Газета «Християнин» (Украина, Херсонская область, г. Новая Каховка) приветствует Вас! На этом небольшом сайте вы можете прочитать все статьи из нашей газеты, а так же скачать её электронную версию. >>Читать последний номер<< >>Скачать календарь на 2022 год<<

Роман Кравець: «Щоб отримати спасіння треба йти дорогою освячення»

Служитель вірно служить Господу, йде дорогою освячення і кожен день має тісне спілкування із живим Богом. Саме з таким християнином ми пропонуємо вам знайомство. Роман Павлович Кравець є пастором, а також відповідальним за молодіжне служіння у Рівненьскій області. На сторінках нашої газети брат-служитель розповідає про своє навернення до Господа, а також дає поради молоді, яка бажає житти чистим християнським життям.

– Брат Роман, ваші батьки майже змалечку водили вас на зібрання, та все ж таки шлях до Бога у вас був свій особистий. Розкажіть будь ласка, як ви йшли ним, як Господь знайшов вас на дорогах Вашого життя.

– Народився я в 1958 році, на Рівненщині. В 1965 році покаявся мій тато, а в 1966 році покаялася мама, і вже з цього року я кожного разу ходив з татом в зібрання, за 7 кілометрів, пішки. Кожного разу я розказував вірш і коли наступного дня приходив до школи, то перше питання, яке задавала вчителька, після того, як ми казали: «Добрий день», було: «В зібранні був?» «Був!» «Вірша казав? «Казав», «Іди сюди...». Виведе мене в коридор, та ще й вчителів поназгукує. А я стану струнко, піджачка обсмикну і читаю їм вірша. Я не пам’ятаю неділі, щоб б я пропустив зібрання.

За те, що я не вступив у жовтенята, а потім – у піонери наді мною дуже знущалися. Я був сином віруючих, і відношення до мене було відповідне: коли у 8 класі здавав фізику (це був мій улюблений предмет), вчителі казали, що такої відповіді вони ще не чули. Та всеодно мені знизили оцінку. Це в них був такий закон, таке правило.

На жаль, діти часто залишаються без належної уваги. Мене це також не минуло. Ніхто не казав мені читати Слово Боже, ніхто до цього не примушував. Коли мені казали прочитати один розділ з Євангелія від Іоанна та вивчити один віршик напам’ять, я його вивчив і до сих пір знаю. Більше зі мною ніхто не займався. Тато працював тяжко, тому я бачив його тільки тоді, коли він приїжджав на обід. Вночі, коли він приходив з роботи, я вже спав.

Чим далі йшло моє самовиховання, тим більше я віддалявся від Бога. Мене став приваблювати телевізор, я почав хитрувати. Вже й зібрання мені не зібрання. То в мене голова болить, то живіт. Тато з мамою вже на зупинці автобусній стоять, а я все копошусь дома «по ділу». Тільки вийду, а автобус вже й поїхав. Ну не встиг, вони ж бачили, що спішив. Так я почав віддалятися від Бога.

Пішов вчитися в Луцьк. Там, в помісній церкві, брати організували струнний оркестр, де і я почав грати. Але побачивши відношення молоді до свого служіння, я це все кинув, визначивши, що серйозні справи так не серйозно не роблять. Коли я навчався в училищі, мене попросили відремонтувати електроорган, бо я займався електрикою. Мені дуже захотілося навчитись на ньому грати. А де ж грати? Звичайно на танцмайдані. Так я став учасником розважальних заходів. Від цього була і деяка користь. Деяких християн я, так би мовити, «порятував». Коли грав, то дивився, хто танцює. Тільки побачу кого з легковажних віруючих, кажу: «Ти чого тут?» Після мого запитання вони відразу ж зникали.

По закінченні навчання мене запросили залишитися в цьому ж училищі працювати. Але через деякий час сталася одна крадіжка, потім інша, і звинуватили мене, хоча я до того не був причетний. Зробили обшук, після якого я почав дуже турбуватися. Можливо, то була психічна атака, але є такі люди, які, якщо щось захочуть знайти, обов’язково знайдуть. Мені ж у такому випадку грозила стаття, за якою я міг отримати до 7 років. І тоді я почав каятися. Більш за все моє серце турбувала думка: «Я підриваю авторитет християнства!» Зібравшись із силами, пішов до обласного прокурора. Найшов місце, де він проводив нараду, але мене вчасно зупинила секретар: «Ви по якому питанню?», – запитала. Вислухавши, каже: «Цим питанням займається заступник, в коридорі перші двері наліво». Вийшов і відчув, як чиїсь руки лягли мені на плечі. Не просто лягли – хтось зверху тримав. Ті руки і вивели мене спочатку в коридор, а потім по сходинкам спустили донизу. Опинившись на вулиці, я ясно почув голос: «Хіба народу Моєму шукати тут захисту?» Я зрозумів, мені потрібно йти в зібрання віруючих людей. Хоча я ходив і до цього, один чи два рази в три місяці, щоб можна було привезти свіжі новини батькам додому і цим засвідчити, що я є християнин. Чекав, поки зібрання закінчиться, бо багато було людей з нашого села, подавав їм руку, і вони, по приїзду додому, казали: «Ми вашого сина бачили в служінні». Батьківське серце раділо. Але, на жаль, правди про моє життя вони не знали. Та коли вже прийшов до церкви з моєю бідою, почав молитися. Я молився дуже голосно, дехто навіть показував біля скроні, говорячи: «Що з ним таке? Чого він кричить?» Бо звичайно в Церкві баптистів був такий порядок: всі мовчать, а один хтось молиться. Тоді я сказав: «Коли ви такі, то я до вас більше не прийду!», – і залишився на другу зміну, яка починалася о 14:00 в цьому ж приміщенні. Служіння вели п’ятидесятники. Вони голосно моляться, і мене не почують, – вирішив я. Почав молитися, став виливати душу Богу.

Згодом я розрахувався з роботи, пішов на квартиру до християн. Більш познайомився з молоддю. Почав ходити на розбір Слова Божого, і тоді дійсно прийшло покаяння. Те, в чому мене звинувачували, не здійснилося, Господь не допустив. Слідчий та його помічник, які займалися тою справою, через три дні після обшуку чомусь померли. Про це я дізнався лише через три роки. А тоді, саме через це, мене більш не зачіпали. Я продовжував ходити в зібрання, намагався їх не пропускати.

24 березня 1977 року Бог мене хрестив Духом Святим, а вже в травні я пішов в армію. Зброю не брав, присяги не приймав. І коли, вже оголений, чекав відправки, до якої залишилося декілька днів, було до мене слово від Господа. То була субота, і я з братами-новобранцями був в Ківерцях на зібранні. Під час проповіді, один брат сповнився Духа Святого, простягнув на мене руку і сказав: «Сын Мой! Вот дальняя дорога стоит перед тобой, но рука моя над тобою будет постоянно!» Цю руку я відчував настільки сильно, що словами це передати не можна. Знущалися наді мною дуже. Командування говорило так: «Якщо ви його вб’єте, ми напишемо додому «погиб при исполнении служебных обязанностей». Навіть був такий момент, коли мене забрали і викинули на сміття за мою віру, а самі поїхали до військової частини. Але дякуючи живому Богу, я досі живий. Коли почалася війна (Китай пішов на В’єтнам, це був 1979 рік, місяць лютий), то обставини стали ще складніші, особливо для тих, хто не приймав присяги.

Служачи біля Благовещенська, щоб підтримати мене, Бог показував мені зібрання, які проходили в Ківерцях. Людей бачив, голоси чув, тільки хто проповідував – не бачив. І ці зібрання давали мені сили і натхнення. Я не знаю як це пояснити, чи я в дусі був там, чи то просто уві сні мені Бог відкривав, але я цим жив. Це було таким укріпленням, яке дало мені сил витримати і повернутися додому. Коли я приїхав у рідне село і йшов вулицею, то мене люди питали, чи то я Роман. Тому що ходила чутка, що мене посадили на 15 років. Зайшов до хати. Мама дивилася і плакала: «То ти сину?»

Я все міркував: що необхідно для мене, щоб бути спасенним? Вирішив, що треба прийняти хрещення та одружитися. Згодом почалися випробування для тих, хто готувався до хрещення. Вони для мене й досі здаються дуже цікавими. Нікого так не випробовували, як мене. Когось питали хто такий Христос, що таке спасіння, що таке віра? А мене питали скільки глав має та, чи інша книга і що написано в тій, чи іншій главі? Я їм давав відповіді, але коли діло дійшло до хрещення, мій тато став проти: «Чому ти не приймаєш в селі?» В селі була баптистська церква, а мені дуже хотілося охреститися у п’ятидесятників. Батько з цим не погоджувався. І Бог зробив так, що я ще цілий рік не приймав хрещення для того, щоб не визвати невдоволення батьків.

За цей час я попав на одну молитву, де Дух Святий проговорив до мене вдруге. До того я розумів, що маю служити Богові, та холод в моєму серці заважав це розпочати. Не скажу, що я не вірив, ні, і прагнення мав і бажання, а от вогника живого не було. Бог сказав: «Если бы не милость Моя и любовь Моя, то давно бы кости твои разложились». І це була істина.

Я почав згадувати, як попадав під електричний струм, як приймав голого провода рукою, стоячи босий на сирій землі. Що пам’ятає мій розум, так це тільки скорчену ліву руку, ногу та темноту. Люди говорили, що я дуже сильно кричав. Але коли я лежав на землі, то явилось мені світло, світло яскравіше від дуги електрозварки. Тільки світло від неї очі ріже, а це було приємним. Мене став хтось піднімати, я відчув чиюсь поміч. Почав вставати, та кричу: «Не підходьте, тут струм!» Провід лежав десь за 3 метри від мене. По законам фізики, він ніяк не може відірватися від рук, та провід лежав не просто вирваний, а навіть далеко від мене. Тоді я не зрозумів, як це так дивно сталося, але згадавши цей випадок після того, як Бог проговорив до мене, зрозумів, що це Господь дарував мені життя. Я вирішив: хрещення – це добре, та лише його для спасіння не достатньо. Треба йти дорогою освячення. І я почав переглядати своє життя.

Наступного року я вже прийняв хрещення. Навіть самі обставини цьому сприяли. У селі в той рік хрещення не давали, і пресвітер сказав батькові: «В Луцьку буде хрещення, то хай він там і приймає». А тато мені: «Казав брат Петро, щоб ти в Луцьку приймав». Думаю: «Дякую тобі, Господь, мені цього і треба». В Луцьку прийняв хрещення там, де хотів, а саме у церкві Християн Віри Євангельської.

Зараз проживаю у с. Вербень Демидівського району Рівненської області, маю чудову дружину, виховую вісім дітей і несу служіння пресвітера у помісній церкві, а також відповідального за молодіжне служіння по області.

– Брат Роман! В наш час, час свободи, перед віруючими молодими людьми дуже часто постають питання, на які вони не знаходять однозначної відповіді. В основному вони стосуються поведінки християнина у світі, Церкві та найголовніше, перед Богом. Можливо, ви, як людина, яка має служіння праці з молоддю, могли б на деякі з них відповісти. Наприклад, дуже часто молодь цікавить, чи можна взагалі віруючим людям дозволяти собі такий вид відпочинку, як похід на пляж?

– Так можна. Авжеж можна. Та тільки де саме він знаходиться, і хто ще на тому пляжі буде. Я думаю, наступна історія з життя буде повною відповіддю на це запитання.

Жила сім’я – чоловік, жінка та п’ятеро діточок, яких дав ім Господь. А поряд з ними проживав нежонатий сусід з дуже добрим серцем. Він допомагав тій родині буквально у всьому. Самі розумієте, – багатодітна сім’я, роботи багато. Так йшло життя, і ніхто з людей не знав, що біля порогу тієї хати гріх лежить, але це знав Всевідаючий Бог, який любить людей і спасає. Незабаром Господь спонукає серця цієї сімейної пари приїхати до мене помолитися. Поглянувши жінці у вічі, серце моє відчуло тривогу, і відразу ж Господь відкриває – гріх. Не вагаючись, я говорю їй: «Ти мені нічого не маєш сказати?» Вона відповідає: «Ні», – та йде на вихід. Але почувши слова: «Дивись, наступний крок затягне тебе прямо у погибель», – жінка зупинилась. Сльози полилися з її очей, вона зрозуміла своє страшне положення: «Я маю дещо сказати...» Повернувшись до кімнати, я почув розповідь, у якій йшлося про одну цікаву річ, на яку ми дуже мало звертаємо увагу.

...Були жнива. Сусід-товариш, як завжди, був поруч, допомагаючи від усього християнського серця. Закінчивши працю, друзі вирішили піти на річку обмитися. Зверніть увагу, лише обмитися – робота була дуже пильною. Землю огортали сутінки, але й вони не змогли прикрити жінку. Бідолашний сусід на неї надивився, та ще дуже довго його серце пам’ятало той вечір. Кожну людину переслідує гріх, шукаючи привід оволодіти нею. В даній ситуації для гріха були сприятливі умови.

Пройшов певний період часу, дружба між сусідами продовжувалась. Одного разу сталося, що чоловіка не було вдома. Жінка чистила бараболю, а сусід допомагав щось на вулиці. Все зробивши, він заскочив до хати попрощатися. «Ну що, я пішов?», – запитав і, не чекаючи відповіді, нахилився до жінки та поцілував її. «Я тільки хотіла щось сказати, а він вже й двері зі зворотної сторони зачинив», – розповідає вона мені. Так нічого не зрозумівши, жінка змовчала про ту подію. Пройшло два місяці. Сусід як і раніше по господарству допомагає – щирий, роботящий та добрий чоловік. І от знову біля неї і вже каже: «Дай я тебе поцілую». Поки жінка намагалася зрозуміти питання, він взяв її легенько за шию та й поцілував. Начебто по-дружньому. На третій раз той друг став перед жінкою і зі сльозами на очах просить: «Дай я тебе поцілую!» Він не примушував її до цього, але цього разу вони вже двоє поцілувалися...

Дослухавши до кінця ту розповідь, я задав питання: «А що буде четвертого разу?»

Милість Божа була над цими душами, Господь зупинив їх. Жінка сповідалась та покаялась перед Господом. З сусідом було трошки складніше. Ще певний час він не міг погодитись залишити тяжкий гріх, так міцно він його тримав. Але, дякуючи Богу, любов Господня перемогла, і ця душа звільнилася.

Ось до чого приводить легковажність людей. Мало хто вважає себе слабким перед спокусою. «Ні, мені це не загрожує! Зі мною це не трапиться!» – говорять наші серця. А Христос каже: «Кожен, хто на жінку подивиться із пожадливістю, той уже вчинив із нею перелюб у серці своїм» (Мтф. 5:28). У всьому винуватий, начебто, той, хто подивився, але Слово Боже каже: «З нею». На це мало хто звертає увагу, та, виходить, винні обоє. Але чому? А тому, що одна сторона подивилась, а друга показала, куди дивитися. Тому, молодь, прийміть вірне рішення у цьому питанні. Шукайте Божого, розмовляйте з Господом, як Мойсей, і тоді у вас не з’явиться бажання оголятися, бо святість Божа перебуватиме у вас.

– Романе Павловичу, ви покаялись давно, ще в часи переслідування християн. Скажіть, будь ласка, чи змінились християни? Служіння того періоду чи дуже відрізняються від служінь нашого часу?

– На сьогоднішній день наше служіння стало більш формальним. Я не хочу судити, когось звинувачувати, але бачу, що немає вогню Божого, який запалює людські серця. І цьому є одна причина.

В січні 1991 року я був на одній молитві, і Дух Святий сказав через пророка: «Многие ожидают гонения и притеснения. А Я говорю: свобода усилится, и тогда обнажится каждый, кто он есть...» У Євангелії від Матвія записана одна притча, яку Христос розповів народові. У ній говориться, що Царство Небесне подібне до чоловіка, що посіяв добре насіння на полі своїм. А коли люди спали, прийшов ворог його і посіяв кукіль між пшеницею. Коли виріс колос, то виріс і кукіль. Раби того чоловіка хотіли вибрати його, але хазяїн мовив, що у день жнив він накаже зібрати перше кукіль і його пов’язати у снопки, щоб їх спалити, а потім зібрати окремо пшеницю. Дивно, але у Господа все йде не звичайними процесами. Зверніть увагу, ніхто не прививає дикого до родючого, а Господь робить саме так. Коли починаються жнива, ми, люди, спочатку збираємо пшеницю, а все непотрібне потім спалюємо. А Слово Боже говорить: «Зберіть перше кукіль і його пов’яжіть у снопки». Хто ж буде це робити? Анголи. І, на мій погляд, ця праця вже розпочалась. Люди гуртуються, хоч це грубо сказано, але блудник з блудником, лихоїмець з лихоїмцем, спекулянт зі спекулянтом – кожний за своїм родом заняття, за своїми інтересами. Йде процес «в’язання у снопки». І зараз кожен може перевірити себе: а хто оточує мене, у якому снопку я? Ще є час поправити свій стан перед Богом.

– Коли людина приходить до Христа, вона потрапляє у велику християнську сім’ю. Нові брати і сестри, колись чужі люди, стають дуже рідними. Але звичайно, ми розуміємо, що друг перевіряється у біді. Христос вчить нас, що за брата і душу треба віддати. Скажіть, як християнин може це зробити, щоб довести свою справжню любов до брата?

– Сьогодні, коли ніхто нікого не вбиває, важко дати конкретну відповідь. Я знаю двох друзів, обидва християни. Так склалося у житті, що в одного з них дуже захворіла дружина. Лікарі сказали, що залишить хвороба її тільки у тому випадку, якщо вона народить дитину, а як ні – треба очікувати на невиліковну хворобу – рак. Але народити вона не могла.

Тоді її чоловік Богдан поїхав до свого друга з великою печаллю. «Що робити?», – питає. «Будемо молитись», – твердо заявляє товариш. Десь на протязі року лунали до Бога невідступні молитви за хвору дружину дорогого друга. Молились не раз на день, молились п’ять разів на день, їсти сідали – і знов молились.

І ось що трапилось далі. «Мені прийшло ніби то осяяння через розум, – розповідає друг Богдана. – Не було чути голосу, я не бачив видінь, але чітко зрозумів такі слова: «Оце він несе за те, що образив сироту, а вона плакала перед лицем Божим». Не гаячи часу друг поспішив до Богдана. Розповівши про своє відкриття, він не відчув великої радості. «Ні, – сказав товариш, – я нікому не робив боляче».

Через деякий час той друг зустрівся з братом Олександром, який дуже добре знав Богдана, та й розповів йому про те, яка думка прийшла на розум, і що Богдан, почувши її, сказав, що нікого не ображав. «Як, не ображав? – здивувався Олександр. – То я тобі розповім як те сталося.

Одна дівчина працювала у їдальні. Її часто підвозив після роботи додому хтось із співробітників. А Богдан звинуватив її у непристойній поведінці і виніс перед людьми. Та вона була ні в чому не винна і дуже гірко плакала».

Вислухав товариш ту гірку правду, та й попросив брата нагадати Богдану цю історію. Вони зустрілися, згадали минуле, і тепер треба було щось робити. «Ти повинен піти до неї і випросити прощення, почути слово «прощаю» – це має велике значення. А потім попроси, щоб вона помолилась за тебе». Богдан послухав брата Олександра, все зробив, як той йому казав. І лише після того його жінка відразу ж зачала життя.

Знаєте, у якійсь мірі у даній життєвій ситуації брат поклав душу за брата.

У Церкві Божій є звичайним явищем, коли брати та сестри піклуються один про одного. Але часто це буває так: «Сестра, як життя?» «Та нічого, дяка Богу». «Гроші маєш?» «Маю». «Хліб маєш?» «Маю». А в неї залишилась четвертушка хліба, копійок до гривні, а до зарплати ще з півмісяця. Один просто спитає, ні, не з лукавством, щиро, а інший душею проникає у всі проблеми: «Маєш хліб? А скільки, покажи! А скільки маєш грошей?» Він відчуває, що то є бідна людина, та якщо християнин і бідний, він ніколи не попросить. Його спитаєш: «Ти маєш?», а будуть лише крихти, відповідь буде остаточна: «Слава Богу, маю». А ви питайте, не просто щоб почути заспокійливу відповідь, а щоб проникнутися переживаннями брата або сестри, які він або вона несе у собі. «Давайте – і дасться вам; мірою доброю, натоптаною, струснутою й переповненою вам у подолок дадуть. Бо якою ви мірою міряєте, такою відміряють вам» (Луки 6:38).

– Ви говорили, що у своєму житті зрозуміли: потрібно йти дорогою освячення. Скажіть, що то за дорога і чи легка вона?

– На скільки ближче ми до світла, на стільки краще нам видно самих себе. Нам краще видно у що ми одягнені, чи не забруднені ми. Дорога освячення – це коли Дух Святий працює у серці людини. У житті кожного є речі, на які раніше не зверталась увага, але Дух Святий вказує на них, говорячи, що то є гріх. «Та всі ж так роблять», – виправдовуємося ми. «Гріх», – говорить Дух Святий.

Був такий час, коли я любив вигадувати різні історії, говорячи одним словом, – анекдоти. Навіть коли я став християнином, це улюблене заняття мене не лишило. Тільки почую, що хтось почав щось говорити, я вже там. Дещо видумував, дещо знав із життя, починав розповідати, аби було смішно. Та ці веселощі не приносили користі духу моєму. Одного разу, коли я був на молитві, Дух Святий проговорив до мене коротко і ясно: «Оставь шутки!» Сам Бог наказував, і я це розумів. Але як? – постало питання. Як відмовитися від того, що вже є частиною тебе. Та був наказ згори, і я корився. Пройшов короткий час, і знов я опинився у такій ситуації: хтось почав розповідати, в розмову вступив я і... Дух Святий говорить: «Оставь!» Йде боротьба: «Та я вже до кінця договорю». «Оставь!» Ледь стримуючись, не говорячи ні слова, повернувся я і пішов геть. Хлопці не зрозуміли, що трапилося, кричать мені: «То ж докажи до кінця!» «Немає кінця!» – кидаю у відповідь. «Ну як немає? То ж цікаво» «А мені не цікаво!» ...Я йшов і молився: «Боже, прости! Допоможи мені». І Господь допомагав. Оце і є дорога освячення. Коли ми перемагаємо, коли ми слухаємо той голос, то починаємо краще його чути на другий, на третій день. Та якщо відразу знехтувати голос Божий, то він буде ставати щоразу слабкішим і слабкішим, а потім зовсім стихне. Йдучи дорогою освячення, я відчуваю, що те, що для мене було дуже складним, сьогодні десь зникло, оглядаюсь, а воно, як сон, залишилось десь позаду. Такої дороги Господь хоче від кожного з нас.

– І на закінчення: що ви побажаєте молоді останнього часу?

– Не відхилятися від простоти. Апостол Павло у посланні до Коринтян пише: «Бо пильную про вас пильністю Божою, заручив бо я вас одному чоловікові, щоб Христові привести вас чистою дівою. Та боюсь я, – як змій звів був Єву лукавством своїм, щоб так не попсувалися ваші думки, і ви не відхилилися від простоти й чистоти, що в Христі» (11:2,3). Хочу загострити увагу на третьому вірші цього контексту, бо всі проблеми молоді саме через те, що відхиляється від простоти і чистоти. Чому ж це трапляється? Я вважаю, що через те, що деякі молоді люди мають про себе кращу думку, ніж про інших. Одні мають авто, і це дає їм трохи гордості, інші – гарний одяг, і в них виникає відчуття переваги над іншими. У когось є власна квартира, а в когось її взагалі немає, і знов серце наповнює гордість. Саме з цієї причини серед молоді починається невидиме розшарування на багатих та бідних.

Коли я навчався у біблійному інституті, то один викладач навів такий приклад. Свого часу євреї мали між собою домовленість. Через те, що в їхньому суспільстві, як і у будь-якому іншому, були і бідні, і багаті люди, то, щоб не було розділення, вони почали одягатись однаково – скромно. До речі, я й сьогодні не бачив жодного єврея пишно зодягненого.

Писання каже: «А окрасою... нехай буде не... вбирання одеж» (1-е Петра 3:1). «А яка різниця для Бога? – не погодиться дехто. Ну, не може хтось гарно одягатися, а я, наприклад, можу, мені прибуток дозволяє». Але за такими думками щось криється. «Стати на коліна на мій дорогий костюм, чи на моє дороге плаття – треба подумати». і вже людина не стає на коліна, а молиться стоячи. «Бог і так чує!»

Є такі християни, яких мода захопила настільки, що їх вже й від світських людей не відрізнити. В серцях таких віруючих вже немає ніякої простоти.

Літом нам, християнам, гаряче, – ми хочемо одягти легке вбрання, але воно деколи не залишає місця соромливості. А євреї ходять під цим самим сонцем у довгих накидках, які закривають навіть шию, в довгих спідницях, і їм чомусь не пече. То, певно, проблема в нас? Простота і чистота пов’язані між собою. Ми не можемо бути простими без чистоти, і не можемо бути чистими без простоти. Тому, молодь, бажання мого серця, щоб ця проста істина глибоко проникла у вашу свідомість. Поміркуйте, що для вас дорожче – розкішна зовнішність, чи тісні відносини з Господом. Хай Господь допоможе зробити вам правильний вибір.

Записала Ірина Долгіх