А небо мовчить...

Бог, по великій своїй милості, дарував кожному з нас спасіння. Ми щасливі, бо омиті Святою Кров’ю Ісуса Христа. Але водночас наше серце переповнюється тугою за нашими, ще не спасенними, рідними ти близькими. Не пам’ятаю ні одного зібрання, де б не звершувалася гаряча молитва за них. Та письмових нужд з кожним роком не стає менше. І помічаєш, що деяких братів та сестер покидають сили, віра стає слабенькою, наче стеблинка, Але на допомогу приходить Той, Хто у правиці Своїй тримає Всесвіт. Він підтримує нас та не дає бути переможеним у цій боротьбі.

Ось сидить старенька мати, скроні якої побіліли, точно, не від легкого життя. Вона пережила холод, голод, нужду, але попри усі негаразди залишилася вірною своєму Спасителю. Чомусь на її очах можна помітити, як бринять, мовби той чистий кришталь, сльози. Жінка не помітила, як стрімко виросли сини – надія її усього життя, яка, на превеликий жаль, не виправдалась. Замість подяки за материні недоспані ночі, за безкінечні переживання серця, за любов і турботу, за те, що віддавала всі свої сили та здоров’я, щоб вони, її кровинки, не мали недостатку ні в чому, вона чує докори та насмішки. Її сини – безбожники, які навіть й чути не хочуть про Боже спасіння.

І ось, зібравши останні сили, втомлена мати прихилила коліна – не знає, що сказати своєму Творцю. І з уст зірвались лише тихі слова, але вони були криком її зраненої душі: «Боже, невже ти мене не чуєш?!»

А небо мовчить...

Як часто, подібно цій матері, ми говоримо такі слова! Та у цей момент Бог спостерігає за нами – чи ми витримаємо випробування, чи не похитається наша віра. І крапля за краплею – чаша молитов наповняється. І кожну нашу сльозу Отець бачить, і Його серце стискається разом з нашим. Навіть у найскрутніші хвилини життя Він поряд, несе нас на руках, як батько свою дитину. Через своє Слово Він говорить: «Віруй у Господа Ісуса Христа і спасешся ти і твій дім» (Дiї. 16:31).

Тож не залишаємо своїх молитов, бо хто, крім нас, стане в «проломі» за наших домашніх? І у назначений Богом час, наші близькі, під спів чудового християнського гімну: «Неужели уйдешь ты, не приняв Христа?» будуть йти до Господа зі сльозами каяття.

Дорогі наші рідні, які ще не пізнали Божої любові! Поки двері Божого Дому відкриті – приходьте. Тут ви знайдете спокій для душі і ЖИТТЯ ВІЧНЕ!

Надія Горбунова

Газета «Християнин» 01(30)2009