Газета «Християнин» (Украина, Херсонская область, г. Новая Каховка) приветствует Вас! На этом небольшом сайте вы можете прочитать все статьи из нашей газеты, а так же скачать её электронную версию. >>Читать последний номер<< >>Скачать календарь на 2022 год<<

Міняйла

У кожному містечку, на кожному, хоч і маленькому, базарі є цікаві особистості, що займаються обміном валют. Їх у народі називають «валютниками» або «міняйлами». Суть їхнього нехитрого, але прибуткового ремесла в тім, щоб обмінювати одні грошові одиниці на інші. Штучно завищуючи планку обміну, вони збагачуються на різниці курсу валют. Хто з нас не чув довірливе: «Міняємо рублі, долари, евро...» У цьому немає нічого дивного. Люди мігрують, їдуть у туристичні подорожі, у гості до рідних за кордон, і, звичайно, міняють гроші відповідно до тих, якими користуються в тій чи іншій державі. Чому я про це пишу, запитаєте Ви, що тут нового і хто про це не знає? Як Ви і здогадались, я не про економічні явища, а про духовні, і хочу поділитися тим, що помітив за своє ще недовге життя.

Перечитуючи книгу біблійного пророка Єремії, не можна не звернути уваги на голос Бога, що проймає до кісток: «Послухайте слова Господнього, доме Яковів та всі роди дому Ізраїля! Так говорить Господь: яку кривду знайшли батьки ваші в Мені, що вони віддалились від Мене й пішли за марнотою... Бо перейдіть острови хіттеян, і побачте, і до Кедару пошліть, та пригляньтеся добре й побачте, чи було там таке, як оце? Чи змінив люд богів, хоч не Бог вони? А народ Мій змінив свою славу на те, що не помагаї!» (Єр. 2:4–5, 10–11). У цьому тексті Священного Писання теж про «міняйл» і «валютчиків», але про тих, хто надумав обміняти цінності, які повинні бути незмінними: віра, вірність, Слово Боже, святість. І що цікаво, народи з поган як служили своїм «богам», так і служать, а вибраний народ легко міняв на марноту Бога, Який скільки для них зробив чудес і добра?! І знову чую, що то були твердошиї люди, ми ж, євангельські віруючі, не такі. Можливо.

Так розпорядився Господь, що я ще в далекому 2007 році вирушив навчатися в місто Київ. Минули роки в університеті, потім в аспірантурі, сьогодні працюю в одному з інститутів НАН України. Разом більше одинадцяти років. Весь цей час мешкаючи в столиці з моїм старшим братом Романом (у якого послужний список точно такий самий, тільки на два роки довший), живемо рідною церквою: і серцем, і думками ми завжди в Новій Каховці. Пізніше до нас приєдналися брат Богдан, сестра Ірина та ще дехто з нашої молоді. За ці роки ми відвідали багато церков міста Києва та області, а також інші церкви в Україні, спостерігали і робили висновки.

Останнім часом багато молодих християн залишають свої провінційні міста та села і переселяються на період роботи в обласні центри, столицю чи навіть за кордон. Також сьогодні є можливість вступати до різних навчальних закладів України. За це велика подяка Богу, адже ще не так давно наші брати і сестри були позбавлені цього. У свою чергу, великі міста пропонують безліч перспектив для самореалізації, а також силу-силенну різноманітних розваг. Додайте сюди те, що поруч немає ні батьків, ні служителів, прибавте відсутність добрих, справжніх друзів, помножте на фантастичне почуття свободи і, де не візьмись, з’являється проблема зміни вічних цінностей на земну «валюту». Як результат – програш у разючій різниці курсів життя і, як наслідок, вічної участі. Одним словом, для молодої недосвідченої людини відкриваються нові горизонти, і тут яскраво проявляється те, що насправді було на самому дні серця, та легко проглядається фундамент віри, як і з чого він був закладений. Забігаючи наперед, відмічу, що мегаполіси тут ні причому, але все по порядку. Серед приїжджаючих до столиці молодих людей можна помітили три категорії християн. Одні тримались Господа і не міняли те, чому їх навчили в рідних церквах, інші, ще не ставши ногою на столичну бруківку або ж згодом, забували настанови батьків, віровчення рідних благословенних церков. Є ще третя категорія – хто не зміг твердо стати проти спокус і взагалі залишив Господа. Давайте спробуємо визначити, що необхідно робити молодим людям, їх батькам та служителям, щоб ніхто не загинув, не відстав і не загубився, коли приходять у життя випробування у вигляді змін у земному чи духовному житті. Для того щоб знайти відповіді на ці питання, звернемось до Священного Писання.

Сім’я та церква

Вірність Богу не з’являється сама по собі. Вона прививається з маленьких років. Згадайте, як склалася доля в Самуїла і яку роль у його житті відіграла сім’я. Він теж поїхав, вірніше, був відведений за руку в духовну столицю Ізраїлю ще зовсім маленьким та ще й не в найкраще для його духовного становлення місце і час. Його батько, левит Елкана, нащадок синів Мерарі із Єфремових гір, жив у той час, коли «...Господнє слово було рідке за тих днів, видіння не було часте» (1 Сам. 3:1). Але він твердо знав походження свого роду і навчав цьому дітей, дуже любив Творця та серйозно ставився до Закону Господнього. І в той час, коли мало хто ходив на поклоніння Богу, через занепад священицької моралі, він збирав сім’ю та й вирушав до Скинії у визначені часи і ніщо не могло змінити цю, на перший погляд, марну традицію. Похід із родиною через гори з жертовними тваринами та поживою, яку потрібно було споживати перед Божим обличчям, не був для нього карою чи мукою, а навпаки – радістю і благословінням. Єврейська традиція говорить, що саме Елкана започаткував відродження цієї забутої традиції Закону Мойсея, що вилилась у численні пісні прочан (російською – «песней восхождения») у книзі Псалмів. У такій родині виховувався Самуїл. І коли батьки привели його перед Боже лице, то зодягли у лляний ефод, який одягали священикам, тільки відповідного розміру. Опинившись серед людей, які «...незнали Господа, ані звичаю священичого...» (1 Сам. 2:12–13), він на диво розумів серйозність свого служіння. Чомусь цей син знав, що і левит він, і має знати Бога, і звичаї священиків. Так серйозне і щире ставлення в родині до Бога зберегло юнака в несприятливому для нього середовищі.

Давайте знову звернемось до Біблії. Був час, коли євреї були відведені у вавилонський полон. Серед них були і прості люди, як пророк Єзекіїль, були люди із священицького роду, як Ездра, а були люди із «царського, і з шляхетського роду» (Дан. 1:3), які лишились вірними. Якщо одним легше було зберегти вірність, бо їх, на жаль чи на щастя, до царського палацу не запрошували, то для інших були приготовані особливі випробування. Серед останніх – Даниїл, Ананія, Мисаїл і Азарія. Не буду багато змальовувати життя цих юнаків, але звернемо увагу на цікаві слова з книги пророка Даниїла: «І призначив їм цар щоденну поживу, з царської їжі та з вина, що сам його пив... І поклав Даниїл собі на серце, що він не оскверниться їжею царя та питвом...» (Дан. 1:5,8). Даниїле, ти ж потрапив у найкращий навчальний заклад царства, харчуєшся в найкращому ресторані імперії! Для чого такі обмеження? Та друзі усвідомили небезпеку ситуації і вирішили поставити подвійний мур, потрійну систему запобіжників, яка не дозволила б їм навіть наближатися до осквернення своїх душ чи зневаги Бога і Його Закону. Через це вони виявились у рази і розумніші, і гарніші, бо Бог побачив їх ревність і поблагословив. Позиція встановлення додаткових обмежень, додаткової відокремленості від світу, святості, підвищених вимог до себе, врятувала їх від гріха як на початку життя, так і потім – як великих державних діячів.

Чому з 12 дітей Якова лише Йосип лишився вірним Богу? А одинадцять? І знову про фундамент родини. Життя Якова пройшло в нескінченних трудах, частих переїздах і тому вплив на старших синів і дочку був надзвичайно малий. «Оце оповість про Якова. Йосип, віку сімнадцяти літ, пас, як юнак, отару з братами своїми...» (Бут. 37:2). Зверніть увагу, це оповість про Якова, про всю його родину, про всіх його дітей, а починається з меншого Йосипа, єдиного, про кого можна було згадати добрими словами. Чому? Яків був дійсно зайнятий турботами про сім’ю. Але ж дома залишалось дві дружини. Виникає закономірне питання, чому ж вони не доглянули дітей, чому не привели їх до Бога? Та якщо доросла жінка ховає під верблюжим сідлом вкрадених ідолів, то як вимагати від дітей вірності Господу? Часті побутові суперечки між батьками, відсутність духовного життя та системного виховання зробили свою справу. Діти стали жити подвійним життям. Знаєте, що розповідав сімнадцятирічний Йосип батькові про старших братів? «Недобрі звістки». Що під цими словами ховалось? А будь-що. Адже діти колись були дома без батька, а тепер – у полі, на свободі, знову ж таки залишені самі на себе. І відсутність контролю дала свої плоди. Згадайте пригоду з надто цікавою до світського життя Діною, жорстокість Симеона і Левія, проданого Йосипа, обманутого батька, моральну недбалість Юди і ще багато випадків, що породили скільки сліз, скорботи, непорозумінь. Так із посіяного маленького гірчичного насіння виростають великі дерева. Не раз переконувався, що найчастіше міняють безцінну духовну «валюту» ті діти, де в сім’ях немає наполегливого, щоденного виховання. І навіть батьки, що мають справжню і сильну віру як Яків, але залишають нащадків без вчення і контролю, мають те, що мають. На відстані всі маски знімаються.

Самовдосконалення

Але всю відповідальність не можна покладати на батьків. Коли мале дитя мати годує з ложечки – це нормально. Але коли йому вже десять років – давно пора самому тримати ложку. Підготовка до дорослого життя полягає у привчанні до самостійності як у земному житті, так і в духовному. Важливо показати на власному прикладі любов до Слова Божого, молитви, праці в церкві.

Якось Йосип та Марія взяли юного Христа на свято в Єрусалим. Після закінчення, повертаючись додому, помітили Його відсутність. Шукали, шукали, і знайшли – у храмі. Запитують: «Чому ти тут?» А він каже: «Хіба ви не знали, що повинно Мені бути в тому, що належить Моєму Отцеві?» Як добре коли діти знають, що храм належить їхнім батькам і там треба пробувати. Як прекрасно, коли вільний час присвячується служінню в церкві.

Апостол Павло, наставляючи Тимофія, зазначає «Уважай на самого себе та на науку, тримайся цього...» (1 Тим. 4:16). Юнак Тимофій мав хорошу базу виховання у вірі своєї матері і бабусі. Але цього замало. Для успішного християнського життя Павло рекомендує слідкувати за собою, досліджувати Писання і займатися цим постійно.

Але найважливішим і переломним моментом у житті християнина є персональне покаяння і побудова особистих стосунків із Богом.

Нещодавно спілкувався з одним моїм другом, справжнім християнином, який закінчив престижний університет, аспірантуру, захистив дисертацію, працюючи там же викладачем. Паралельно займався з хором в одній із сільських церков близько Києва, багато приділяв уваги вивченню Божого Слова і завжди був підтримкою для інших. Але коли з’явились питання відносно збереження християнських принципів та чистої совісті на роботі – з легкістю звільнився, залишивши багатообіцяючі перспективи, і поїхав підтримувати батька в його праці в сільській церкві на Житомирщині. І, повірте, має великі благословіння від Бога. Не навчання в університеті зробило його вірним Христу, він приїхав підготовлений і батьками, і духовним служінням у церкві, але не зупинився на цьому.

Одна сестра з нашої церкви, яка вражаюче твердо стояла на християнських позиціях у навчальному закладі, гуртожитку, на роботі, серед молоді столиці, також, закінчивши навчання, повернулась додому і стала служити Богу в церкві. З часом Господь послав їй чудову роботу по спеціальності (і це в нашому маленькому місті!), потім доброго чоловіка-християнина, дав їй можливість стати частиною родини служителя, а нещодавно ще й синочка подарував. Зміна місця проживання і навколишньої обстановки її не змінила. Мало того, працюючи над тим духовним багатством, що було закладено родиною, вона примножила його. За таких християн серце радіє.

Роздумуючи над життям Саула, можна зрозуміти його швидке відступлення. У нього була погана підготовка до нового етапу життя. Він знав наперед, що буде в «столиці», тобто царем. Для цього був виділений Богом час. Замість того, щоб переписувати Закон, який, згідно Священного Писання (Повт. 17:18), цар мав переписати для себе, він займався землеробством. Через незнання Закону Саул робив безліч нерозумних вчинків. Коли варто було під час підготовки до війни боязких відпустити додому, то він впадає в розпач, бо вояки розбігаються. Коли необхідно було нагодувати військо – Саул закликає їх не їсти, через що ледь не загинув герой тієї битви – рідний син Йонатан. Коли треба було виконати повністю Божий наказ щодо жертви цілопалення та племені Амалика – він зберігає із заклятого. Як результат – Бог відвернувся від нього. Тому, якщо не вивчати Слова Божого, не радитись із Біблією, не варто сподіватись, що в новому середовищі, на новій посаді, у нових обставинах можна буде устояти в істині, бо, ставши на вищий щабель суспільства, візьме гору згубна звичка поводитись на власний розсуд.

Якщо не готувалися, як Саул, до нового «столичного» життя, ми обов’язково поповнимо нерівний стрій чергових «міняйл». Коли діти віруючих приїжджають у великі міста і бачать маси людей на зібраннях, помпезність богослужінь, проповіді з лестощами та анекдотами, вседозволеність християн, Доми молитви, збудовані за останньою модою, найновіші автомобілі на парковках, то починають соромитись рідної церкви. Її вчення, в унісон із «міняйлами», починають називати консервативним, фарисейським, батьків, які виглядають не модними, їздять на простих «Жигулях» – селянами, хор, який не одягнений у мантії – відсталим, сестер, які досі покривають голови хустками – старомодними, молодь, яка не має дорогих телефонів чи брендового одягу – забитою. Поступово їх поїздки додому стають все рідшими, вони соромляться признатись, звідки родом. А якщо повертаються додому, то стають проблемою для церкви, бо думають, що побачене у великому місті треба запроваджувати вдома.

Із пережитого скажу, що до навчання, до праці в інших містах треба підходити серйозно. Треба ще вдома, у рідній церкві навчитись проводити молитви в «таємній» кімнаті, про яку говорив Христос. Зверніть увагу на гріхи керівництва Єрусалиму, які вони робили в таємному місці: «... Чи бачив, ти, сину людський, що роблять Ізраїлеві старші в темноті, кожен у кімнатах своїх ідолів?» (Єз. 8:5–12). Про це говорять книги пророків Єремії та Єзекіїля, за це євреї були відведені у Вавилон. Дуже важливо, чи ти схиляєшся в смирінні перед Богом, коли ти сам, чи ти робиш, дивишся, думаєш про непотрібне, марне, гидотне? Коли поряд нема церкви, як ти відпочиваєш, чим захоплюєшся, хто твої співрозмовники, хто твої друзі? Саме в таємному місці розвивається пробоїна, підкоп до твердині духа, і ти повільно руйнуєшся, залишаєш Бога. Це стосується як лжехристиянської музики, оскома від якої є основою для зміни духовного орієнтиру, так і відео, і текстової інформації, які відносять тебе від вчення у вир вітровчень або розпусти. Так втрачається орієнтир і християнин губить себе. Ви помітили, що Саулом не написано жодного псалма, жодного рядочка про пошук Божого обличчя, про злети чи падіння. Не записали очевидці, щоб він спішив до Скинії зібрання на поклоніння чи з потребою просив мудрості або захисту від ворогів. Якось він був сам по собі, а Бог Самуїла – десь далеко. З усього видно, що Господь так і не став його Богом, його Батьком, порадником, баштою, притулком, скелею, як для Давида.

Також, коли ти, як Асаф перебуваєш далеко від святилища (Пс. 73), то шукаєш причини не піти на богослужіння, хай і не такі збудовуючі. Тоді тебе перемагають думки песимістичної філософії, які можуть настільки оволодіти тобою, що потрапиш до депресивного стану. Поспішай як можна більше бути в Домі Божому, якщо нема можливості – то у спілкуванні з християнами, і будеш мати перемогу. Не будь зведений «друзями» як Ровоам, жінками – як Соломон, грошима – як Юда, відсутністю друга священика – як цар Йоаш, проповідниками із облесливими словами – як людина останнього часу.

Тут варто зазначити, що ми своїми силами ніколи не спасемось і не вбережемо себе від гріха. Єдиним, Хто може нам у цьому допомогти – це є наш Господь. Але без наших старань і зусиль Бог не зможе нічого зробити. Ми знаємо, що «Царство Небесне здобувається силою» (Мт. 11:12), «Тому, браття, тим більше дбайте чинити міцним своє покликання та вибрання, бо, роблячи так, ви ніколи не спіткнетесь» (2 Пет. 1:10). Скільки знаю братів і сестер, які не мали прекрасної християнської юності, але повірили в Христа і, прикладаючи до цього всі старання, досягли неосяжних вершин і зберегли свою вірність не залежно від того, де і в яких умовах вони знаходились.

Щоб не проміняти свою вірність Богу на пусті забави, варто поставити для себе більш високі цілі, аніж ставлять перед тобою оточуючі. Якщо ти вже отримав спасіння і став царського та священицького роду, пізнай ближче Бога та вивчай Його закони, і серйозно та відповідально стався до свого служіння та життя. А якщо твоє життя складніше, ніж у інших, це означає, що треба ще більше триматися Господа, і Він доручить тобі багато і виконає над тобою Свої чудові бажання. Але найголовніше, де б Ви не були «просіть миру для Єрусалиму», тобто любіть рідну церкву, пишайтесь нею, цінуйте Вашими служителями. А на чужині відвідуйте зібрання святих і несіть туди мир, злагоду, а чисте євангельське вчення не даруйте на відкуп «валютчикам» та «міняйлам». І намагайтесь як можна більше знаходитися серед християн, а коли лишаєтесь самі, будьте в присутності Божій, бо коли Ви одні, то Вас як мінімум двоє – з Вами Христос!

Андрій КРАВЧУК