Газета «Християнин» (Украина, Херсонская область, г. Новая Каховка) приветствует Вас! На этом небольшом сайте вы можете прочитать все статьи из нашей газеты, а так же скачать её электронную версию. >>Читать последний номер<< >>Скачать календарь на 2022 год<<

Краще раніше, ніж ніколи

Радуйтесь с радующимися и плачьте с плачущими (Рим. 12:15)

Невигадана історія

Ніби дорогоцінне каміння, що і око радує, і збагачує, так у кожного народу його приказки і прислів’я. Досвід із спостереження за життям під пресом років і століть дає мудрість. Та як і все людське, вона не безперечна. Наприклад? Будь ласка. Ви чули такий вислів: «У здоровому тілі – здоровий дух»? Я на своєму, не такому вже й короткому віку, бачив здорованів, що аж пашіли силою, а от доброти, розуму... І зустрічав покалічених, хворих людей, а яка в тих немічних тілах була краса і здоров‘я духа! Нещодавно, перебираючи свої папери, я натрапив на один невеличкий запис, який збудив мою пам’ять і схвилював серце. Йшлося про навернення до Бога однієї людини в останні для неї дні. Промайнула думка: «Добре, що встигла та душа, – і автоматично добавив вже в голос, – краще пізніше, ніж ніколи». Склавши документи на місце, ще раз перебравши ту ситуацію, серце моє стислося від жалю, і я подумки проказав: «А все-таки краще раніше».

...Телефонував полковник, начальник медичного гарнізону Петро Миколайович Ярошенко і дуже просив, щоб я зустрівся з його підопічним. Той був безнадійно хворим, і перед від’їздом в Інститут Онкології, що у Києві по вулиці Ломоносова, забажав поговорити зі священнослужителем. Як сказав Петро Миколайович, що це було єдине його прохання. Дивно. Хворий не хотів нічого, а лише поговорити з пресвітером євангельської церкви. Звичайно, даю згоду, назначаю час. І ось п’ятниця, 14 грудня 2001 року. Хвилююся від передчуття, що стану свідком чогось ще не баченого. Несміливий стук у двері. На порозі молода людина, нижче середнього зросту, з добрим, приємним обличчям. По поведінці видно, що такий ліктями нікого не відштовхне, щоб добитися свого. Знайомимось. Василь Петрович Гайдуцький, 1968 року народження, прапорщик. Він прекрасно знав діагноз, розумів, що подорож до Києва на лікування практично остання. Я бачив розбиту на дрібні частинки людину, тільки не розумів, чому не відчувається її відчаю. Василь Петрович знав, чого прийшов. Він прийшов, щоб примиритись з Богом. Народився він у селі Берегове, Закарпатської області, ріс без батька. Мама Марія Іванівна була віруюча, ходила в церкву Християн Віри Євангельської. Як і кожна мама, брала маленького Василька на богослужіння. Син виріс, забажав сам влаштовуватися у житті. Школа, служба в армії, в якій лишився, так нічого особливого і не здобувши. Потім хвороба, кімната у гуртожитку по вулиці Первомайський і, здається, це все, що я пам’ятаю. Але запам’яталась ця зустріч і ця сповідь безперервними сльозами і каяттям. Мабуть так і треба каятись. При чому, серце мого співбесідника найбільше судило себе за те, що не послухав матері і залишив «Создателя своєї юності». Плакав і я. Дивлячись на цю прекрасну душу, яка загубивши все, лишившись зовсім одинокою, знайшла єдино правильний вихід – ПОВЕРНУТИСЯ. Мабуть, ви скажете, що в даному випадку справедливе прислів’я: «Краще пізніше, ніж ніколи». Але коли я побачив, як Василь відмовляється від запропонованої допомоги, як вибачається за завданий клопіт, я зрозумів, яка у Божих руках могла бути посудина, скільки прекрасного міг би він зробити для Небесного Царства, як шкода, що не раніше, як шкода загублених молодих днів життя. Ми помолилися. Коли Василь піднявся з колін, сльози продовжували текти з його очей, але спокій наповнив все його єство. Він повернувся! І Небесний Отець ніжно пригорнув його. Слава незбагненній Божій любові! Ми попрощались, а мене ще довго душили сльози. Коли я розповів про цю долю у церкві, то сильна молитва і плач піднялися до неба. Потім був Інститут онкології...

І сьогодні, через п’ять років після тієї події я знову пишу. Вже не Василю Петровичу Гайдуцькому, а тобі. Скільки вас, розкиданих по землі блудних синів і дочок, з прекрасними душами і серцями, щедро обдарованими Богом для служіння Йому. Але сивіють скроні, облітають золотим листям роки, а ви все ще в глибоких роздумах. Ні, приходьте і в старості до Бога. Він прийме, бо навіки Його милосердя. Але як було б чудово, покласти Йому на алтар і безтурботне дитинство, і мрійливу юність, і зрілу духовну старість. Що не кажіть, а все-таки краще раніше...

Василь Кравчук