, батько приходив додому розлюченим. І сварив, і бив – тільки б покинула свою віру та Галина залишалася непохитною. Своїм, ще юним серцем, вона міцно полюбила Бога і всіляко старалась Йому догодити. Біблії Галина не мала, на той час то була рідкість. Тому старалася приходити на зібрання раніше інших, щоб встигнути настільної Біблії почитати, хоч главу, хоч дві. А ще вона дуже любила молитися і співати. Сварки та бійки їх дім не залишали. Батько не міг змиритися з донькою штундою, тому щойно закінчивши школу, він виганяє Галину з дому. І так, в одному платтячку,вона поїхала шукати притулку, надіючись на милість Божу. Мені не було ще й дев’ятнадцяти, як я захворіла. Лікарі взяли спинномозкову пункцію і в мене відібрало одну сторону тіла. Взяли ще пункцію – відібрало іншу. І так тридцять три рази та все без успіху. Робили трепонацію черепа, так з пластинами в голові до цього часу і живу. Довгих шість років лікування не принесли успіху. Мені, молодій, зовсім висохлій, не допомагали вже ніякі ліки, окрім морфію. Тому лікарі, знайшовши моїх батьків, умовили їх забрати мене додому, мовляв, що я доживаю останні дні. У рідну хату я повернулася на швидкій допомозі. Як я раділа тій маленькій кімнаті, домашній обстановці, та недовго. Я залишалась нерухома. Ні хліба сама не вкушу, ні сльози сама не витру. І згадала я про своїх бабусь віруючих. – Мамо, позви, будь ласка, моїх сестер! Наступного ж дня в моїй кімнаті зібралися віруючі. Тяжко їм було дивитися на мене без сліз. Помолилися, заспівали моєї улюбленої пісні тай розійшлись. На третій день мого прибування вдома, десь біля обідньої пори, я відчула, що буду помирати. І коли лікар прийшов вколоти нічну порцію морфію, я стала відмовлятись, говорячи, що буду помирати. Лікар ледь нащупав мій пульс, схвильовано почав слухати моє серце: – Галю, у тебе зупиняється серце, я дам тобі укол! – Ні, мені вже нічого не допоможе, я помираю, не турбуйтесь! – заспокоювала я його. Лікар пішов, застерігаючи маму, що вночі я можу кричати від болю. В кімнату до мене мама зайшла похмурою: – Галю, ти недобре поступила, що не дала лікарю вколоти тобі морфій. А ти ж знаєш, що без нього ти не заснеш! Тепер йому прийдеться приходити до тебе у ночі. – Ні, мамо, вже не прийдеться. Краще потурбуйся про мій одяг та приготуй все до похорону. Сьогодні я залишу вас назавжди. Спокійно розповіла, яке мені одягнути плаття. Попросила, щоб мама на похорони запросила хор, молодь... і тут я відчула, що в мене повністю завмирають ноги, руки, шия. І я відчула, що залишаю тіло. Була сьома година вечора. За останні шість років мого життя, я дуже віддалилася від Бога. Я не молилася, не читала та й не старалася пригадати Слово Боже, мене не навідували віруючі, бо я їх і не запрошувала, увесь час я лиш лежала і роптала на Бога та сварилася з лікарями: – Лікарю, зробіть що-небудь, я молода, я жити хочу! – Галю, ти ж знаєш, ми зробили що могли! Тобі допоможе лише Господь! – Який там Бог, ви лікарі, ви медики, ви все можете, зробіть ще щось! – не заспокоювалась я. Страшні слова та вони виходили з мого серця. Я, навіть, не думала тоді про вічність. Відчувши близьку смерть, прийшло питання: «А куди потрапить моя душа?» Але думати було вже пізно. За ліченні секунди я опинилась в новій для мене кімнаті з двома дверима. Одні широкі, з надписом «прокляття», а інші-вузенькі, з надписом «рай». Біля цих дверей стояв чоловік. Побачивши мене мовив: «Куда ее?» На що почулась відповідь з гори: «В проклятие». І лиш тут я зрозуміла, куди потрапила моя душа. Переді мною почали відчинятися двері і я мусила проходити кімнату за кімнатою, де були показані мої діла. Спочатку кімнати були світлими і приємними, я розуміла, що то є мої добрі діла. Все було відмічено. Як я ревносно ходила в зібрання, як я линула до Слова Божого, співала, молилась. Навіть те, що приходячи з зібрання, батько побивши мене кидав у погріб під замок, не давав ні їсти, не пити, не купував мені нового одягу до школи, аби я тільки Бога свого залишила – було відмічено в світлих кімнатах. І в самій школі мене ніколи не кликали по прізвищу або імені, говорили: «Штунда, іди відповідай!» Я не скаржилася і не сумувала, я раділа, що за Христа отримала нове ім’я. Дала відповідь на п’ятірку, а мені ставлять трійку, ще й приказують: «Це тобі за те, що ти штунда». І знову раділа, що за Христа страждаю. Вчителі, діти, батьки – бють, знущаються, а я дякую Богові. І це все записалося в моїй книзі життя. В селі були лише старенькі віруючі і одна я дитина серед них. То як прибіжу до когось із них помолитись, обов’язково щось допоможу: чи в хаті підмести, чи води принести, чи трави корові нарвати – Господь і це відмітив. А ось кімната, де пригадали про мої останні зібрання в моєму селі. Після того як мій батько, як голова сільради, разом з директором школи, вчителями, ще багато іншими людьми прийшли до пресвітера і заборонили йому пускати мене на зібрання, мені трохи стало сумно. Єдине, що мені лишилося – це спілкування з віруючими і те в мене забирали. Пресвітер попросив мене не приходити на богослужіння. Скорбіла моя душа від його слів, та я всеодно приходила, заховаюся в сінях та сиджу тихенько. Вони співають і я про себе, вони моляться і я разом з ними. Маючи адресу однієї сестри, яка жила за чотириста кілометрів від нашого села, я вирішила поїхати до неї, попросити притулку. «Може Господь схилить її серденько до мене», – думала я. І так боса в одному платті, без грошей, з маленьким шматочком хліба, якого таємно від батька підкинула мати, я направилась до потягу. Знайшовши потрібний вагон, зайшла разом з іншими людьми. Та коли провідник почав провіряти квитки, знайшов мене. Піднявся галас. Провідник почав мене виганяти, я плакала, та Слава Богу, люди заступилися і мене залишили в спокої. Так, без квитка, я і приїхала до міста. Знайшла потрібну адресу. Та коли мене сестра побачила, то сильно злякалась: – Галю, що ж я буду з тобою робити? Я сама живу на квартирі, мені і положить тебе нікуди і паспорта в тебе немає... – Сестро, мила, все буде добре. Господь не залишить, прийми! Мені немає до кого більше звернутися, – благала я. Подяка Богові, сестра згодилася. Переночували. І наступного дня у мене була вже моя перша робота. Одна добра вчителька погодилася взяти мене нянею для своїх трьох дітей. Дізнавшись про мою нелегку долю, серце її ще більше прихилилося до мене. Працювала я кожного дня, крім неділі, за яку вчителька давала мені додатковий рубль. Добре мені стало жити: ніхто не знущається, навпаки – люблять, на зібрання ходжу вільно. А на той додатковий рубль я могла купити два квитки, щоб доїхати до зібрання і назад, а на останні копійки брала булочку або бублик і йшла провідувати хворих разом з іншими сестрами. Це моє добре діло було відмічено Богом і кімната на цьому моменті мого життя була дуже дуже світла, що я, навіть, подумала: «О, якби я померла саме в ті хвилини, тоді б я не потрапила до прокляття!» Прийшов день моєї першої заробітної плати і я купила собі нову сукню. О, яка то була радість! Не могла ним натішитись, моє, власне. Тепер у мене їх три: одне, що батько в ньому вигнав, було ще ціле, друге вчителька подарувала і це, нове, таке гарне. Прийшла неділя, одягнулась та й мерщій на зібрання. Сиджу на плаття поглядаю, дякую Богові за дарунок. Як раптом мій погляд упав на плаття сестри, яка сиділа поряд зі мною. Таке стареньке, в латочках. І так мені шкода стало цю сестричку, бо вона ще й інвалід. «А у мене аж три сукні... Потрібно їй одну подарувати! А яку?» Не вагаючись, наступного зібрання я принесла їй свою улюблену нову сукню. Це моє діло було освітлено Господом. І кімната наповнилась таким сяйвом, мов би веселковим. І я знову подумала: «Чому я не померла саме в ту хвилину? Я б не потрапила до прокляття». Та життя моє мало-по-малу почало змінюватися. Час спливав, я все більше знайомилась з віруючими. Вже мене і в хор запросили, господиня-вчителька допомогла зробити паспорт. Деякі віруючі почали вмовляти мене змінити роботу, бо нянечкою я одержувала зовсім небагато. Я погодилася. Допомогли знайти роботу в дитячому садочку. Тут мої можливості стали більшими. Заробітна плата набагато підвищилась, але серце чомусь погрубішало. Хворих навідувати перестала, жертовність моя кудись зникла. Всі гроші витрачала лише на себе. Стала краще одягатися, за модою гнатися. «Вже ж сімнадцять, ще й в хорі сиджу, на видному місці» – думала я. Почала робити різні зачіски зі свого волосся, але трохи стала підкручувати, юбки мої значно покоротшали, а хустка на голові, замінилася шапочкою, по-модному. І це бачив Господь, і записав в книгу життя як недобрі діла. Кімнати почали ставати дедалі все темнішими. В дитячому садочку мою старанність помітила завідуюча. Я їй сподобалась. І одного разу вона почала таку розмову: – Галю, ти розумна дівчина. Чого тобі все життя нянечкою працювати? Давай я тебе влаштую до технікуму, та й вивчишся чи на вихователя, чи ще на когось? О, як я зраділа. Нарешті мені прийшла можливість пробити собі дорогу самій, навіть без батьківської допомоги і кимось стати в цьому світі. Так і розпочалося моє навчання. Зранку на роботі, потім технікум. Грошей стало ще більше, до заробітної плати прибавилась ще й стипендія. Люди навкруги люблять, поважають і моє серце почало віддалятися від Бога. На зібранні сиділа вустами Бога прославляла, але серцем була вже далеко-далеко. Отримавши місце у гуртожитку, потоваришувала з невіруючими дівчатками, які часто виходили на прогулянку, беручи і мене з собою. Часом ця прогулянка закінчувалася кінозалом. Фільм дивлюся і трепечу: «Хоч би Христос мене тут не застав, це ж недобрі діла». Але Він все бачив і все відмітив. Вісімнадцять років. Водне хрещення. Та перед цим треба було скласти іспит та сповідуватися. І ті діла, які я сповідала, я бачила викресленими в моїй книзі життя і добрі діла, про які я похвалилася, також були викресленими. Навчання проходило чудово, я старалася з усіх сил, догоджаючи вчителям. А зібрання стала пропускати. Вісім місяців залишилося до отримання диплому. Вісім місяців! Як раптом – лікарня. Незрозуміла хвороба, пункція, ще пункція і я інвалід. З лікарями сварюся, вимагаю ліків, вимагаю уваги до себе. І одного дня до мене в палату зайшла медсестра: – Галю, я тобі диплома принесла, тримай, – мовила медсестра, подаючи мені інвалідну книжку. Прочитавши і зрозумівши, що то за диплом, з люттю, ще ледь живою рукою я вхопила ту книжку і зубами розірвала її. Після чого і ця рука повністю відмовилась працювати. Шість років лікарні мені відмітились недобрими ділами. Особливо один мій вчинок. Щойно прокинувшись від морфію, до мене в палату зайшов професор з купою практикантів. Професор розповідав історію моєї хвороби, як раптом, я знову не витримавши, почала кричати: – Лікуйте мене! Я молода, я жити хочу, я вчитися хочу! – Галю, – спокійно почав професор, – ми тебе вже шість років лікуємо. Тобі допоможе лише Бог, ми безсилі. – Який там Бог! Ви медицина, ви сильні, ви і лікуйте! Коли це діло мені зачитувалося, кімната в якій я знаходилася стала такою темною, що від страху я не могла там знаходитися, хотілось як найшвидше звідти вибратись. То діла мої на цьому зупинилися. Я відреклась від Бога. Це був кінець. Розуміючи, що мене зараз хоронять як справжню віруючу, мені хотілось хоч на хвилину повернутися, щоб розповісти куди я потрапила. Але дороги назад немає. Переді мною постали терези на які спочатку стали класти добрі діла, потім недобрі, які і переважили. Але раптом з’явилися дві тоненькі хусточки, думаю: «Чим вони вже допоможуть?» Але на них було написано «милостиня» і «милосердя» і вони переважили. Та останнім лягло моє відречення, що перекрило всі добрі діла. Я закричала: «О, якби мені повернутися на землю, хоч на дві години, я б все змінила!» Та скільки я б не кричала, покаяння після смерті немає. Совість мене з’їдала. Я каялась за всі недобрі вчинки та ясна свідомість давала зрозуміти, що вже пізно і що мене чекає щось страшне. До кімнати зайшли два чоловіки: – Доки вона буде тут лежати? Кидайте її в озеро вогняне! І мене кинули. Я почала летіти вниз головою. Мені було дуже боляче і тяжко. Я летіла і кричала, та не я одна. Бачила й інших, також кинутих в озеро і деякі вже лише випереджали. Люди падали і кричали хто що, а я лише одне: «О, якби мені дали п’ять хвилин для свідчення рідним, щоб вони не потрапили в це місце! О, нащо я так поступала?» Я почала приближатися до вогню. Здалеку воно схоже на море, але ближче. Це був суцільний вогонь з полумяними язиками. Люди, які потрапляли туди раніше мене, падаючи, в ньому не тонули, а то зникали у вогні, то знову з’являлися на поверхні і кричали. О, як вони кричали! Ревіли, стогнали, тіло обгорівше, але до кінця не згорає. Полум’я вже торкалося мого тіла. Вам не передати цю біль, залишалися лічені секунди, щоб осунутися мені з головою, але раптом щось біле перегородило мені дорогу. І я почала повертатися назад. Душа знову повернулася в тіло, вже холодне. Годинник показував шість годин ранку. Десять годин моє тіло лежало мертвим. Відкривши очі, побачила, що з головою накрита простирадлом. Раніше не могла і пальцем ворухнути, а це сама скинула з себе покриття. Роздивилася навкруги – все було приготовлено до похорону. Та в кімнаті я лежала сама. Відчувши силу в тілі, я почала підніматися і сама встала на ноги. Відчинила двері одні, інші... Побачивши маму, я почала кричати: – Мамо! Мамо! Я померла! Мене Бог повернув, щоб вам розповісти, щоб ви не грішили, щоб покаялися і не попали в пекло, куди попала я! Звичайно, всі в домі полякалися, всі були у великому жаху. А я не переставала кричати: «О, якби мені дали дві години життя, я б все виправила, нащо мені були ті люди...» Батько побіг за лікарем. І мене відвезли в лікарню, я не переставала кричати, через це мене помістили в ізолятор. І хто б до мене не заходив, лікарі чи сестри, я знову починала кричати: «О, якби мені дали хоч дві години життя!». На дев’ятий день мого прибування у лікарні, до мене підійшла дівчинка, баптистка, яка теж лікувалась в цій лікарні, зі словами: – Галю, доки ти будеш кричати, просячи, щоб тобі дали хоч дві години? Вже пройшло дев’ять днів, як ти жива, то краще молись! – Лідо, – схаменулась я, – невже пройшло вже дев’ять діб? – Саме так. Ти кричиш без перестанку. – Лідо, а як мені молитись? – Я не знаю, прийде моя мама, то попитаємо, – відповіла дівчинка та й пішла до себе в палату. На вечір прийшла мама Ліди. – Я не знаю, Галю, – почала тітка Ганна, – чи буде вже тобі прощення, ти ж відріклась від Бога. Я попросила прийти до мене їх пресвітера. Розповівши йому все до останнього, почула у відповідь: «Ну, що ж, Галю, скільки б ти ще не прожила на цій землі, та тобі вже прощення не буде». Слова прозвучали як вирок і нічого вже не можна змінити. О, як страшно! Боже, невже це все?! Я прожила ще півтора місяці, терзаючись душею. І ніхто не міг мене потішить. З постелі я вже могла підніматись, трохи ногами сама перебирала, сила в тілі так і залишилася після повернення на землю, хоч і не така, як першого дня, але все ж таки для паралізованої людини, що пролежала шість років, це було чудом. Всі говорили навкруги, що мені прощення вже не буде. Та я не могла з цим змиритись. Тому почала просити свою меншу сестру Мілю, щоб та відвезла мене до Запоріжжя, в ту церкву, де я в хорі співала. – Там пастор, – говорила я, – він старший, то може більше знає. Сестра погодилась. Не відкладаючи, швиденько зібрала речі, та й в дорогу. Ось ми і на місці. Люди помаленьку збираються, як бачу – іде поміж рядами пресвітер. – Міля, – штовхаю сестру, – це він, Ісайченко, підведи мене до нього. – Пасторе, пасторе, у мене нужда є велика! – розпочала була я. – Усі питання після зібрання, – почула я у відповідь. Пішли назад, зібрання розпочалося. Слухаю, а проповіді мов би до мене. Один брат про Корнилія говорив, про те, що Христос і його дім навідав. «Міля, чуєш, – шепотіла я, – Корнилія помилував, то невже мене не простить?» Другий брат про відречення Петра зачитав і як Христос переказував, щоб той також прийшов до Нього на зустріч. Тут моє серце ще більше забилось. – Міля! Петру простив, невже мені не простить? – Простить, ти лише не плач, бо тобі буде погано, тобі ж не можна хвилюватися, – заспокоювала мене сестра. Зібрання закінчилось. Мене підвели до старших братів, яких сиділо чоловік з двадцять. Та посадивши на стільчик, почали слухати. Люди в залі стихли. Потихеньку підходили, також слухали. Мене ще пам’ятали, на очах присутніх час від часу з’являлися сльози, шкода їм мене було. Та вислухавши мою розповідь, пресвітер сказав, що прощення мені вже не буде, як би я не молилась. Це була моя остання надія і вона рухнула. Все. Тіло моє обмякло і я впала непритомною. Прийшла до тями, пригадалося почуте, серце болить, та що вдієш, їдемо додому. Та останнє слово було за Богом і Він прийшов. В цю ніч мені явився сам Христос. Чи то був сон, чи видіння, але бачу молитовний будинок, сиджу я з самого краєчку. Людей повний зал, не проступитися. Заходить брат і звертається до присутніх: – Друзі, сьогодні до нас прийде Христос! Онде, бачите світиться сяйво? То Він іде. Ходімо його зустрічати! А інший брат відказав: – Чого нам Його зустрічати? Він же прийде в церкву. То будемо на місці чекати. А я собі сиджу та й думаю: «Якщо Христос сюди прийде, то я до нього не доберуся, а як на дорозі зустріну Самого, то вже Його поспитаю. Він мені правду й скаже. І я побігла сама перша. Дорога вузька, кам’яниста, вся в будяках, колючках, ноги раняться, кров тече, боляче, а я біжу. Дивлюся, на дорозі лежать лев, вовк і собака. Ну все, думаю, немає дороги. Назад повертатися? Все одно доженуть. Розірвуть, то й розірвуть, вирішила та й знову побігла. В цей час сестра, що спала коло мене, прокинувшись, побачила, що моє тіло піднялось над ліжком і в такому стані висить. Злякавшись, побудила й інших дівчат, що нас приютили на ніч. Подруга Маруся схопила мене за руку, щоб розбудити, але її рука вмить прилипла до моєї, яка стала мов би кістяна. Дихання моє було важким. І так дівчата, в великому жаху, просиділи біля мене майже півтори години. А я бігла далі, минаючи звірів. Ось якийсь будинок, люди в білих халатах. І одна із них, жіночка, заговорила до мене. (підготувала Ірина Булан) (Продовження у наступному номері) Газета «Християнин» 04(29)2008 |
| © 2008-2020 |