|
Два колоскиОбережними, тихими кроками прийшла в наш край золотокоса красуня-осінь. Прохолодний дотик її долоні вплітає в скроні дерев різнокольорові пасма. Десь далеко в небі курличуть журавлі, спасаючись від суворої зими, вони відлітають у теплі краї. Ось і настали жнива – пора збирати дарований Богом врожай з наших полів, садів, городів. Його щедра рука із року в рік посилає на українську землю вдосталь овочів, фруктів, зерна... І 2011 рік не виключення! Багатобарвні пейзажі осені надають чарівності кожному місту й селу нашої України, але особливо гарна у цю пору року моя земна Батьківщина. Херсонщина – місце безкраїх степів, розлогих ланів, які, скільки сягає око, збігають за обрій. Її землі завжди були щедрими на врожаї. А найголовніша сільськогосподарська культура, яку й донині засівають великими площами, – це пшениця. Наш край споконвіків славився професійними хліборобами, «золоті руки» яких дарували людям найцінніше – хліб, «що пахне небом». Але перш ніж цей духмяний, ситний хліб з’явиться на нашому столі, потрібно прикласти чимало праці, щоб доглянути поле й зібрати рясний урожай зерна. Одного погожого дня пшеничне зерно посіяли у теплий, родючий ґрунт. Згодом, прикладаючи багато зусилля для того, щоб зі своїх ніжних «пліч» скинути важку землю, до сонця потяглися маленькі зелені паростки. Вбираючи з ґрунту поживні речовини і вологу, яка дуже цінна під палючим південним сонцем, заколосилася золота пшенична нива. Колос, до верху рясно наповнений зерном, схилився низько-низько додолу. Але що це? Поряд стоять ще одні, з гордо піднятою «головою». Подивившись на них, навіть необізнана людина в сільському господарстві, зрозуміє, що це пусті колоски, які ні для чого не придатні, хіба що тільки для гарного гербарію. Сьогодні хочу порівняти Церкву Божу з великим, родючим полем, на якому до самісінького обрію колосяться золоті хвилі пшениці. Кожен з нас є гарним колосом, який не обділений ні поживними речовинами, ні вологою, яку наш Бог дає вдосталь через проповідь Слова Господнього, молитви, вірші, псалми, які ми можемо почути на кожному Богослужінні. Кожен з нас, без виключення, забезпечений належною увагою Господаря поля, Який турботливо видаляє бур’яни, однаково щедро на усіх посилає рясні дощі своєї Благодаті, але, на жаль, і в Церкві Божій можна зустріти два типи колосу: до верху наповнений зерном і пустий. Перший – похилений у самісіньку пилюку. У наш час, час занепаду порядності й моралі, істинно віруюча людина являється предметом для глузувань та нещадних насмішок. Не раз у свою адресу можна почути такі слова як: «забитий», тоді як ти найкращий учень школи або ВУЗу, не замінимий спеціаліст свого діла, «сектант» і «штунда», тоді як ти служиш Богу від чистого серця у Церкві, яка не відступила ні на йоту від Божих істин, а сестри удостоєнні честі бути «монашками», бо вдягнені так, як личить святим. Чому християни (справжні) стають ізгоями суспільства? Чому знайшовши істину в євангельській Церкві, людині чіпляють ярлик «зрадник віри»? Чому за віру в Христа «нас почитают безумными, прошлых веков поколеньем...»? А, можливо, це просто перший показник того, що колос не пустий, а наповнений зерном, під тяжкістю якого він і похилився низько-низько додолу? Але це вже риторичне запитання. Прийшла пора жнив. Житниці Господаря до верху наповнені відбірним зерном. Ну, здавалося б, усі випробування позаду, але ні... Попереду ще довгий процес переробки зерна, відділення його від лушпиння, сушіння і тільки після цього його перемелюють в білосніжне борошно. З неї умілі руки Доброго Хазяїна роблять запашний хліб, який своїм приємним запахом збирає біля столу усіх охочих поласувати м’якою, хрумкою скоринкою. Покаявшись перед Господом, інколи людина чекає отримати взамін благополуччя, гарну роботу, триповерховий дім, з сучасною системою опалення, та просто життя. Але часто трапляється навпаки: тяжкі хвороби, проблеми на роботі, непокірні діти, які не хочуть приймати Боже спасіння і т.д. і т.п. Чула від одного нашого брата цікаву розповідь. Зустрівся якось він зі своїм знайомим, який мав свій прибутковий бізнес, дорогу іномарку та чудову квартиру. Наш брат, по добрій звичці, почав розповідати йому про Христа, Який прийшов, щоб спасти людство від гріхів. Вислухавши це, той з насмішкою сказав: «Подивись уважно на те, що дав тобі Твій Бог, а що мені мій!» І додав: «Зустрінемося через п’ять років і подивимося, чи зможе Бог, у Якого ти віруєш, покращити твоє фінансове положення!» Але не пройшло і п’яти років, як зухвалий безбожник став тлінним прахом, а нашого брата Господь й донині тримає у своїй десниці і посилає все необхідне для життя та благочестя. Християнин, потрапивши в Господнє горнило випробувань, позбавляється гордого «я», проявів плоті та багато іншого, що не до вподоби Господу. Відбірне Господнє зерно потихеньку очищається від лушпиння. Можливо, Бог не дає християнам великих достатків, але це лише для того, щоб у всяку годину ми залишалися Йому вірними й покірними, а Він не покине ніколи тих, хто покладає свою надію на Нього!!! Колись Еклезіяст помітив: «Є марнота, яка на землі діється, що є справедливі, що лихо спадає на них, мов за вчинок безбожних, а є безбожні, що добро спадає на них, мов за чин справедливих!» Багато прикладів цього ми можемо побачити в Біблії: Даниїл – за віру у Єдиного Бога був вкинутий до лев’ячої ями, Йосип – за правдиві сновидіння проданий у тяжке єгипетське рабство, Седрах, Мисах і Авденаго – за відмову в поклонінні істукану, були вкинуті у вогняну піч. Але ці непохитні мужі Божі, напевно, усвідомлювали те, «що тим, хто любить Бога, хто покликаний Його постановою, усе допомагає на добре» (Римл. 8:28). Підтвердженням цих слів є те, що Господом були зачинені уста левів і вони не могли нанести шкоди Даниїлу, вогонь не мав влади над тілами Седраха, Мисаха і Авденаго, а вірний Богу Йосип спас від страшної голодної смерті багатьох жителів землі. Коли тебе, дорогий друже, спіткають великі труднощі життя або несправедливе ставлення людей, згадай в ту мить нашого Спасителя, Який за добро отримав вінок із терну та зазнав злої наруги над Собою. А нас Він застерігав: «Учень не більший за вчителя, а раб – понад пана свого...» Тож не засмучуйтесь, бо Господь допускає в наше життя випробування тільки для того, «щоб стали ми духмяним, свіжим хлібом, із зерен, що Сам Бог обмолотив!» Колись брат Юрій Лобур, під час проповіді, розповідав таку історію зі свого життя: «В нашій сім’ї було скрутне фінансове положення. Щоб його хоч якось покращити, вирішили засадити велику площу картоплі. Одного весняного ранку ми прокинулися і побачили, що усе повалив мороз. У великому розпачі ми з мамою впали на коліна і почали молитися до Господа, Який відкрив, що це Його суди, але щоб діти Божі нічого не боялися. Прийшла осінь. Викопавши всю картоплю, ми зрозуміли, що такого великого урожаю в нас ще ніколи не було, тоді як в інших картопля пропала, а та, яку і вдавалося зібрати, швидко псувалася. Ось такий у нас Милостивий Господь!!!» А скільки таких випадків можете пригадати ви, дорогі читачі? Коли Бог посилав випробування віри, але не кидав вас напризволяще, був поряд і допомагав проходити усі труднощі життя так, щоб усі оточуючі побачили чітку різницю між дітьми Божими і цим світом. Тільки є умова, яку ми повинні обов’язково виконати: маємо бути колосом, який до верху наповнений гарним зерном! Але, як згадувалося на початку, є й такі колоски, на які Господар поля завжди дивиться з великим сумом та невимовним жалем. Він докладав усі зусилля для того, щоб колос був наповнений зерном, але чомусь усе намарно. Чому ж так трапилось? Була ж і родюча нива, і все необхідне для гарного росту. Можливо, не Господар, Який бездоганно виконував свою справу, винний у твоєму плачевному становищі, а винен саме ти? Тоді, коли Церква Божа збирається разом по три рази на тиждень, для того, щоб обновити свої духовні сили, набрати запасу вологи Духа Святого, ти присутній на Богослужіннях лише один раз – в неділю. Коли Господь через проповідника говорить про виправлення нерівних стежок, ти намагаєшся потішити себе тим, що це стосується твого сусіда, а не безпосередньо тебе. Згадаймо дивного мужа Господнього Мойсея, який «...хотів краще страждати з народом Божим, аніж мати дочасну гріховну потіху. Він наругу Христову вважав за більше багатство, ніж скарби єгипетські, бо він озирався на Божу нагороду» (Євр. 11:25-26). Перевіримо, чи сьогодні згодні ми нести наругу Церкви Божої, чи згодні ми бути «богомолами», «штундами», «монашками», чи навпаки: нам зручніше бути другом світові та йти на компроміс з гріхом, перекрутивши на свій лад Євангеліє? Будь ласка, сьогодні проаналізуйте своє життя! Можливо, вже довгий час у вас все добре, спокійно, ваше життя проходить між квітучими садами й поміж прекрасними берегами, вже давно ви не чули суворого голосу Батька, то задумайтеся над тим, що, можливо, це зрадлива тиша, яка свідчить про пустоту вашого колосу, і тому сьогодні плечі не гнуться додолу. І ви думаєте, дивлячись на тих, хто зігнувся низько в пилюку: «От диваки, а можна ж жити набагато легше. Це ж легко бути «християнином» і не зіпсувати стосунки зі світом!» Але я запевняю вас, що двом господарям служити не зможеш. Та Милосердний Бог не бажає нічиєї загибелі, тому тільки сердечна молитва покаяння в силі все змінити. Дорогі брати та сестри, будьте бадьорими! Ваші сльози знає Господь, під Його пильним контролем знаходяться всі труднощі життя. Прийде день, коли все людство побачать «штунд» і «монашок» на білих хмарах разом з їх Добрим, Люблячим Господарем. І цей день не за горами!!! Хочу закінчити свої роздуми словами із одного чудового християнського гімну: «Для мира мы зрелищем стали, чтоб веру сберечь и разум, и не впустить нимало в сердце неверья проказу. И пусть нас статьями ложными клеймят, не жалея неправды, наш путь Иисусом проложенный, а значит – цель жизни оправдана!» Надія ГОРБУНОВА Газета «Християнин» 05(43)2011 |
| © 2008-2020 |