Газета «Християнин» (Украина, Херсонская область, г. Новая Каховка) приветствует Вас! На этом небольшом сайте вы можете прочитать все статьи из нашей газеты, а так же скачать её электронную версию. >>Читать последний номер<< >>Скачать календарь на 2022 год<<

Історичний нарис про Новокаховську церкву ХВЄ: село Богданівка (початок)

«Про те, що ми побачили і почули, сповіщаємо і вам, щоб і ви мали спільність – з Отцем і Його Сином – Ісусом Христом» (1 Ів. 1:3)

Херсонські степи. Сірою смужкою поміж полів пролягла дорога на Крим. По обох сторонах від дороги – лісосмуги, а далі, скільки бачить око, рівними площинами розмежовані лани. І чого тільки на них не вирощують. Влітку око подорожніх милують достигаючі: пшениця, кукурудза, соняшник, а якщо проїхати трохи по полях, обов’язково натрапите на баштан. Таких великих і смачних кавунів, як у нашій місцевості, годі й шукати. Та хіба тільки кавуни? А якщо подорожувати пізньої осені чи, скажемо, взимку, то побачите чорну ріллю або ж озимину.

Не знаю, якої пори їхали тоді наші брати у справах церкви. Розглядаючи пейзажі, вели неквапну розмову, які відбуваються поміж добре знайомими людьми під час подорожі. Раптом обличчя одного брата пожвавішало. В очах майнула думка-мрія.

– Що надихнуло тебе, брате?

– Ось назва: Богданівка. В цьому селі має бути церква.

Читаючи Біблію, ми звертаємо увагу на назви окремих місць, і за кожною з них певна історія.

Мені не вдалося знайти матеріали щодо виникнення нашого населеного пункту, історію його назви. Можливо, колись вчені історики будуть вивчати цю тему, то обов’язково знайдуть щось надзвичайно цікаве. Ми можемо лише здогадуватись із назви. якого значення надано цьому селу при закладанні.

«Богданівка» – Богом дана людям, Богу дана від людей. Напевне, і те і інше. Бо ж як відомо, усе Ним і для Нього створено.

Коли ж в цьому селі народилася церква? Визначена церква, не як юридична установа, а як духовна інстанція народилась тоді, коли з’явились перші віруючі, що намагались всупереч законам цього світу, жити законами Божими. Можливо, були віруючі і раніше, але не маємо на те ні документальних підтверджень, ні переказів з уст людей. Вважаємо, що першою ластівочкою була проста селянська жінка Щавлінська Юлія Кононівна(за чоловіком Малафійчук). Юля народилася у 1909 році у сім’ї віруючих-баптистів. Зі спогадів сина, Антона Малафійчука: «Скільки пам’ятаю родичів з маминої сторони – всі віруючі». Жили вони на Рівненщині (бувшому Модвидському) нині Сосновому районі. Ходили в зібрання, і в їхній хаті збирались для читання Слова Божого і прославлення Господа члени баптиської общини. Чоловік Юлії Кононівни також був членом церкви. Бог дав їм 8 діток (троє загинуло під час війни). З п’ятьма дітками у серпні 1949 року сім’я переїхала в Каховку. Зразу знайшли церкву. Ходили в зібрання, але тяжкі часи не дали вирости молодій общині. Церкву «силами властей» було розігнано, збиратися заборонено. Та все ж вони знаходили місце і час для спілкування і підкріплення, хоча і таємно. А через два роки в 1951 році, в березні місяці Богданівка зустрічає цю сім’ю, в якій молитися Богу було так природно як дихати.

Багато випробувань випало на долю цієї смиренної жінки. Найбільшою, напевне, була втрата дітей. А пізніше її покине чоловік. Та не було прокльонів або лайки. Прощала все. А сльози і печаль виливала в молитві Господу. Не мала змоги Юлія Кононівна читати Біблію, бо навчитись грамоті у ті часи вдавалось далеко не всім.

Працювала в колгоспі на польових роботах. Весь час була серед людей. Проповідувала своїм життям. Знали в селі, що не така вона, як усі, бо віруюча. Сестра Любов Іванівна Сердюк частенько заходила до них, бо мала подругою дочку Юлії. Вона згадує: «Бабуся була завжди усміхнена, ласкава. Свята».

Із спогадів сина А.М.:

«Різдво. Ми всі в хаті. Мати молиться, ми за нею. Співали псалми».

Померла Юлія Кононівна у 1963 році. І вже багато років по тому бувший енкаведист у розмові з її сином казав:

– Хоч ви й не сектанти, та молитви вашої матері видно й у вашому житті.

А в серці сина псалом: «Як збирались діти Божі на вечерю о Любві».

Пройшов 21 рік. Діти не спішили йти по стопам матері. Блукали життям. Та Бог стукає, тривожить. Ось дочка Лідія виросла серед віруючих. Вона пізніше розповідала:

– Пригадую зібрання у нашому селі, а часто й в інших селах. Йдемо лісом, співаємо на весь ліс.

Та пішла услід долі-зрадниці. Помилялась і знову своїми силами хотіла визначить свій шлях. Не вдалося. Тяжка хвороба перекреслила усі плани. Вже розуміючи, що хвороба, то не просто так, казала, що піде в церкву, поїде, та все не йшла. Про що ж думала, прикута хворобою до ліжка? Можливо, згадувала молодість, мамині молитви, зібрання у хаті віруючих. А можливо, недавнє відвідування родичів у Новоград-Волинську, де мамина сестра наставляла її, і очі світилися від тих настанов. Сили покидали тіло. Раптом бачить видіння. За нею прийшли. Одними губами питання:

– Що, вже?

І тут серцем вмолилась... до Бога Єдиного, Хто може врятувати від загибелі.

– Ісусе! Спаси. Буду всім життям служити Тобі одному!

На Різдво 1984 року сестра Ліда покаялась у Каховській церкві. Пізніше їй було ще одне видіння від Господа. Одного разу сестра Ліда була у зібранні п’ятидесятників. Гаряче молилась сестра за спілкування із братами і сестрами у своєму рідному селі. Почула пророче слово: «Пророчество идет на юг – там будет Моя Церковь». Це слово було до неї. Вона відчула це усім своїм єством і відтоді не покидала молитися за це.

Я пам’ятаю її вже старенькою бабусею. Вона хворіла на гіпертонію. Їй було важко ходить. Та за будь-якої погоди, коли я приходила у дім молитви, сестра Ліда вже сиділа на своєму місці – у третьому ряду біля стіни і співала або вела тиху розмову з іншими сестрами. Про її смерть у селі згадують як про щось незвичайне.

Спогади брата М.А.:

«Субота. Вона весело працювала весь день. Чомусь затрималася біля загородки для курей:

– Ось цю, цю і цю заріжете на похорон.

І пішла далі поратися по господарству. Настав вечір.

– Сестро! Порайся швидше, бо я не встигну!

Вийшла.

– Щось мені нездоровиться. Боже! Прийми мою душу!

Сіла, розчесала волосся. Лягла на бік і о 10 годині вечора відійшла у вічність».

Рівненщина. Село Тинне. Аня Анісковець (за чоловіком Корінець) з дитинства навчена працювати, знала ціну хліба, поважала працьовитих батьків і скоріше із поваги до них та трохи із цікавості навідувалася у зібрання віруючих. Згадує:

«На Великдень з ночі місце займали, щоб краще чути. Та я серцем не приймала радісної звістки. Росла. Вчилася. Мала престижну роботу. Вийшла заміж, народила синочка. Дуже любила усілякі вечірки, мала відкрите щире серце, привертала до себе людей, а до того ж голос як у соловейка і в танцях «задніх не пасла». Та мати чомусь сумно приказувала: «Де христинки, де родинки, де весіллячко заходить усюди моя мила верховодить».

1990 рік Аня прийшла на зібрання віруючих. Було стільки людей, що й яблуку ніде було впасти.

Із спогадів А.К.:

«Мене торкалось кожне слово проповідника. Сльози текли рікою. Хустинка була мокрою від сліз. Але на заклик до покаяння не пішла, злякалась. Що люди скажуть?» Та чомусь не до вподоби стало те, що раніше так тішило і забавляло. На одній із вечірок побачила, як жінка танцює із чужим чоловіком.

– Як їй не соромно? Це ж ганьба.

Так Господь нам показує самих себе.

2 вересня 1990 рік. Того ранку щось не сталось у родинних стосунках. Вийшла і пішла. Ноги привели на свято водного хрещення. Люди в білих одежах, проповіді. Ось заклик до покаяння. Аня вийшла. Молитва покаяння. Знову питання:

– Чи бажаєш прийняти водне хрещення.

– Так.

Цього ж дня вона вступила в завіт з Господом. В усьому старанна і сумлінна, намагалась привести у відповідність до нового життя вчинки, слова, думки, хоча було це часом не легко. «Як іду, бувало, на зібрання, хочу молитися, а у голові гудуть весільні співаночки, від яких так соромно стає». Царство Небесне зусиллям береться. І Аня докладає усіх зусиль, щоб викорінити весь непотріб із думок, слів і самого життя. Та на неї вже чекає нове випробування. Родина виїздить на Херсонщину. Перед від’їздом взнала адресу, де збираються діти Божі – село Козацьке. А нелегкою була для новонаверненої Ані переміна місця проживання. Та найважчим було випробування бути одинокою серед людей. Їй не доставало спілкування з близькими їй по духу людьми. Найближча людина – чоловік, порадив:

– Немає, Аню, тут таких віруючих. Живи як усі.

Тільки вночі, усамітнившись, виливала все в молитві. Про що молилася одинока душа?! Ні! Вона не була одинокою. Якби нам, як колись слузі Єлисея, відкрились духовні очі, то, напевно, на той час і втому місці ми би побачили б, що небо, зорі розступилися і йде активне спілкування у силі Духа Святого. Радість, мир, надія сповнювали серце і душу і давали наснаги у боротьбі. Якось на роботі Аня почула:

– А у нас в селі є така віруюча як ти. Звуть її Ліда.

Для Ані це не було несподіванкою, бо щонеділі, їдучи на зібрання, вона звертала увагу на жінку, в розмові якої і поведінці було щось незвичне. І тому Аня сподівалася, що та людина віруюча. Та вперше привітавшись християнським вітанням, почула холодне «здраствуйте». Знову молитви і чекання. Тієї неділі Аня залишилась вдома, коли почула:

– Аню, до тебе гості.

Вийшла. На порозі стояли дві жінки: сестра Ліда і сестра Галя.

– Слава Богу!

– Мир дому цьому!

Цілий день не могли вони втамувати спраги по спілкуванню. Говорили, згадували, так ніби рідня після довгої розлуки. Це був 1991 рік. Ще в них не було постійних зібрань, проповідників. Та вже двоє, троє в ім’я Ісуса Христа збиралися.

1993 рік Великдень, с. Костогризове. Усю ніч простояла Людмила Вікторівна Осіння в православному храмі, а душа бажала ще чогось. Дома згадала свою сестру Валю і її чоловіка Олега Моцьо. Його рідні віруючі, але яка в них церква, що за віра? Роздумувати ніколи, зібралась швиденько і на автобус. Поїхала шукати нову церкву. В автобусі зустріла Аню Корінець. Доїхали вдвох. Вийшла до покаяння і відтоді стала молитись за пробудження у нашому селі, за дітей, рідних і близьких.

Сердюк Любов Іванівна. Її в селі знали всі. Розсудлива, працьовита, займала досить «благополучне» місце. Велика спокуса залишитись з чистими руками. Часом не втримувалась. Та як по іншому? «Не вкрадеш – не проживеш», – говорять в народі. Народила двох хлопчиків, пізніше й донечку – красуню. Ніби все як у людей. У 1969 році їх із чоловіком запросили погостювати на Донеччину до двоюрідної сестри чоловіка Марії. Одразу помітила відмінність віруючої родини. Сподобалось, звичайно, та на зібрання йти відмовилась (знайшлась причина), хоча чоловік пішов. Погостювали днів зо три, та й додому. Перед від’їздом – дарунок Євангеліє. Не знала тоді, що воно змінить усе її життя. Почала читати. Спочатку зрідка, потім частіше. Зрозуміла, що щось в житті недостає. Стала часто відвідувати православну церкву. Прийшла на сповідь:

– Грішна?

– Живу як всі, нікого не вбивала.

– Так вже й не грішна?

Ніби вогнем обпалило...

– Що зробити, щоб спастись?

Загадав їй служитель православної церкви читати визначену кількість разів в день один псалом. Жінка точно і акуратно виконувала це, але відчуття провини збільшувалось, полегшення не наставало. Приїздила до них сестра Марія пояснювала, наставляла. Спочатку почали їздити в бабтистську общину, потім до п’ятидесятників в село Козацьке. Та розум зрадливо підштовхував: будь православною, живи як всі. Але як кажуть в народі: «Не було б щастя якби нещастя не допомогло». Серпень 1994 року. Племінник Вова отримав страшну травму. Дома двоє діток. Важко сприйняла ту звістку, та вагання щезли, стала частіше їздити в церкву. Душа знала, що їй потрібна допомога живого Бога. В жовтні, відчувши сильне сердечне поривання, ввечері пішла до сестри Ані К.

– Чи ви йдете завтра на зібрання?

– Та занедужала, думала залишитись. А чого ви питаєте?

– Я маю бути завтра там.

– Ну то будемо разом.

Дуже рано вийшла на перехрестя жінка, чекаючи подругу. Хвилювалась – дощ все таки, може і не прийти.

Хоча сестра Аня з’явилась вчасно, Любов Іванівна вже встигла прийняти рішення: – «Піду сама». А щоб доїхати, спершу треба пройти три километри в дощовий жовтневий день. Але все склалося добре. Тільки увійшла на подвір’я церкви, ледь не впала на коліна, молилась і плакала, так до кінця зібрання. Тільки почула призив, знову сльози, розкаяння, сповідь перед Богом і обов’язкове полегшення, яке дає Господь всім щирим серцям, що в покаянні приходять до Нього. Відтоді почалося нове життя. Збирались вже вчотирьох, читали Біблію, молились. Розпочалася євангелізаційно-просвітницька робота. Найбільше боліло серце, звичайно, за своїх рідних, односельчан. Вова почав видужувати швидше, ніж очікували навіть лікарі. Дякували Богу за зцілення жінка Надія і двоє донечок – Наташа та Іна. Була ще хвора свекруха, яку доглядала сестра Любов Іванівна. Звичайно, наставляла як могла, молилася про спасіння. Слава Богу! Прийняла хвора мати Господа в своє серце. Встигла. Спаслася ще одна душа. Тоді невістка Наташа, внучечки Юля і Аліна, дочка Валя. Це рідні. А скільки не рідних, але страждаючих, за кого молилась і до цього часу молиться невтомна молитовниця сестра Люба, прийшли до Бога і ще прийдуть, бо вірить сестра.

Не можу не згадати ще одну сестричку, яка нині вже відійшла у вічність. Це Марія Панасик. Мені, на жаль, не довелось бути особисто знайомою з нею, але сестри і брати згадують її в розповідях про утворення церкви. Вона вболівала за новостворену общину села Богданівка. Була у її джерел. Приймала участь у будівництві молитовного будинку. Підтримувала зв’язок із братами і сестрами через листування. Дуже жалкувала, що не була на відкритті молитовного будинку. Хоча хвороба завадила приїздить у Богданівку, духом вона линула сюди.

1969 рік, Бориславський район село Максим Горький. У родині Безкоровайних народилася ще одна дівчинка. Хвороба скувала її від народження. Що боліло в малої Наташі, не могли зрозуміти лікарі. Лікували навмання. Чотири місяці лікування не допомогали. Мати бачила, що лікарі безсилі, але більше нікуди з хворою дитиною не підеш. Лікарі запропонували спробувати ще один новий засіб. Чи допоможе?

Старенька санітарочка тихенько, але впевнено порадила: «Тікай звідси. На одяг, і тікай. До Бога йди! Він допоможе!» Як у тумані від сліз, йшла з лікарні прямо у церкву. Вірила – Бог допоможе. Коли виходила з церкви, дитина вперше за чотири місяці без ліків спокійно заснула.

(Початок. Продовження у наступному номері)

підготувала Ніна ВЕЖИЧАНІНА