|
Хто твій Бог? (Свідоцтво. Іван Йосипович Ярич)«Я – Господь, i нема вже нiкого, нема iншого Бога, крiм Мене. Я тебе пiдперізую, хоч ти не знаєш Мене, щоб дізналися зі сходу сонця й з заходу, що, крім Мене, немає нічого, Я – Господь, і нема вже нікого...» (Іс. 45:5-6) Знову і знову перечитуючи Іс. 45:5-6, задаєшся питанням: «А що ти можеш, людино, коли над всім є Бог, який всім керує і все підвладне Йому?» І лише нерозумний може ще користуватися застарілою фразою: «Людина – це лунає гордо!» Людина милується собою, пишається, а Господь дивиться і чекає, коли ця надломлена гордістю гілочка зрозуміє, що потребує зцілення. Так Господь стежив і за Іваном Йосиповичем Яричем, який народився в 1953 році 29 липня. Багато я зустрічалася з людьми, різні чула свідчення про навернення до Христа та про таке почула вперше, тому була вражена до глибини душі. А почалося все з «Мебельного салона», де працюю я і моя помічниця сестра Галина. День був звичайний. Гостей не передбачалося. Все йшло по звичайному для нас плану. Ранкова молитва, дзвінок від директора, хочу зауважити, що віруючого, а це для нас робітників велика милість Божа, особливо це починаєш цінувати після праці у невіруючого. Потім прийом товару та зустріч покупців або просто вільних від роботи людей вже з відпрацьованою посмішкою. І саме в такий день до нас завітала групка дивних, на наш погляд, людей. Вони тихенько зайшли, привіталися і якось непримітно почали розглядати наш магазин. Людей за цілий день багато набачишся, тому я не звернула на цих особливої уваги, та мою помічницю Галину треба було бачити. – Ірино, це віруючі! – Та з чого ти взяла? – А ти поглянь, які в них обличчя сяючі, і на барсетці отого чоловіка щось наклеєне, мабуть, слова із Біблії, піду поближче, може зможу краще розгледіти. Я не знала, що відповісти своїй Галині. Бувало, циганок, які проходили мимо, вона могла сплутати з віруючими, бо вони одягають довгі спідниці. Тому без зайвої уваги я продовжувала працювати. Єдине, що помітила, так це те, як чоловік час від часу ховав за спиною свою барсетку саме тоді, коли моя сестричка затримувала на ній свій погляд. Та які ми були раді, коли виявилось, що це дійсно віруючі! Мало того, барсетка, за якою ганялася Галина, виявилась власністю пастора Інгуловської Євангельської церкви. Радість була велика: «Впізнали!» Іван Йосипович хвилюючись почав розповідати, як просив у Господа допомоги. – Зовсім недавно зустрічався з пастором Новокаховської церкви... – Так це ж наш брат Вася Кравчук! – радісно аж викрикнули ми. Виявилось, що ми ще й з одного братства. Хоча це зараз не важко зрозуміти, досить лише глянути на жінок. Брат Іван розповідав далі: – Так от, він мені розповів, що в Новій Каховці є магазин віруючих людей «Меблі», а адресу сказати забув. Від’їжджаючи вранці, говорю Богові: «Будь ласка, хай перший магазин, в який Ти мене заведеш, буде саме віруючих». І, слава Богу, так і сталося. Подякували Богу і попрощалися! Думаю: «Дивні діла Твої, Господи!» Ранок. Дзвінок. – Ірино, пастор, у якого ти маєш взяти інтерв’ю, чекає в молитовному будинку. Йому їхати до тебе? – телефонував Василь Вікторович. – Так, добре, до мене, та як він магазин знайде? Звідки цей пастор, він місто знає? – Не знаю, брат Іван з Інгуловки... – Звідки? Чудо Боже! Ми вже з ним встигли познайомитися і саме в цьому салоні. Зараз подзвоню на молитовний будинок. – Дякую. З Богом. Через п’ятнадцять хвилин ми з Іваном Йосиповичем знову зустрілися. Я думала: «Дивна людина, дивне знайомство, чого ще чекати?» Та не знала я, яке дивне дав йому Господь життя. Розповідає Ярич Іван Йосипович, пастор с. Інгуловки церкви ХВЄП. У 1950 році в нашому селі (хоча селом в той час його назвати було важко) приїхали переселенці з Ровенщини, та не прості – віруючі, або ще «штундами» їх називали. Це: Степанюк, Рещіковець Є., Рещіковець П. і Кубай Яків. Жили скромно, вдень працювали, а на вечір у Якова в хаті збиралися, пісні співали, Слово Боже читали. Велика в нього була сім’я, та місця всім хватало. І комусь це стало не до вподоби. Почалися погрози, потім дії. Вривалася міліція і за волосся з хати витягували, били, глузували. А Якова, навіть, в клуб притягли, щоб посоромити перед усіма людьми. Та цього здалося замало: засудили його на 10 років позбавлення волі. А щоб болючіше було – дітей вирішили забрати. Зранку наряд міліції був на місці. А дітей немає – поховалися хто де. Вчитель, що в селі проживав, керуючись, мабуть, добрими намірами, дітей і виказав. Посадили їх бідолашних в тюремну «карету» і повезли до дитячого будинку; старшому було вже років вісім. Мати про це дізналася як машина вже від’їхала. Вибігла на дорогу і почала зупиняти. Розповідали очевидці: «Їх було троє, поки один з них виходив, щоб дізнатися що трапилося, мати вже відчинила двері «карети», і дітлашня, як горобчики, розлетілася в різні сторони. Розлючені міліціонери напали на «порушника», та бідна жінка порозкидала міліціонерів як велетень Самсон – така на неї сила зійшла». Дітей вже ніхто не чіпав. Гоніння на віруючих посилилися, тому збиратися перестали. Люди боялися – що гріха таїти. Покинуті діти, жінки, приниження, голод, тюрми... Не кожен міг згодитися на таке життя. Ні, вони не кинули Бога, та того живого вогника вже не було. Без спілкування, без загальних молитов віруючі слабшали, а деякі відходили в вічність. Приблизно у 1970 році служіння почало відновлюватися. Віруючі серця почали оживати. Близенько Херсонське зібрання, трошки далі – Козацьке. І, мабуть, задоволені віруючі на більше б і не розраховували, якби не Божі плани відносно с. Інгуловки. У 1990 році в хаті, де жив колись Кубай Яків і де молилися діти Божі, поселився я, Ярич Іван зі своєю дружиною Валентиною, двома синами Іваном та Петром. А ще Бог нам дарував дівчаток: Тетянку та Оленку. Людиною був не простою, в народі ще кажуть «крутою». Керівні посади займав, начальником великим був. Сім’ю свою любив. Та часті застілля мало не зруйнували її, бо я почав пити «по-справжньому». Прокидаючись вранці, рідко став знаходити дружину з дітьми вдома. Намагався згадати вчорашній вечір та марно, бо дуже багато було випито. Просив вибачення, обіцяв більш не пити та все знову повторювалося. Одного ранку не знайшовши нікого дома, я знову подумав, що все владнається. Але дружина не поверталася день, другий, третій. Я став хвилюватися – не хотілося мені втрачати сім’ю. Послав за нею, щоб прийшла поговорити. – Валю, дай мені ще один останній шанс; якщо не втримаюсь, то вже кидай назавжди. Погодилась. Так ми і жили, я тримався як міг, та замість пияцтва ворог душ людських послав мені іншу біду – «гра в карти та бійки». Всі знали в селі, де живе Іван Йосипович, і не тільки в Інгуловці, а і в сусідніх селах, таких як Чайкіно, Кірово. Міліція мене ніколи не турбувала, бо і там були свої люди. Щоб я не вчинив, все покривалося. Тому біля мого двору завжди стояли довжелезні столи, і купа гравців чекала фортуни. Та після невдалих пошуків вони йшли чи їхали додому з пустими гаманцями. Мене вже почали боятися, бо не розуміли, як мені вдається всіх обігравати. На початку 1991 року в мою хату зайшла віруюча жінка Галина Стрела. Хочу зауважити, що кожного разу, лягаючи спати чи п’яним чи тверезим, молився до Бога, бо дуже боявся померти. Молитва була коротка та щира: «Боже, дай мені завтра прокинутися». І так кожного дня. Про те, що Бог існує, я не заперечував, але віруючих в Нього ненавидів, готовий був постріляти їх усіх. І ось стоїть переді мною віруюча та, мало того, ще й Нового Заповіта протягує мені! Такій знатній людині! Як вона може, де сміливості набралася!? Але взяв і мовчки дочекався, поки незвана гостя покинула хату. Відкривши книгу на початку, натрапив на якісь імена, погортав сторінки далі – знов не зрозуміло. Закрив і вирішив, що читати таку літературу можуть тільки штунди. Та якщо раніше усі підозрілі книжки чи брошурки я спалював, то цього разу старанно сховав на веранді, високо на шафі. Задоволений своїм рішенням зайнявся домашньою роботою. 13 лютого. Цей день я ніколи не забуду. Як завжди, прокинувся раненько, пішов до своїх улюбленців – поросят, маючи для кожного по порції смачної страви. Зробивши кілька кроків, я почув владний голос: «Я – твій Бог!» По всьому тілі пробігла дрож та заспокоївши себе, що, мабуть, почулося, пішов далі. Почастував своїх «друзів», пішов за наступною порцією і через хвилину, з двома відрами в руках, знов опинився на тому ж місці. І знову чую той самий голос: «Я – твій Бог!» Кинув відра, забіг в хату, де була дружина і кричу їй: – Де та книжка, що мені Галина давала? – Не знаю, сам десь задів. Чого ти плачеш? – Не знаю. Де книжка? Та чую голос: «Іди на веранду, подивись на шафі». Так і зробив. Дійсно, на місці, тільки вже пилом припала. Обережно витираючи, заходжу на кухню, а тут вже і Валя. – Так ти чого плачеш? Іване, що трапилось? Не звертаючи на жінку уваги, сів за стіл і почав читати вголос. Цього разу все було по-іншому. Я все розумів, чудо! Прочитав три глави, поклав закладку і строго наказав дружині книгу дітям не показувати. – Прийду з роботи, продовжимо читати. Так і зробили. Глава за главою – все було цікаве і захоплююче. Дочитавши до розп’яття, я був вражений. «Боже, – плакав я. – та як це можна; добро людям робити, а вони – на смерть таку ганебну!» «Не може бути», – вирішив я. Читаю від Марка, від Луки, від Іоанна – так само. Не вміщалося це мені в голові. Думаю: «От би прийшла до мене людина, яка б могла мені хоч трохи роз’яснити». Раптом стук в двері. – Доброго дня! – На порозі стояла сама Галина Стрела. – Ти мене звав? – Ні, не звав. Мені потрібна людина, яка хоч трошки розуміє, що тут написано. – А я якраз трохи і розумію. Довго ми розмовляли. Я запитував – вона відповідала. А потім говорить: – Хочеш знати більше? Поїдь на богослужіння. – А я і хочу поїхати, тільки так, щоб ні одна душа в Інгуловці не знала. – Добре. Сьогодні субота, а на ранок збирайся, поїдемо. – Галино, тільки домовленість: комусь розкажеш – спалю! Згода? – Згода! – мужньо відповіла віруюча жінка. Наказавши дітям сидіти дома, ми поїхали в Херсон. До зібрання було ще багато вільного часу, тому Галина завела нас до своїх сестер по вірі. Та і в цьому домі недобре чули про мене, тому були дуже вражені моїм бажанням. Дізнавшись, що служіння починається о дев’ятій ранку, вирішив піти на вісім. Мене почали умовляти, що це дуже рано, і там майже нікого не буде. Але я твердо вирішив, мовляв, мені потрібно де в чому переконатися. Почувши про мої підозри, вирішили не чіпати. В молитовному будинку дійсно було всього декілька душ та і ті старенькі. Час минав. Я пильно стежив. Люди сходились та все старі, старі. «Ото, – думаю, – віра ця для пенсіонерів, мені навіщо, я ж ще молодий». Та коли годинник показав без п’ятнадцяти дев’ять, почали заходити хористи, і моєму дивуванню не було кінця. Такі молоді, гарні, обличчя сяючі, посмішки милі. А як заспівали, то я зовсім розтав. Почалися проповіді. Пильную, чи правду говорять. Перший проповідник читав з такої ж книжечки, як і у мене, і слово в слово, як я читав. Ще легше стало. «Добре, – думаю, – непогані люди». Дві години пройшло, як 10 хвилин. І от в кінці призив: «Хто хоче покаятися в своїх гріхах і служити Богові, вийдіть наперед!» Дивлюся, вийшов якийсь чоловік з жінкою, та так плачуть. «Дивні, – думаю, – мабуть, то вже щось таке зробили страшне. Мені не потрібно каятися – я ж не вбивця». Зібрання закінчилося. Приїхав додому в обідню годину. Всі люди в клубі, нікого на вулиці не зустрінеш. Галина пішла поза селом, а ми з дружиною, так як живемо напроти цього ж клубу, пішли центром. Ми вже були біля двору, як всі люди висипали із приміщення, і ми побачили нашу улюблену матусю з розгніваним обличчям. Вона підняла руки до неба і почала голосно кричати: – Що, до «штундів» їздив? Ой, люди добрі, пропав син! – А далі понеслись страшні прокльони. І люди, і ми стояли збентежені. А мати не переставала кричати, поки з натовпу до неї не підійшли два хлопці: «Заспокойтесь, жіночко, ось ваш син, він ніде не пропав!» І лише тоді вона прийшла до тями, не розуміючи що з нею було. Ніхто не міг сказати матері про нашу поїздку. Ні сестра Галина, ні мої діти, в яких я був впевнений, бо вони в мене в покорі і до цього дня. Тоді зрозумів, що якщо є Бог, то є і диявол. Увечері кажу дружині: – Так хотів покаятись наступної неділі. Та вже не можна, бо чула, як мати кричала? Ще зробить собі щось. Ото буде горе. А що в селі будуть говорити про мене? От помре, тоді піду до Бога. Рішення було прийняте остаточно. Знову Євангелія була захована, а в доказ того, наступного дня я пішов до клубу. Про моє рішення дізналася Стрела Галина, і, приїхавши на зібрання, попросила за мене молитися з постом. Понеділок, вівторок... Дивно, але мені дуже хочеться почитати Слово Боже. Соромно було в цьому бажанні признатися, бо ж сам собі слово дав. Та не витримав, зламався, пішов знову Євангелію діставати. І знову сторінки Божого Слова заговорили до мене та тільки вже з більшою силою. В суботу, не дивлячись ні на що, вирішив каятись, бо зрозумів, що великий я грішник. Завів годинника та полягали спати. А на ранок, от біда, не спрацював дзвінок, проспали. Ввечері прийшла сестра Галина. – Іван, ти ж казав, що в зібрання поїдеш? – Проспали, будильник не спрацював! – Та ви попросіть Бога, щоб Він вас розбудив. Він вірний, не обмане. «Ото, – думаю, – забрехалася. Немає у Бога інших проблем, як людей будити». – Добре. Провіримо, який твій Бог. Жінко, відключай всі годинники, що є в домі, і станемо молитися. Господи, я хочу завтра поїхати на зібрання віруючих і покаятися, щоб служити Тобі. Розбуди мене о пів на четверту. Амінь. Жінка каже: – Це до обіду спати будемо. – Ну й нехай, зате вже точно знати будемо, чи є той Бог. Вранці відкриваю очі, чомусь спати вже не хочеться. Пішов годинника шукати. Насилу знайшов. Дивлюся, о пів на четверту. – Жінко! Швидше вставай, каятись їдемо. Богослужіння почалось в 9 годин. Цього разу я прийшов з дружиною і вчасно. Валя вже давно хотіла покаятися та боялась. Не хотіла вперед мене йти. Все зібрання я просидів, як паралізований. Не міг з місця рушити. Так і просидів призив. – Що трапилося? – запитує сестра Галина. – Не зміг вийти, ноги відняло. – Так чому мовчав? – Не хвилюйся, наступної неділі точно покаюсь. Пролетіло ще шість днів. І цього разу годинника ніхто не заводив. Вже повністю довіряючи Господу, ми попросили підняти нас. Знову неділя. Богослужіння. Та цього разу на мене такий страх напав. Думки в голову так і лізуть: «Тобі мати казала, що якщо вірі батьків зрадиш, то біда тобі буде». «От, – думаю, – в мене то ноги віднімає, то зараз серце аж вискакує. Боже, я так хотів Тобі служити. Якщо я іду правильно, то хай той чоловік, що сидить за кафедрою, підійде до мене і щось скаже». До початку зібрання залишилося сім хвилин. Дивлюся, встає той чоловік і прямує в мою сторону. «Певно, на вулицю йде», – недовірливо вирішив я. Ні, крокує прямісінько до мене. Підходить ближче, а в мене все нутро перевертається, і як тільки він поклав свою руку на плече, з мене звалилася якась тяжка ноша. Я аж обернувся назад подивитися що то таке. А брат питає: – Ви віруючий? – Ні, так просто прийшов подивитися. – Добре, добре. І пішов. Пізніше, запитуючи брата про те, що ж саме побудило його підійти до мене, почув чудову відповідь: «Я почув чіткий голос: – Встань, підійди до того новенького чоловіка і спитай, чи він віруючий. Довго не роздумуючи, я так і зробив». Та після того, як брат пішов, я вже готовий був за ним бігти і каятись. Але мусив чекати призиву. І як тільки пролунав заклик до покаяння, я не вийшов, а вибіг. Стою, плачу та очима Валю шукаю. Дивлюся і вона біжить. Разом впали на коліна перед Вічним Богом, який був таким терплячим до мене. Повернулися додому новими людьми. Та в селі цю новину прийняли шоковано. Три дні ніхто на роботу не виходив. Не могла повірить, що то правда, і моя сім’я. Кожного дня мати з невісткою зустрічали мене прокльонами і проводжали так само. Вони, навіть, не знали, що цим, так би мовити, «гоніннями», навпаки, укріпляли. Столи для гри в карти було знищено. Хоч ще довго, по звичці, приходили люди та залишалися ні з чим. «Сам цього не роблю і вам не дозволю!», – казав я їм. По сей день ніхто в селі в карти не грає, так Бог зробив. Багато людей залишило гріховне життя після мого покаяння. А через декілька днів у с. Інгуловці, після довгої перерви, вперше відбулося молитовне зібрання. Спитаєте де? В нашому домі, стіни якого не забули ті щирі молитви п’ятидесятих років. І що тут дивного, подумаєте ви. Життя, як життя. Багато таких пияк, ото їм і треба каятись. Але, зауважте, я не про якогось там безпритульного розповіла, життя якого здавалось безнадійним, ні. Відома людина, усіма шанована. Та і не це особливо привернуло увагу. Мене вразило його відношення з Богом. Повна довіра і ніякого лицемір’я. «Із справедливим поводишся Ти справедливо, із чесним – по-чесному, із чистим поводишся чисто, а з лукавим – за лукавством його» (Пс. 18:26-27). Після розмови з Іваном Йосиповичем я задалася питанням: «А чи віруюча я? І ким для мене являється Бог? Грізним Суддею, який лише чекає дня Суду? Або ж Вірнім Люблячим Спасителем, чекаючи від мене повної до Нього довіри?!» Розповідає брат Іван. – Багато було ситуацій, коли Бог випробовував мою віру. Та кожного разу я твердо знав, що для мого Бога, який призвав мене, немає нічого неможливого. Збираюсь вранці на роботу. Жінка готує сніданок. – Іване! У нас газ закінчується, що робити? І купити немає за що. Поглянь, ледь-ледь вогник горить. – Так, балон пустий. Валя, та ми ж маємо Батька на Небі! Пам’ятаєш про вдову з Сарепти, до якої Ілля завітав? Ти ж не забула, яке чудо Бог зробив по його молитві? Ставай поряд, помолимось і ми. Я щиро Богові розповів про нашу проблему і попросив у нього газу до зарплати. Сказавши «Амінь», протягнув дружині сірники. – Запалюй. – Боюся. – Не бійся! – впевнено сказав я, твердо віруючи, що Господь вже дав відповідь. І я не посоромився, бо на Нього поклався. Полум’я на плиті горіло так, мов би тільки підключили новий балон. – Іване, а мені ще прати треба, – невпевнено промовила Валентина. – Тож Господь багато дав, користуйся. Вмикай всі конфорки, газу вистачить. Вже ввечері, йдучи з роботи, я роздумував в своєму серці: «Цікаво, як там газ?». Прийшов. Жінка вечерю готує. Ходжу, заглядаю. Горить. Підійду до балону, похитаю – порожній. А потім так соромно стало перед Богом за свої перевірки. Вибачився перед Ним та й пішов займатися своєю роботою. Неділя. Дві уже минуло. Горить газ, не закінчується. Славимо Господа та радіємо, що такого Батька маємо. Та одного дня, саме в обідню перерву, коли дружина борщ доварювала, глянувши на газ, якось неприємно стало на серці. Кажу дружині: – Валентино! Ми дуже довго користуємося Божим газом, совість треба мати, може комусь потрібніше. Ти мене вибач, але я відмовляюсь від нього, досить. І полум’я погасло. – Хоч би зажарку дав мені дожарити. Ех! Ну, що тепер? – із сумом відповіла дружина. Та і цього разу я вірив, що Господь допоможе. «Боже, Ти знаєш, – молився я. – Ти все знаєш!» – Чоловіче, якась машина стоїть під двором, вийди, може до тебе! Так, дійсно, біля нашого двору стояв «ЗиЛ», повністю завантажений вугіллям. – Вам кого? – Вугіль потрібний? – А кому не потрібний? Грошей немає. – А що маєш з худоби? – Та лише невеличке поросятко. – Показуй. Валентина весь цей час ні слова не проронила. На її лиці виднілось велике здивування. Водій обдивився худюще поросятко, а потім махнувши рукою, вигукнув: – Куди скидати? Керуй. Знову радість. Слава Ісусу! Господь ніколи не запізнюється і завжди допомагає. Бо мій Бог – Бог вірний. А хто ваш Бог? Ким Він для вас виявляється? Задайтесь цим питанням також. Ірина Долгіх Газета «Християнин» 04(18)2005 |
| © 2008-2020 |