Газета «Християнин» (Украина, Херсонская область, г. Новая Каховка) приветствует Вас! На этом небольшом сайте вы можете прочитать все статьи из нашей газеты, а так же скачать её электронную версию. >>Читать последний номер<< >>Скачать календарь на 2022 год<<

Студентський квиток

Хмарний осінній день закінчувався. Холодний дощ за вікном лише нагадував, що вже кінець жовтня. О цій порі засвітились ліхтарі на широкому проспекті. Автомобілі повільно рухались в двох напрямках, не помічаючи людей із парасолями, котрі поспішаючи крокували по тротуарах. Посеред проспекту, не звертаючи увагу на автомобілі, впевнено котилися завантажені пасажирами трамваї.

Вони, як можна було здогадатись, вже не один десяток років виконують свою працю і аж ніяк не збираються сходити з рейок чи відхилятись від маршруту, прокладеного останніми. Їх гуркіт змушував прозорі шибки злякано здригатись, ніби їм хтось погрожував закінченням життя. На цій широкій вулиці лінія швидкісного трамваю була центром. Її аж ніяк не турбували ні незграбні сухі багатоповерхові будинки, які один за одним виростали із землі, ні оточені зеленню мальовничі одноповерхові, які так само зникали, поступаючись місцем молодим і перспективним. Все це створювало ніби живе (можливо, через присутність руху), але якесь ближче до мертвого середовище. Все це помічав Іван, котрий виглядав у вікно своєї кімнати. Своєю він називав її вже близько двох місяців, але весь цей час вона була для нього якоюсь чужою і далеко не рідною. Йому подобалось забиратись на своє місце на другому поверсі «солдатського» ліжка і тихенько спостерігати, що відбувається за вікном гуртожитку. В перші дні йому було дуже цікаво, потім почав звикати до метушні великого міста і навіть перестав звертати увагу на гуркіт трамваїв, які не раз його будили, не дозволяючи гарно відпочити на першому місяці навчання в університеті.

Сьогодні неділя, він повернувся із вечірнього богослужіння, які він відвідував, якщо бути відвертим, з двох причин. По-перше, міг досхочу постояти на колінах перед Творцем і сказати все, що лежить на серці, а по-друге, міг почитати Біблію без насмішок з боку однокімнатників. Він був з дитинства у церкві, покаявся і заключив заповіт з Христом через водне хрещення, дуже любив досліджувати Слово Боже. Багато таємниць відкрилось Івану на зібраннях через проповідників, багато – через уважного батька-служителя, багато – у власній кімнаті. Але то було вдома. А тут, у церкві великого міста, він дуже рідко отримував насолоду від почутого з кафедри, брати і сестри здавались чимось заклопотаними, багато що йому тяжко було сприймати, мабуть, через те, що він тут новенький, а може тому, що до таких зібрань він не звик...

Коли він увійшов до кімнати, вже було пів на десяту, і, на диво, всі хлопці в кімнаті вже спали. Мабуть, дався взнаки вчорашній день народження одного з них. Тяжкий для Іванка був вчора вечір. Він вперше зблизька бачив нетверезих людей. І відчув, що слова, записані в книзі Приповісті 23:29-35 «В кого ой, в кого ай, в кого сварки, в кого клопіт, в кого рани даремні, в кого очі червоні? У тих, хто запізнюється над вином, у тих, хто приходить попробувати вина змішаного. Не дивись на вино, як воно рум’яніє, як виблискує в келиху й рівненько ллється, кінець його буде кусати, як гад, і вжалить, немов та гадюка, пантруватимуть очі твої на чужі жінки, і серце твоє говоритиме розпусне... І ти будеш, як той, хто лежить у середині моря, й як той, хто лежить на щогловім верху. І скажеш: Побили мене, та мені не боліло, мене штурхали, я ж не почув, коли я прокинусь, шукатиму далі того ж...» дійсно є правдивими. Господь дарував відстояти християнські позиції, і це тішило. А тепер, коли, на відміну від вчора, йому ніхто не заважав, його погляд був спрямований у вікно. Але думки линули трохи далі в тому ж напрямку – додому. Лише щоденні телефонні розмови з батьками давали можливість опинитися там, де він не був останні два місяці. Справа в тому, що йому досі не видали студентський квиток, а без нього, самі знаєте, проїзд вдвічі дорожчий, що особливо відчутно для студента, тим більше із багатодітної родини. Був би зараз студентський, то поїхав би вже в п’ятницю додому, але...

Пригадалось йому, як його серце горіло працювати для Бога в рідній церкві. Як після покаяння йому доручили працю у молодіжному хорі, як із завзяттям узявся за ту працю. Як на колінах випрошував у Господа благословіння для праці у своїх ще дитячих молитвах. Як радів почутим молитвам, отримуючи очевидний успіх у поїздках та різних молодіжних заходах. Хоча повертався додому після них дуже стомленим, втома та була якоюсь приємною і солодкою. За цим він чомусь сумував. Ніби і тут втомлювався, але не від Божої праці. Він був щирим і довірливим, вважаючи Слово Боже і церковну науку за істину, але іноді відчував байдужість і холодність багатьох сердець, котрі весь час щось шукали поза церквою, нехтуючи і гордуючи тим, що було для Івана святим. Школярем він ще був, а праця вимагає високої відповідальності, тому завжди отримував підтримку в сім’ї. В пору випускних екзаменів у школі одного дня він дуже стомлений повертався додому, а в серце прийшла така думка: «Почекай ще два місяці, поїдеш навчатись до університету – відпочинеш від праці в молоді!» Та думка йому навіть сподобалась. Звідки міг знати Іван, хто був автором тієї думки. Ще не навчився він боротись за благословіння та пізнавати Божу волю і навіть не уявляв, якою то може бути духовна боротьба за перемогу Господню в служінні. Але одне було відчутно, що Христос Його любив. Він і далі продовжував працювати в молоді, але та думка гарно звила гніздечко в його серці, нагадуючи про себе кожного разу, коли Іван був стомлений...

І от тепер він з великою насолодою згадував приємні години, проведені в праці для улюбленого Спасителя Христа. І та думка йому здавалась такою неправильною. Який відпочинок, він що, пенсіонер чи немічна людина? І як тільки він таке міг подумати ще кілька місяців тому? О, якби сьогодні, в неділю, він мав можливість бути там, де його дійсно любили: у рідному зібранні разом з ровесниками або в одному з далеких сіл рідної області. В сільські церкві можна було провести зібрання із бабусями та дідусями, порадіти з ними, поспівати, помолитись, пороздумувати над Словом Божим, вірша розказати, у чомусь допомогти їм. А потім з великою радістю повернутись додому і ввечері бути з молоддю в місті, там також проповідувати, співати, молитись, вивчати нові псалми з молодіжним хором, готуватись до центральних молодіжних зібрань, до різдвяних свят, євангелізацій, поїздок до в’язниці... А потім стомленим повернутися додому і ще побути з рідними, почитати чергові розділи з Біблії, а потім помолитись і відпочивати. А зранку до школи, після неї додому (якщо немає занять у музичній школі), повчити домашнє завдання і збиратись на репетицію оркестру. Після репетиції часто відкривалось багато можливостей повчити уроки прямо в Домі молитви або у церковній сторожці, разом із черговими попити чаю, роздумуючи про Слово Боже та послухати багато повчального від них. Все через те, що треба було чекати батька-служителя або з Церковної ради, або з далекого села, які він регулярно відвідував. Не раз в очікуванні батька засинав – дитина ще. Такий розпорядок продовжувався цілий тиждень, середа – зібрання, співанка, четвер – репетиція оркестру, п’ятниця – церковна молитва, субота – зібрання (раз на місяць центральне молодіжне), знову співанка. А ще школа загальноосвітня, музична, допомога по господарству, щорічне читання Біблії. Що говорити про виїзди молоді, оркестру до інших церков, з яких поверталися дуже пізно, під ранок. Життя мало завантажений графік і не дивно, що та думка так тоді тішила. Але тепер Івану так хотілось туди, додому, зануритись в ту роботу і працювати, працювати, працювати...

Йому так соромно було тепер за ту думку. У скронях щось стукало і говорило повторюючись: «Відпочив! Відпочив! Відпочив! Відпочив!..» Він відкрив свою потерту Біблію, яку тато подарував на 12-річчя. Світло від вуличних ліхтарів впало на сторінку на якій були написані давно вивчені вірші із книги пророка Ісаї 40:27-31 «Пощо говориш ти, Якове, і кажеш, Ізраїлю: Закрита дорога моя перед Господом, і від Бога мого відійшло моє право. Хіба ж ти не знаєш, або ти не чув: Бог відвічний Господь, що кінці землі Він створив? Він не змучується та не втомлюється, і не збагненний розум Його. І помучаться хлопці й потомляться, і юнаки спотикнутись спіткнуться, а ті, хто надію складає на Господа, силу відновлять, крила підіймуть, немов ті орли, будуть бігати і не потомляться, будуть ходити і не помучаться!»

Ці вірші тепер зазвучали по-новому: «Моє діло не забуте у Бога! Потомляться, але силу відновлять! Чому тут нічого не написано про відпочинок? Виявляється, Господь нас не для того відкупив, щоб ми відпочивали. Він дає стомленому силу, а не відпочинок! Чому я цього раніше не помічав?! О, Господи! Помилуй і прости, дай мені можливість все виправити. О, якби була можливість поїхати додому! Як мені набрид вже цей відпочинок! За майже два місяці жодної проповіді не виголосив, жодного вірша не розказав, жодного псалма не заспівав у церкві (особисті свідчення у кімнаті та університеті він не вважав за працю, він до того звик). О, як тяжко це відчувати. Господи, дай мені таку можливість поїхати додому. Якщо не маю можливості працювати тут, не залишай мене без праці в домашній Церкві! Я ніколи більше не хочу «відпочивати» від Твоєї праці!» З тими думками розкаяння і сльозами на очах наш Іванко заснув у ліжку, так і не розстеливши його.

В понеділок зранку в нього не було першої пари, тому він, забувшись, спокійно спав. Зранку його розбудило повідомлення від старости групи з таким текстом: «Сьогодні о 8:30 збираємось в аудиторії 166 першого корпусу. Будуть видавати студентські квитки». Юнак швиденько зібрався і побіг. Через кілька годин, тримаючи в руках студентський, він був уже на вокзалі та купував квиток на поїзд, щоб нарешті побувати вдома.

«Ох, як повільно рухається поїзд, – думав Іван, щогодини прокидаючись, – був би я в кабіні машиніста, вже давно б доїхав додому!» Колись у нього з другом була мрія – разом вивчитись на машиніста. Але за півроку до закінчення школи друг, після тяжкої хвороби, відійшов до небесних осель. А там, як всім відомо, інші система координат, виміри і транспорт. Через це, можливо, Іванові не судилось керувати такою потужною технікою, це, мабуть, єдиний мінус його майбутньої професії. Пізніше стало чомусь звичним те, що коли віддаляєшся від рідного гнізда, поїзд, як навмисне, їде швидко, а коли хочеться якнайшвидше пережити радість зустрічі, та ж сама дорога, але додому, здається вдвічі довшою.

Під ранок втома взяла своє, і йому снилось, що він вже вдома, коли провідник перервав цей чудовий сон і повернув до реальності. Нарешті кінцева зупинка, пересадка на автобус. Знову за вікном знайома панорама. Подекуди при дорозі зникли акації, місцями з’явились нові заглиблення в асфальті, десь покладено нове покриття. Поля стали більш темними, дерева золотистими...

Нарешті рідна зупинка та батько з найменшою сестричкою біля неї. Після привітань, обіймів та вручення гостинця сестричці поїхали до рідної хати. Там вже чекала мама зі свіжими стравами на столі. Як завжди, обійми, молитва, сніданок і подорож по рідному подвір’ю. Серце переповнювали почуття радості. Чомусь все тут таке рідне, живе навіть без шумних трамваїв, юрби байдужих людей та багатих автомобілів.

Ввечері перед богослужінням мала бути співанка молодіжного хору, а потім і саме молодіжне тематичне зібрання, які колись приносили стільки переживань. А тепер так було радісно нарешті забути, що ти лише вчора перебував у великому місті, стати знову тим самим Іванком і з великим завзяттям братись до роботи. Молодь обрала тему: «Радійте, що ваші імена записані в небі» Лк. 10:20. Тому молодий студент поринув з головою, хоч на кілька днів, у життя рідної церкви і молоді. Яку радість приносять ті ж самі брати і сестри, яке задоволення приносить та ж сама співанка, як чудово було стояти за тою ж кафедрою і бачити такі до сліз милі очі братів і сестер, які стільки за тебе підносять прохань до престолу Божого. А які милі учні молодших класів недільної школи, які з розпростертими обіймами біжать до тебе при зустрічі з вигуками: «О, наш Іван приїхав!»

В одну мить пролетіло благословенне Господом молодіжне служіння, хотілось з усіма привітатись, потиснути руку, хоч кілька слів сказати. Яке то щастя, ми всі не просто друзі, наша спорідненість набагато вища – ми брати і сестри.

Далеко за північ закінчилась розмова у родинному колі. На ранок – ще одне богослужіння. Не обійшлось без участі Івана. Які глибокі проповіді, які щирі та могутні молитви, потужний спів хору... Як добре, коли церква не тільки зсередини, а й зовні має вигляд та поведінку благочестивого християнина.

Після закінчення зібрання молодь, як завжди, у дружньому колі ділилась враженнями, думками, планами, пережитими негараздами та благословіннями. І всі вони такі щирі, і так не хочеться їхати звідси, ось тут моє велике місто, тут мої професори і доценти, викладачі і лаборанти.

Настав час прощатись. Міцні обійми з братами, які просять довго не затримуватись, тримати зв’язок та разом робити заплановане, прощання із сестрами – справжніми християнками, яких так рідко можна побачити у великому місті. До скорої зустрічі!

Останні прощання із родиною, молитва, і знову автобус. Він знову сидів біля вікна, дивився в темноту, а думки були спрямовані додому. Він щиро дякував Богові за чудову нагоду побувати на небі, живучи на землі. «І як я міг допустити таку думку, що від цього всього треба відпочити???» – не міг пробачити собі Іван.

Ніхто не помічав тих гарячих сліз, які одна за одною текли з його очей, їх бачив Той, Хто зараз говорив свої лагідні слова до серця Івана. І щоб розлука не була дуже відчутною, студент вирішив і далі жити рідною церквою. Хтось скаже, що це душевні почуття, які можна називати патріотизм, але ні – це було не воно. Це були результат щирого розкаяння серця і тверде рішення перед Богом: «Я ніколи більше не хочу відпочивати від Твоєї праці».

Господь дав відповідь на його молитву і прохання, а Іван, у свою чергу, жодного разу не забув своєї обіцянки! Попереду було багато чудових звершень і величних справ, зроблених для неба і в Ім’я Ісуса Христа.

Андрій КРАВЧУК