Газета «Християнин» (Украина, Херсонская область, г. Новая Каховка) приветствует Вас! На этом небольшом сайте вы можете прочитать все статьи из нашей газеты, а так же скачать её электронную версию. >>Читать последний номер<< >>Скачать календарь на 2022 год<<

Подруги по щастю

Початок зими завжди непередбачуваний. Так було і цього року. На радість дітворі з вечора випав сніг, вранці пішов дощ, а коли закінчились уроки – все замерзло. Одним словом, дорога – скло. Взявшись за руки, три подружки-випускниці, а з ними і Ліля, вийшли зі школи. Треба було міцно триматись один одного, щоб не впасти, але вони встигали ще й ковзатися та жартувати. Попереду них йшла нова вчителька – викладач української мови та літератури. Діти її недолюблювали, бо занадто вже вона була до них суворою і принциповою, як їм здавалося.

Раптом Марія Іванівна посковзнулася і впала. Ой, що тут було! Сумочка, пролетівши над учителькою, звучно опустилася на лід. Ну а все, що було всередині, тепер було розкидане по тротуару. Звісно, без сміху дівчатка на це дивитись не могли, адже впала саме та вчителька, якій учні потайки не раз бажали неприємностей. Ліля, віруюча, сміялась на рівні з однокласницями. Вони були метрів на двадцять позаду, але ніхто не поспішив на поміч. Навпаки, їх кроки стали повільнішими. Марія Іванівна через деякий час повільно підвелась, абияк позбирала речі до сумки і, притискаючи до себе руку, попрямувала далі. Тільки-но вона завернула на свою зупинку, подруги пішли швидше, жваво обговорюючи, як завтра у класі будуть переповідати з усіма подробицями цю, як здавалось, кумедну подію. Не пройшли вони і кілька метрів, як раптом посковзнулись і впали всі троє... Чомусь смішно вже нікому не було. А оскільки Ліля була крайня, попало найбільше їй. О, який нестерпний біль пройняв її руку! Щоб не заплакати, вона швидко попрощалась і направилась додому. У подруг, як з’ясувалось пізніше, навіть синців не з’явилось. На подив, думки Лілі кружляли не біля її правої руки, а навколо вчительки, адже і їй було боляче, та на допомогу ніхто не прийшов. Вірніше, не прийшла вона, християнка.

Вдома не на жарт злякана мама робила всі спроби зменшити страждання дочки. Менші брати та сестри по черзі приносили їй іграшки і цукерки, що днем раніше вони добровільно не зробили б. Ліля, кволо посміхаючись, дякувала і намагалася мужньо стримуватися. І все б нічого, та перед очима знову й знову з’являлася Марія Іванівна. Від жалю до неї дівчинка витирала сльози. Добре, хоч мама сприйняла, що це від болю.

Незабаром прийшов з чергування тато. Ліля ще раз розповіла, що і як сталося. Батько схилився над ліжком і повільно промовив:

– Я думаю, без лікаря тут не обійтись. Збирайтеся до лікарні.

Ліля ще більше почала плакати, малеча з широко розплющеними очима мовчки за всім спостерігала, а тато, навіть не переодягаючись, пішов заводити автомобіль. Мама зібрала Лілині речі, документи і провела доньку до машини. Вона теж помітила, що рука збільшилася в розмірах, почервоніла, а біль і не збирається вщухати.

Залишивши автомобіль на майже вільній парковці, вони з татом підійшли до дверей невеликого будинку. Над ними червоними літерами на білому тлі було написано: «Травмпункт. Працює цілодобово». Ліля була тут вперше. Всередині їх зустріла медсестра, вислухала і сказала почекати лікаря, бо він у сусідньому кабінеті оглядає хвору.

Раптом двері відчинилися, і з коридору почулося:

– Тільки ж ви не забудьте, мені лікарняний треба. Без нього ніяк.

Знайомий голос. Невже? Ліля похолола від неприємного відчуття. Так, це була... Марія Іванівна. Хотілося заховатись, та було вже пізно. Вчителька, розгледівши ученицю, дуже зраділа і, поспівчувавши, стала жартувати, що вони відтепер подруги по нещастю. На що тато з посмішкою поправив, мовляв, краще, щоб, вони стали подругами по щастю. Ліля відразу зрозуміла таткові слова, а Марія Іванівна хотіла щось уточнити, та її кудись покликала медсестра. Потім був огляд у травматолога, рентген, перев’язувальний кабінет... Ще декілька годин Ліля ходила по різних кабінетах, була на різних процедурах і в той самий час декілька разів зустріла Марію Іванівну, так що, виходячи з лікарні, вони були вже добрими знайомими. Після сліз і страждань, певна річ, знаходився привід посміхнутись, особливо, коли дізнались, що в обох травмовані праві руки.

Біля виходу їх чекав тато і провів до автівки. Обережно їдучи по слизькій дорозі, він пояснив Марії Іванівні, що мав на увазі, коли говорив про подруг по щастю. Невимушено і тато, і донька, стали свідчити про Ісуса Христа, який є джерелом щастя. Вчителька в задумі дивилася на засніжене місто, і що відбувалось у її серці бачив тільки Господь.

Приємно здивувало те, що їхня вже добра знайома жила зовсім поруч, у гуртожитку для спеціалістів. Прощаючись, вони обмінялись номерами телефонів, і Ліля ще довго махала їй рукою. Незважаючи на всі події цього дня, на серці у неї значно покращало.

Наступного дня ні Лілі, ні Марії Іванівни в школі не було. Як стало всім відомо, їм обом наклали гіпс на праву руку.

Мама зустріла хвору доньку обіймами і одразу посадила за стіл. Незручно було їсти лівою рукою. Декілька разів у неї падав хліб, і вона сміялась сама з себе. Далі мама поклала її відпочивати. Прокинулась Ліля десь під вечір і знайшла батьків на кухні чимось стурбованими. На її німе запитання першою озвалася мама:

– Доню, журимось за твоєю вчителькою. Ти повернулась додому, де все приготовано, а як їй в чужому місті, далеко від рідних та ще й з гіпсом на правій руці? Хто їй приготує їжу в гуртожитку, хто владнає постіль? А вона ще така молода і беззахисна.

Тінь смутку лягла і на обличчя дівчинки. Раптом вона аж підскочила на стільці:

– Мамо, тату, а якщо вона поживе у нас, поки не стане здоровою?! Хоч вона і вчителька, та між нами невелика різниця у віці і ми, як сестри, поживемо у моїй кімнаті.

Вихід знайдено. Телефонувати взялась мама. Виявилось, що подруга по нещастю і справді була зажурена. Причин для цього було предостатньо, а особливо та, що гарячу воду в гуртожиток ще не подали, і навіть помити посуд однією рукою було, м’яко кажучи, незручно. Мама запропонувала їй пожити у них, на що Марія Іванівна довго не погоджувалась, але під натиском маминих щирих аргументів, все ж змирилась. Не гаючи часу, батьки поїхали, і через короткий час на порозі квартири з’явилась зніяковіла вчителька. Її з цікавістю зустрічали декілька пар дитячих очей. Ліля познайомила Марію Іванівну з маленькими членами родини. Дітям довелося трохи посидіти у вітальні, поки Ліля з гостею розташовувались у кімнаті.

Потім була вечеря, бесіди, демонстрація улюблених іграшок і альбомів з фотографіями. А перед вечірньою молитвою і читанням Біблії тато запропонував вчительці залишитись з ними або піти до себе в кімнату. Але у відповідь пролунало:

– Раз так вийшло, що ми стали подругами по нещастю, то можливо ми, і правда, будемо подругами по щастю.

Після цих слів по щокам Марії Іванівни потекли крупні горошини сліз. Тато зніяковів, а мама пригорнула молоду вчительку до себе і сама розплакалась, а за ними і всі діти, тільки тато тримався. Коли всі заспокоїлись, Марія Іванівна розповіла, що тато кинув їх з мамою, коли їй було шість років, тому в школі вона натерпілася насмішок і від забезпечених однолітків, і від однокласників, бо добре вчилась. А це чомусь було не модним. Потім був педагогічний інститут і її улюблена філологія, а по закінченні навчання вибрала це містечко, бо десь сюди, зі слів мами, поїхав батько. Захотілося його знайти, а чому – і сама не знала. Поселилася в гуртожитку, почала працювати в школі, а тут перша зима і перше невдале приземлення. Після цього порівняння всі, крім Лілі, засміялись. Вчителька згадала, як її невіруюча мама перед від’їздом промовила: «Марійко, пам’ятай, що світ не без добрих людей, і хай Бог завжди посилає їх тобі на назустріч».

– Сьогодні я зустріла вас і зрозуміла, що саме по собі так бути не могло. Хтось Невідомий це все передбачив, – і знову сльози-горошини потекли по її розчервонілому обличчю.

Після молитви Марія Іванівна довго не могла заснути, незважаючи на різноманітні події цього дня. Дивувалася тому, що в далекому місті серед незнайомих людей знайшла і співчуття, і турботу. Можливо, спрацювало мамине благословіння, адже вона її дуже любила, а може, це і є провидіння того Бога, до якого так щиро молилася Лілина родина? Чи були ці роздуми довгі чи не дуже, але вона незчулася, як заснула міцним сном, як у дитинстві біля мами в рідній хаті.

Пролетіло декілька днів. Зима на свій смак змінювала декорації за вікном: хотіла – вибілювала все навколо, хотіла – покривала все брудом. Одного вечора після молитви Ліля розповіла вчительці, як сміялась, коли вона впала, і як відразу пережила те ж саме. Дівчинка зі сльозами на очах просила вибачення. Звичайно, за цим послідували і прощення, і обійми, і добрі слова. Згодом Марія Іванівна здивовано запитала її, чому вона про це розповідає, адже можна було і промовчати. Ліля, як могла, але щиро розповіла про серце людини, про прихід на землю Божого Сина, про силу Його Крові, яка одна здатна очищати совість від великих і малих гріхів. Після цього вони стали ще більше довіряти одна одній і їх стосунки переросли в інший вимір.

Наближалося Різдво, і молода вчителька, сама того не підозрюючи, була, теж захоплена приготуваннями цієї християнської сім’ї до свята. Не помітила вона, щоб готувались дванадцять страв, як у неї вдома, не було куті з родзинками, але у всіх кімнатах повторювались святкові вірші, а біля старенького піаніно завжди була черга бажаючих поспівати. «Черга, як біля дверей лікаря-травматолога», – усміхалася вона сама собі. А потім прийшло Різдво, і Марія Іванівна разом з усіма відвідала богослужіння. Її здивував піднесений святковий настрій, щира радість з приводу з’явлення Ісуса людям задля подарунку кожному прощення і спасіння. На вечірньому служінні, яке проводила недільна школа, вона віддала своє серце Господу на служіння.

Згодом був знятий гіпс, заняття в школі пішли своєю течією. Лише одна річ стала відома і вчителям, і учням, що Марія Іванівна почала відвідувати церкву, в яку ходить Ліля. Причину зміни світогляду мало хто знав, тому висловлювались різні припущення, але згодом і ця новина перестала бути в центрі уваги. Зокрема всі помітили дивну зміну в житті, колись суворої вчительки. Ні, вона залишилась такою ж вимогливою, але набагато доступнішою і лагіднішою, бо розуміла, що і сам Христос став близьким до людей, як стала близькою до неї Лілина сім’я.

Марія Іванівна не залишала спроб знайти батька. В цьому їй намагалися допомагати всі її нові знайомі. Однак все було марним. Та вчителька з посмішкою зазначала, що шукала земного батька, а знайшла Небесного.

А в липні того ж року Ліля і Марія Іванівна прийняли святе водне хрещення і стали членами церкви...

Леся КРАВЧУК