|
Історичний нарис про Новокаховську церкву ХВЄРозповідає Моцьо Андрій Ілліч, пастор Бериславської ЦХВЄ... Дитинство Змалечку я дуже любив слухати про Бога. Батько часто читав Біблію і як розумів, так нам і пояснював, правильно чи ні – ми того не знали. Пригадую, сиджу під грубкою, а батько читає в голос: «Блаженні вигнані за правду, бо їхнє Царство Небесне». – Жінко, то ти знаєш, про кого це? Про тих, хто в тюрмах сидять, вони і будуть спасенні. Я це дуже уважно слухав, хоча ще й в школу не ходив. Кажуть, діти нічого не розуміють: все розуміють і все добре слухають. Не звертаючи на мене особливої уваги, батьки продовжували міркування. А я, притаївшись, собі думаю: «Таких як я в тюрму не садять, а от підросту, обов’язково піду до сусідів та щось вкраду на очах у свідків. Мне спіймають та посадять у в’язницю. Може там і не дуже приємно, зате спасенним буду». Звичайно, пізніше я змінив думку про надбання спасіння таким методом, але бажання бути з Господом з кожним роком в мені зростало. Часто, сидячи на підвіконні, я спостерігав за хмаринками, які ледь-ледь торкалися вершини гори, яка виднілася за моїм вікном. І я мріяв: «От підросту, обов’язково залізу на ту гору, доберусь до самої верхівки та трішки підстрибну – і буду з моїм Богом. Вже зовсім небагато лишилося чекати. Вже скоро я піду до школи». В першому класі мене зустріла моя перша вчителька та Радянська влада, яка на той час завітала і на Західну Україну. Почалися «запрошення» до жовтенят, до піонерів. Бувши католиками, ми не розуміли того нововведення, для нас то була якась нова сатанинська приманка: «Щасливе майбутнє!» Хіба може це дати Радянська влада, якщо на це здатний тільки Господь? Ні. Ми не приймали цих «пропозицій», а я їх, навіть, боявся. І скільки мене вчителька умовляла – не погоджувався. Та одного разу їй все-таки вдалося «купити» мене: – Дивіться, яка гарна, – розхвалювала вчителька маленьку книжечку, на якій був намальований червоний хрест та півмісяць. А мені так хотілося мати у кишені якусь книжечку. Та де ж взяти грошей? Прийшов до батьків просити: – Дайте мені копійок, я щось собі куплю... – Нащо тобі? – питає мати. – Та щось собі куплю... І так виманив у батьків потрібних копійок. Задоволена вчителька вручила покупку, записавши моє прізвище. Радощів не було меж: – І я маю! Не розумів ще тоді, яку біду під серцем ношу. А то дійсно була біда, бо почала мене та маленька книжечка змінювати, ледь атеїстом не став. Вдень начитаюсь, прийду додому, заховаю «скарба» свого, бо як замітять – почнуть плакати, а для мене батьківські сльози були гірше всякого батога. Довго я її ховав, аж доки не надумалось старшому братові порядок у кімнаті навести, бо найти щось не міг. Та й натрапив на мою схованку. – Люди добрі, ви подивіться – атеїст в нашому домі з’явився. «Ой лишенько! Що ж зараз буде?» – думав я. Брат Бога боявся і крепко вірив. А я не встояв. – Де ж ти грошей взяв? – мама питає. – Ви дали..., – не збрешеш, – пам’ятаєте? – Та хіба ж на таку безбожну книжку давала? Ну що ж, тепер підеш із нею в пекло. – Як в пекло? – страх напав на мене великий, враз пригадалися мрії про небо. – Ні, не хочу! – на тому ж місті ту агітацію і знищив. А разом з нею і сумніви, які посіялись у моєму дитячому серці. Переїзд В 1949 р. з Тернопільської області в м. Каховку переїхав на постійне проживання Степан Карпюк зі своєю дружиною, двома синами та донькою. Народився він 25 грудня 1900 р. у Вінницькій області, Ульянівського району, в селі Чесновка. З дитинства був віруючий, проповідник, дуже любив співати про Ісуса. Переїхавши в м. Каховку, стали членами місцевої баптистської церкви, де і продовжили своє скромне служіння. Після тяжких років випробовування війною, голодом, стомлена душа бажала все більше і більше спілкування зі своїм Спасителем та охоронцем. Тому ранкового служіння декому було замало. Почали збиратися зразу ж після нього в когось у хаті, щоб ще і ще раз помолитися, поспівати, просто подякувати Господу за Його милості. Часто збиралися в скромній хаті брата Буруля, коли в Карпюка С., коли в інших. Не зчулись, як з просто бажаючих помолитися утворилась невеличка община, численність якої все росла і росла. Були такі як: Гнат, Антикало, Шрамович, Надія Коваленко, Марфа і Фрося – місцеві жителі, Безрукова Люба, Надія Зінченко. Саме в ці роки на Херсонські степи приїхав і брат Самуїл, хрещений Духом Святим, маючи від Господа дар пророцтва. Великі Божі благословіння переживали діти Божі на цих зібраннях, тому серце все більш тягнулося саме сюди. Баптистську церкву деякі так і продовжували навідувати, та все рідше і рідше. Пройшло два роки, і через брата Самуїла Господом було сказано рукоположити на пасторське служіння Степана Карпюка. – Господи, як? Обставини були не з легких. Єпископа було важко знайти, та ніхто й не знав, де його шукати. – Що нам робити? – кликали до Господа. – Кладіть на нього руки, – почули у відповідь. Так у 1951 році Карпюк Степан і був рукопокладений братом Самуїлом та іншими братами на пресвітерське служіння. Саме в цьому році наша родина переїхала на Херсонщину, в село Зміївку, де мій брат Іван і познайомився з віруючим Самуїлом, чиї проповіді слухав і я. Мене дивувала простота, ясність і разом з тим мудрість того слова, яке я вбирав своєю спраглою молодою душею. Я поважав віру своїх батьків та дідів, але багато що в обрядностях мене томило і обтяжувало. Наприклад, молитися треба було лише спеціальними молитвами, які були складені на кожну потребу окремо, і не завжди короткими. Мені, дитині, і це було тяжкувато, а юнаку – не зрозуміло. Кожного разу, молячись однією із молитов, я пильно дивився на ікону, з надією, що ось-ось матір Божа дасть мені відповідь – та вона мовчала. І коли проповідь Євангелія зазвучала у нашому домі, моє серце з радістю відкрилося, хоч батьки ще деякий час вагалися, а старша сестра навіть погрожувала побити Самуїла палицею. Наставав вечір. Знову вся родина разом. Прийде Самуїл, та й почне розпитувати: – Як життя? Як коні? А батьку за радість про коней поговорити, дуже він їх любив. Так слово за слово, і не встигли опам’ятатися, як вже слухаємо про чудеса та милості Божі. Ніхто нікого не перебиває, ніхто нікого не сварить чи б’є: до півночі, не зважаючи на те, що вранці Самуїлу на роботу, ми всі, затамувавши подих, слухаємо живе та діюче Слово. Одного разу пішов до брата в хату та нікого дома не виявилося. Дивлюся – на столі Біблія лежить. Нас вчили, що гріх її в руки брати, а читати, тим більше. А так хотілося! Стою, розмірковую: «Самуїл читає, Іван читає, то й мені можна». Обережно відкрив, читаю: «Я веселку Свою дав у хмарі, і стане вона за знака заповіту між Мною та між землею. І станеться, коли над землею Я хмару захмарю, то буде виднітися в хмарі веселка. І згадаю про Свого заповіта, що між мною й між вами, і між кожною живою істотою в кожному тілі. І більше не буде вода для потопу, щоб вигубляти кожне тіло» (Бут. 9:13–15). – Оце так! Та чим дужче до матері. Мамо, а ви знаєте навіщо веселка і звідки вона взялася? – питаю у неї. – Ні, синку... – А я знаю! – Звідки? – здивувалася мати. – Я Біблію у Івана читав! І там написано, що то Господь знамення поставив на небі, щоб не забути про людей, коли дощ почне лити на землю. Мамо! Потопу більш ніколи не буде! Навіть матері стало цікаво, і ми вже разом, потайки, пішли ще раз почитати про таке диво. Так минали дні. Ранок – робота, а ввечері знову разом з Самуїлом. І одного такого вечора старша сестра чекала його в повній бойовій готовності – з товкачем в руках. Та диво! І цього разу не змогла нічого поганого вдіяти. Лиш переступав Самуїл поріг нашої хати, як в наших серцях знову ставало тихо та затишно. А як заговорить, то все лихе забувалося. Так Господь через нього діяв. І з цього часу все в нашій родині перевернулося. Почалися спільні молитви, спів чудових пісень, читання Слова Божого, нові друзі (частіше всього нас навідували Марфа та Фрося з м. Каховки), і ...покаяння. Зразу вісім душ, як родина Ноя, до спасіння прийшли. Щоб не хвилювати владу, почали їздити до баптистської церкви в м. Каховку по вул.. Мелітопольськвй, але членами у них не ставали. Зразу ж після того зібрання, потайки від тієї ж влади, йшли на зібрання п’ятидесятників, де пресвітером був Степан Карпюк. Дуже нам там сподобалось, тому в 1953 році твердо вирішили стати членами цієї общини. Вихід В селі наше увірування прийняли як зраду. Спочатку насміхалися, потім стали погрожувати, бачачи нашу непохитність, стали діяти: хату камінням закидували. Та і те ми терпіли, вірили, що Господь збереже. І мали по вірі. Робити в селі було неможливо, тому змушені були шукати роботу по інших селах. Та життя продовжувалося, Господь не залишав, які б не були труднощі. Він завжди посилав допомогу. 1960 році приїхав до нас Коваль Іван зі своєю дружиною та дітьми і також приєднався до нас. А Карпюку Степану було вже майже шістдесят, нелегке життя лягло печаткою на його здоров’ї: в зібранні брат Степан з’влявся все рідше та рідше. Саме цього року в селище Східний приїхав Вознюк Ананій, колишній пресвітер, зі своєю родиною. Ми зраділи, бо щиро мали потребу в служителі. Але Ананій відмовив, а прийняв членство в тій же самій баптистській церкві, по тій же самій вулиці Мелітопольській. І вже в 1961 році в цій церкві стався розділ, звідки вся родина Вознюків, з певних причин, вийшла з неї. Почали збиратися окремо. Невдовзі отримали реєстрацію, рукопоклавши на пресвітерське служіння Федора Вознюка, сина Ананія. Та недовго проіснували реєстрованими, бо пройшло зовсім небагато часу, як реєстрацію у них зняли. А нашому Степану Карпюку зовсім стало важко з’являтися в зібранні віруючих, бо ним дуже зацікавилась влада, і ще слабкішим ставало здоров’я. В 1963 році наші ряди поповнила недавно прибула родина Миколи Муринчика. Побачивши не зовсім радісне положення в нашій общині – стривожився. Разом з Іваном Ковалем почали більш конкретно підіймати питання про перезбирання пресвітера, на що Степан Карпюк з радістю погодився. Було запропоновано два кандидати: Мануйла Дмитра та мене – Андрія Моцьо. Після спільної братерської бесіди об’явили рішення: – Ну, що, брат Андрій, служіння випало на твою долю. Так з 1966 року по 1969 я ніс служіння у нашій общині на правах кандидата в диякони з правами священнодії пресвітера, а в 1969 році, пройшовши випробування, був рукопокладенний на це ж саме служіння. З кожним роком збиратися ставало все важче. Сховатися від влади було майже неможливо. Погрози ув’язненням ставали частішими. А на наших зібраннях почав з’являтися Федір Вознюк з пропозицією об’єднання. Важко було прийняти рішення. Не день і не місяць ми зважували цю пропозицію. Нам хотілося знати, як дивиться на це Господь. Довго радившись, прийшли до одного, що Він за єдність. І хоч серце не покидала якась тривога – пішли на з’єднання. Так як Федір Вознюк був рукопокладений на пресвітерське служіння, а я на дияконське – вирішили на цьому і залишитися. Та стало ще одно питання: наших сімдесят п’ять членів та їхніх тридцять шість вже не могла вмістити одна хатина, потрібно було будувати молитовний будинок. Та де? Як? І тут Господь проявив свою турботу. Микола Дєдін запропонував свій будинок, який ми і привели в належний стан. Радощів не було меж. Кожен намагався потрудитися для Господа, чим міг. І ось 1975 рік – рік нашої офіційної реєстрації. Ми вже не секта, ми – Церква Християн віри євангельської. А далі? Далі перше вінчання, перше молодіжне зібрання. Ні, влада нас не залишила, частенько «радувала» своєю присутністю. В 1979 році Федора Вознюка рукопокладають на служіння єпископа, а мене – на служіння пресвітера. І через рік ми разом рукопокладаємо Стрижеуса Василя та Володю Вознюка на дияконське служіння. В 1980 році Федора знімають зі служіння і лишають сана, а я продовжую служіння (з етичних причин ми навмисно обминаємо деякі подробиці). І вже в 1984 році Стрижеуса Василя вибирають в кандидати на пресвітерське служіння. Через три роки, після терміну випробовування, рукопокладають. Минали дні, закони, а церква Христова помаленьку зросла майже до трьохсот членів. Вже і цей будинок не вміщав усіх, навіть стоячих. Почали радитись, де просити місця. І так як багато віруючих жили в Новій Каховці та Каховському районі, вирішили спробувати в місті. З великими труднощами, але отримали дозвіл по проспекту Дніпровський, 14-а, в районі молокозавода, по сусідству зі смоляною ямою. Але шкода було залишати той бік Дніпра, та ще в часи перебудови, коли білет зі Зміївки до Н. Каховки коштував чималих грошей. Тому вирішили не залишати Бериславський район. Попросили у церкви благословіння та й розійшлися з миром. А поїхали в місто Берислав, де спасіння вже чекали багато обездоленних душ. Збиратися почали в хаті однієї сестри, невдовзі покаявся її чоловік. Одного разу він мені каже: – Брате Андрію, мені так хочеться щось подарувати для Господа. В мене є хата, моя, від батьків залишилася, то хай вона буде молитовним будинком. Поїхали. Подивились. Перше враження – жах! Довго ще не погоджувалися. Та цеглинка до цеглинки, сльозинка до сльозинки – і виріс чудовий молитовний будинок на радість нам і на спасіння людям. Ірина Долгіх Газета «Християнин» 01(19)2006 |
| © 2008-2020 |