|
Балада про вірність (Життя. Валентина Михайлівна Петиш)(або про що грали труби на сільському цвинтарі) Через прочинені двері кімнату несміливо заповнювали звуки адажіо італійського композитора Альбіноні (старший син готується до академічного концерту), що я мимоволі заслухався. І уявилось. Ніби хвилі життєвого моря з усієї сили б’ють по вічній скелі безсмертя і безсило відкочуються назад, а вона омита, очищена, сяє ще в більшій красі. Ця трагічно-торжественна мелодія нагадала мені дивний випадок з мого служіння. Випадок, який я пообіцяв сам собі обов’язково описати на сторінках газети «Християнин». І в ці перед пасхальні дні, коли віруюча людина особливо глибоко знову і знову переживає гіркоту утрати і торжество Життя, хочу пороздумувати над смертю. Чому, запитає читач? Невже на свято Паски немає іншої теми? Є, відповім, але... Але кінець людського життя знаменує собою серед іншого і те, як людина ходила перед Богом. Біблія проголошує: «Дорога в очах Господніх смерть богобійних Його!» (Пс. 115:6). Причому Сам Бог, подумайте тільки, зосереджує на цьому Свою увагу. На сторінках Святого Письма неможливо не помітити, що коли закінчували земне життя благочестиві, вірні Богу царі, їх оплакував весь народ, їм віддавали особливі почесті, ховали їх у власних гробницях, або у гробницях їхніх батьків. Напроти, нечестивих часто навіть не ховали, не кажучи вже за якісь елементарні почесті. В Слові Божому згадується за Єровоама, першого Ізраїльського царя, що зацарював після розділу єдиного царства на Ізраїль і Іудею. Він ввів Ізраїля в гріх, перемінив служіння, поставив ідолів, ставив священиків з народу, сам навіть став священиком. І замітьте, Сам Бог через пророка Ахію попереджує його і весь його дім, що нікого з них не поховають в гробниці, крім одного малолітнього сина Авії, бо в ньому тільки було знайдено щось добре. А про вірного Божого слугу диякона Єрусалимської церкви Степана, що помер мученицькою смертю написано: «І поховали Степана мужі побожні, і плакали ревно за ним» (Дії Ап. 8:2). Хтось відмітить, мовляв, яка різниця, як і ким буде похована людина, що вже їй з того. Я згідний з вами. Але чомусь в Божих очах це набуває особливого духовного змісту. Цим він хоче відмітити Своє ставлення до людини, яку приймає до Себе. Яке життя, такий і фініш. Не дарма навіть підступний Валаам в захопленні від Ізраїля вигукнув: «Хай душа моя вмре смертю праведних, і кінець мій хай буде такий, як його!» (Числа 23:10). Але це прохання не було виконано: за те, що він навчив, як ввести Ізраїля в гріх, за те, що погнався за подарунками, а не за правдою, загинув жалюгідною, безславною смертю. А чи помітили ви, що похорони Ісуса Христа описав кожний Євангеліст? Короткі рядки, сповнені ніжного суму і особливого благоговіння. Послухайте. Йосип з Ариматеї, чоловік багатий, знаменитий член синедріону, прийшов до Понтія Пілата і сміливо попросив тіло Ісуса. Отримавши дозвіл, він власноручно зняв з хреста тіло Божого Сина, загорнув Його з пахощами у куплену чисту плащаницю. В цьому йому допомагав Никодим, теж член Синедріону, який приніс смирну з алоем помішану, десь біля ста літрів. Поклали тіло Ісуса в новому гробі, висіченому в скалі, що в ньому ніхто ніколи не лежав. По всьому видно, що Йосип висік його собі. Ще десь за сімсот років до цього, пророк сказав: «І з злочинцями визначили Йому гроба Його, та Його поховали в багатого» (Іс. 53:9). Хоч як хотіли духовні вожді і світська влада, та що там, – весь ад, поховати Ісуса безславно із злочинцями, але він був похований знатними мужами, Хоч без зайвої пишності, але з царськими почестями. Оплакали Його як учні, так і жінки, що були біля гробу. Небесний Отець виконав всі пункти поховання Царя Іудейського, всю церемонію довів до кінця. А через три дні Христос воскрес із мертвих і царює тепер навіки! Вічна Йому слава! І життя і смерть, наші сльози і наші радості – все дороге в Божих очах, добрих Батьківських очах... Минулого року, якраз у ці дні весни і стався випадок, що зворушив не тільки моє серце, але й серця багатьох моїх браті і сестер. А початок промовистим і не виглядав. Служитель церкви Християн Віри Євангельської села Роздольне Каховського району Сергій Володимирович Баланович повідомив слідуюче. У селі Червоний Поділ, того ж району, є хвора старенька жіночка, яка хотіла б поговорити з віруючими. Я попросив його терміново провідати її, і надати духовну, а як що треба, то і матеріальну допомогу. Брат Сергій з притаманною йому точністю все зробив і вияснив, що то є християнка, віруюча, член церкви Християн Віри Євангельської П’ятидесятникі у племінниці вже три роки, переїхала туди з Росії, але віруючим, дехто з рідних, не дозволяли її провідувати. Через короткий час нас повідомили про те, що ця християнка померла. Але рідня передала останнє її прохання, щоб її поховали віруючі саме нашої церкви. Організовую траурне богослужіння. Транспорт готовий, хористи і проповідники чекають на виїзд. Все робиться якось особливо злагоджено. В останній момент дзвінок від відповідального за творчий відділ Анатолія Прокопчука з пропозицією взяти і духовий оркестр. Відповідаю, що ми ще ніколи не ховали під звуки духового оркестру, багато музикантів в інститутах і школах, на роботах. Але таке внутрішнє спонукання у обох, що через короткий час були зібрані і музиканти. А в серцях таке піднесення і передчуття чогось особливого. Приїхали. Зайшли у двір, готуємось до служіння. Знайомлюсь з ріднею. Розпитую про покійну. І тут – розв’язка. Ірина Вікторівна Безсмертна, племінниця, розповідає про свою тітку Петиш Валентину Михайлівну. По своїй скромності Валентина Михайлівна не розповіла багатьох деталей при житті. І лише на погребінні відкрились сторінки трагічної, ні, краще особливої долі цієї чудової людини. Народилась вона 13 листопада 1922 року в селі Купель Волочиського району Хмельницької області. Росла, вчилась, працювала, вийшла заміж. Війна зробила її вдовою. Залишилась з дочкою Галиною. Праця в колгоспі на різних роботах. Покаялася і всім серцем повірила в Ісуса Христа, Божого Сина. За що була судима двічі на 5, а потім на 10 років таборів. Звільнившись, жила у Ставропольському краї біля Невипомиська. Останні десь три роки жила у селі Червоний Поділ. Вже перед смертю змогла вийти на віруючих, шкода, що пізно. Я стояв приголомшений почутим. Так ось кого ми проводжаємо. Починаю траурне богослужіння, сльози не дають говорити, бо це велика честь проводити таку християнку, віддавати їй останню шану. Як особливо легко співалось, як відважно проповідувалось, як злагоджено грав наш церковний духовий оркестр. І вже перебуваючи на зеленій траві місцевого цвинтаря, браття грали і грали чудові мелодії християнських гімнів. І ця музика пливла над селом, заходила у серця і будинки, вінчаючи кінець земного життя ще одного Пілігрима з великої літери. Ми віддавали останні почесті дочці Царя Царів, яка до кінця так і залишилась чужою для світу. Світ її так і не прийняв. Але відчувалось, що у воротах Божого Царства разом із нами співали хори Ангелів, що зустрічали ще одну душу, що вистояла, витримала, дійшла... Минув рік... Готую статтю. Після одного недільного служіння, поки діти в недільній школі, їду з дружиною у Червоний Поділ. Зустрічаюсь з племінницею. Прошу ще раз розповісти про свою мужню віруючу тітку. Ірина Вікторівна з сльозами на очах передає мені документи: довідку про звільнення від № 093827 видану 17 липня 1968 року, копію цієї довідки, дві довідки про реабілітацію, як за першу судимість, так і за другу – від 3.03.1993 р. І фото, зроблене не так давно. З хвилюванням приймаю їх в руки, вивчаю. Перша судимість 27 березня 1950 року. Кам’янець-Подільським обласним судом на п’ять років позбавлена волі в виправно-трудових таборах з конфіскацією майна. Скільки разів чувся у серці Валентини Михайлівни плач Галі: «Мамо, мамо!», коли її під час арешту 4 березня 1950 року вели під конвоєм. Що ж за майно конфіскували у християнки, вдови, колгоспниці, що працювала різноробочою? Звільнилась 12 квітня 1955 року. Другий арешт 1958 року. Знову ті ж статті КК УССР, і 22 вересня 1958 року Хмельницький обласний суд присуджує 10 років позбавлення волі в ВТТ. Подивився на дату суду і стало не по собі. Мабуть, правду все-таки сказав один муж, що кров мучеників, то насіння церкви. Не скажу, що це закономірність, але і не скажу, що це сліпий випадок, бо саме 22 вересня 1958 року, тільки тут, на Херсонщині, народився автор цієї статі. Що відбулося за ці десять років, коли сестра Валя в таборах Магадану і Калими на лісоповалі та на інших тяжких роботах переносила знущання, холод, вибивалась з сил? На свободі продовжувалось життя. Галя росла, вийшла заміж, народила дочку Марину, захворіла і померла. Ця звістка не задовго до звільнення додала сивини і печалі. Фотографію дочки Валентина Михайлівна по особливому берегла. Пережите зрозуміє лише той, хто пережив подібне. Все інше ви вже знаєте. І от, 15 квітня 2002 року закінчилося земне життя, попереду – вічність. Пишу і відчуваю вину. Особисто ні я, ні ви, що читаєте ці рядки не звинили перед цією людиною. Та все ж в той час, коли чиїсь діти горнулись до материнських грудей, вчились, здобували наукові степені, правдами і не тільки, одержували квартири, виходили заміж, проста сільська жінка, мати, несла свій хрест, йдучи по вузенькій стежці за Христом. І коли я бачу, що знову рясніють газети словом «сектанти, «секти», я прошу, панове, обережніше! На святе, на багатостраждальне, на справжнє християнство не смійте піднімати перст, бо дорога в Божих очах і життя, і смерть Його святих. Дорогі християни! Серед лженаук і вітровчень тримайтесь зразка здорового євангельського вчення, «Спогадуйте наставників ваших... і дивлячись на кінець їхнього життя, переймайте їхню віру» (Євр. 13:7). Замість епілогу. Ми зворушено прощались. Ірина Вікторівна Безсмертна весь час витирала сльози, бо сама була дуже близька до Бога, та і відійти ще не встигла. Вертайтесь швидше, бо правд є багато і різних, а істина лише в Ісусі Христі. Я запитав, чи пам’ятають люди те траурне богослужіння річної давності. Вона сказала, що дуже пам’ятають, бо такого ще не було в селі. І додала фразу, що заставила наповнить і мої очі сльозами. – Як би ви знали, як хотіла Валентина Михайлівна, як вона про це мріяла (а може і молилась – авт.), щоб на її погребінні грав духовий оркестр. І коли ви грали, я взнала одну пісню, що її любила співати моя тітонька, то я так почала плакати... Ось так, в кінці, ніби ненароком, відкрилась ще одна таємниця. Таємниця, про яку знав тільки небесний Отець і Його донька. І яка через Його слуг стала явною. Дивний ти Господь! Хто подібний Тобі! І останнє. Ірина Вікторівна розповіла, що на другий день після погребіння вона бачила у сні Валентину Михайлівну, яка сказала їй: «Чого ти ходиш в чорній хустці і плачеш? Я жива». Ірина Вікторівна на слідуючий день зняла всі траурні відзнаки. Ісус Христос сказав: «Я воскресіння й життя. Хто вірує в Мене, – хоч і вмре, буде жити. І кожен, хто живе та хто вірує в Мене повіки не вмре. Чи ти віруєш в це?» (Ів. 11:25-26). Василь КРАВЧУК Газета «Християнин» 02(11)2003 |
| © 2008-2020 |