Не залишайте зiбрання вашого

Я впевнена, що кожний пам’ятає найщасливіший день у своєму житті. Для когось це народження дитини, одруження, купівля власного автомобіля або квартири. Та для мене, думаю й для кожної віруючої людини, важливішої миті, ніж покаяння перед Богом, немає.

Завершувалось святкове недільне богослужіння, як завжди закликом прийняти Христа у своє серце. Моє єство переповняли до сьогодні невідомі почуття. Серце билося так сильно, немовби хотіло підштовхнути та допомогти зробити перший важливий крок назустріч Тому, Хто дає надію на вічне життя. Хоч мені було не більше дванадцяти років, я розуміла, що зараз кличе до себе сам Бог. Доводилось багато разів бачити людей, які йдуть до кафедри зі сльозами, визнаючи свої провини перед Христом. Та ніколи не задумувалась над тим, що й мені потрібно це пережити. Я ж народилася у віруючій сім’ї! Але цієї миті зрозуміла, що потрібна особиста зустріч з Ісусом. Я Його знала, як Бога батьків, друзів, пресвітера. А ось настала мить познайомитися з ним особисто, як з люблячим Батьком, вірним Другом, особистим Спасителем. Розум ще не встиг усе проаналізувати, а ноги вже йшли назустріч моєму Спасу. Можливо не повірите, але додому летіла немовби на крилах щастя. Моє серце розривалося від радості, любові, блаженства. По-дитячому я мріяла про життя без сліз, смутку, хвороб та нужд. Але проживши трішки більше, відчула, що не така вже й легка, як хотілося, дорога до Раю. Тому багато людей навіть не підозрюють, яке воно насправді християнське життя і зустрічаючись з проблемами після покаяння, йдуть від Христа назад, у світ гріха, неправди та спокуси. Але Слово Господнє наголошує: «Не залишаймо своїх зібрань, як деякі ввели в звичку...» (Євр. 10:25).

Кожен читав, або чув безліч розповідей про часи гонінь на християн. Скрізь чути погрози, зради, навіть смерть за віру в Бога. Та «штунди» (так називали віруючих) все одно непохитні, тверді духом і що найголовніше – БІЖАТЬ на богослужіння, але не в теплі Доми Молитви, а далеко вглиб темного лісу, подалі від «зайвих» очей. Не були завадою ні сніг, ні дощ, ні вітер. А найбільш незабутні історії про те, як брати та сестри ходили на зібрання у віддалені міста та села, через гаї, ліси, поля, долаючи десятки кілометрів. На кожному кроці їх підстерігала небезпека, але діти Божі ризикуючи життям та здоров’ям все одно йшли, щоб помолитися, поспівати та послухати живе Слово Господнє.

В минулому арени з страшними звірами, насмішки, арешти та прийшли кращі часи для християн. Хочеш – йди по дорозі та співай, хочеш – проповідуй оточуючим милість Господню, хочеш – сиди під відкритим небом та читай Євангеліє. Добре, чи не так? Не сперечатимусь, добре! Та пройшло зовсім небагато часу, як повіяло холодком у душах багатьох віруючих. Зникла перша любов. Суєта займає стільки часу, що відвідування Дому Божого, в кращому випадку, скоротилося до одного – в неділю. Турбота про тіло віднімає останнє бажання помолитись, почитати Біблію. І внутрішній чоловік за нестачею духовного хліба та води день за днем повільно помирає. Якось непомітно дияволу вдається підкинути роботу й на день, який Господь наказав присвятити Йому. Ми залишаємо свої зібрання, думаючи, що можна помолитися і вдома. Одного чоловіка запрошували на зібрання. На це він відповів відмовою: «У вас зовсім не цікаво! Коли не прийду, усе співають «Христос воскрес из мертвых». Невже інших пісень не знаєте?» Та виявилося, що цей «християнин» відвідував Церкву один раз на рік – на свято Пасхи. Тому людину, яка зійшла з вузенької тернистої дороги, можна порівняти з вуглинкою, яка випала з печі. Хоча вона і прикладає усі зусилля, щоб зберегти своє тепло, але нічого не виходить – вона швидко холоне, тому що немає живлення. А ті, що залишились разом – горять ясним полум’ям, зігріваючи теплом усіх оточуючих. Часто чула, як наш пресвітер, тих братів і сестер, які полюбляють під час зібрання триматись ближче до дверей, до вулиці – запрошує сісти ближче до кафедри, розповідаючи багато сумних історій про людей, які спочатку ревно служили Богу в церкві – проповідували, розповідали вірші, співали, а згодом, переміщалися на останні лавочки, потім у фойє... Потім їх все рідше можна було спостерігати на богослужіннях. «Церкву Божу можна порівняти з лісом, – казав він, – ті дерева, які ростуть вглибині, ближче один до одного – рівненькі, бо тягнуться до сонця. А ті, що на окраїнах, часто криві, віття відчуваючи волю росте одне вниз, інше вгору. Так і ми! Чим ближче до кафедри, звідки лунає чисте Євангельське вчення, тим більше зігріває любов Божа, тим більше ми шукаємо Його волі. Заглиблюємось у вивчення Слова Божого, яке є тою чистою джерельною водою, що дає прощення, здоров’я, милість. І ростемо могутніми, рівними деревами, яким нестрашні буревії неправдивого вчення, якого так багато в останній час».

Буває й така категорія людей, які на перший погляд присутні на зібранні, та лише тілом, а думками вже давно «залишили» його. На богослужіннях Дух Святий потішає, наставляє, інколи ніжно докоряє, дарує радість, а наш розум десь далеко на городі, біля капусти, моркви, картоплі, вдома біля плит з каструлями, «шкода» тіло на служінні. Очі знервовано поглядають на годинник: «Коли вже закінчать?» Дві години тягнуться неначе нескінченна вічність. Хоча для інших вони протікають, наче дві хвилини. Брати і сестри й після закінчення ще довго не можуть розійтися, ділячись один з одним своїми життєвими переживаннями, враженнями від почутої проповіді, радіючи в Господі. А інші, тільки-но закінчилося зібрання зітхають з відчутним полегшенням та швидко прямують до своєї оселі, вирішувати «більш важливі» питання.

Одного дня після тривалої хвороби на служіння приїхала найменша донька пресвітера. Автомобіль зупинився і вона швидко, наче метелик, випурхнула з нього. В очах бринів вогник невимовної радості, обличчя осяяло доброю, дитячою посмішкою, яку вона дарувала усім присутнім. Підбігши до мене, дівчинка сказала: «Якби ти знала, як я сумувала без Церкви!». Переді мною стояла дівчинка років п’яти. Невже вона щось розуміє в житті? Я звикла, що дітей у такому віці приваблюють лише іграшки та розваги. Тому дуже здивувалася. На мої очі навернулися сльози. Ця маленька християночка стала для мене прикладом того, як потрібно цінувати кожним, без винятку, зібранням. Коли ворог душ людських намагається відбити бажання йти до Дому Божого, я завжди згадую цей погляд дитячих очей, який схвилював мою душу.

Тож бажаю кожному читачу – ніколи не повертати погляд до Содому, як дружина праведного Лота, до Єгипту, як вибраний народ Божий – Ізраїль. А взявши хреста, ніколи не бажати його скинути або полегшити. Знаючи, що на небі, кожному хто витримає, готується вінець слави. Ніколи не пропускайте без поважних причин зібрання. Будьте присутніми на них і тілом, і духом, і думками. Та разом з царем Давидом скажіть: «Зрадів я, як мені сказали «Підемо в Дім Господній» (Пс. 122:1).

Надія ГОРБУНОВА

Газета «Християнин» 01(34)2010