Главное меню

Последние статьи

Случайные статьи

Авторские права
Все авторские права на статьи принадлежат газете «Христианин».

При любом использовании материалов сайта, ссылка на christianin.net.ru обязательна.

Редакция не всегда разделяет мнения авторов материалов.



Ссылки


Украина онлайн

Церкви.com

Маранафа: Библия, словарь, каталог сайтов, форум, чат и многое другое.
Газета «Християнин»
(Украина, Херсонская область,
г. Новая Каховка)
приветствует Вас!


На этом небольшом сайте вы можете
прочитать все статьи из нашей газеты,
а так же скачать её электронную версию.
>>Читать последний номер<<
>>Скачать календарь на 2022 год<<

Білочка

«Краще покладатися на Господа, ніж надіятись на людину» (Пс. 117:8)


Цього разу я хочу вам розповісти, дорогі діточки, історію про білочку. Так, так: про звичайнісіньку білочку, а точніше про хлопчика ваших років, з яким сталася ця пригода.

Виконавши мамине доручення, Сергійко поспішав додому. І щоб було швидше, вирішив іти через лісок, навпростець. Ідучи знайомою стежинкою, хлопчик мимоволі милувався навколишньою красою. Місяць червень, який без міри щедрий на червоні барви, був саме у розпалі чудової краси. Дерева і кущі закінчили свій розвиток, їхні листочки вбирали в себе багато сонячної енергії, на гілочках непомітно утворювались навбруньки, які розкриються лише у наступному році. Вдивляючись у цю диво-красу, Сергій впитував Божу силу і міць в своє ще не зовсім доросле серденько, щоб коли настане час повноліття, розкритись подібно до торішніх бруньок. Вчорашнє зібрання зі своїми радощами та дотиком сили Святого Духа не лишало своєї присутності його дитячого єства. Та настирне шарудіння вивело його з роздумів, повернувши знову в реальність. Сергій зупинився, прислуховуючись та вдивляючись в сторону шуму.

«От диво, та це ж звичайнісінька білочка!» Руденька спинка виблискувала на сонці, пухнастий хвіст ледь помітно похитувався, білочка з великим задоволенням щось смакувала. Сергій затамував подих, милуючись вивіркою, йому жах як захотілось з нею погратись. «От би впіймати!» – подумав він – «Авжеж, в неволі білки живуть втричі більше: ми по зоології так вчили. Білці в мене буде жити набагато краще: не піклуйся про їжу, не шукай собі п’ять осель, та і хижаків нема ніяких. Ото життя, без турбот, без клопіту. Усього у неї вдосталь, і мені також буде приємно за нею доглядати». Не встигши досконало оцінити своє бажання, сам того не розуміючи до кінця, прожогом кинувся ловити звірятко. Перелякана білочка аж підскочила від несподіванки і кинулась навтьоки. Вона то швиденько збиралась по стовбуру дерева, то знову збігала, то завмирала в густій траві, сподіваючись, що її переслідувач схаменеться. Але хлопчисько, наче шалений, бігав від дерева до дерева, висліджуючи білку. Бачачи і розуміючи, що він не зупиняється, руденька знову прудко здиралась по дереву. Пухнастий хвіст, наче кермо, допомагав їй точно розрахувати стрибок. Білочка бігала та бігала довкола, бажаючи відволікти хижака якомога далі від своєї оселі. «Дивна білка, чого ж вона так від мене тікає?!» Як же мені хочеться її впіймати, така гарненька, хутро на ній таке руденьке-руденьке, аж переливається на сонці. Ось я зараз заховаюсь за кущиком, посиджу тихесенько, нехай заспокоїться трохи, а то зовсім збентежилась бідненька. Та й сам трішечки відпочину. Затамувавши подих, Сергій почав пильно стежити за руденькою. Білочка поступово заспокоювалася. «От дива, чому ж це вона так налякалась? Я ж їй тільки добра хотів, от нерозумненька. І як же дорослим вдається для своїх дітлахів ласощів від білки принести? Певно, одні лише вигадки. Але ж говорити неправду – то гріх. Як доберусь додому, то я їм розповім, які ласощі білки та зайчатка діткам передають. Як люди дозволяють собі говорити неправду?! Ой, здається білочка зовсім безпечна стала, спробую ще раз, можливо і впіймаю». Але білочка кмітливо стежила за «хижаком» і була на варті свого життя. Зібравши все своє вміння, Сергій, наче дикий звір, вдруге кинувся на бідолашну білку. Але цього разу прудка білочка, наче невидимка, зникла так швидко, що розгублений хлопчик не зрозумів, де ж вона поділась. Захеканий Сергійко, зачепившись за сухе гілля, упав, простягнувшись на шовковій траві. «Ось тобі й маєш, – подумав він, – що це зі мною сталося? Наче я зовсім нерозумний, прудку білку голими руками піймати захотів, ще б трохи і штанці пошкодив би. “Миловидність зрадлива, врода марнотна». Добре, що так все закінчилось, могло б статись гірше. Більше ніколи не буду милуватись вродою, бігати за миловидністю. Не буду більше так чинити не тільки по відношенню до звірів, а й по відношенню до людей. Надалі буду обачнішим. Закарбувавши ще один урок у своїй сердечній скрині, Сергій підвівся, обтряс з одягу пил та сміття і подався до дороги, з якої нещодавно звернув. Ще один урок, але чи надовго?

Вимішуючи тісто, мама все поглядала на годинник. «Та де ж це він затримався, вже й часу пройшло досить, для того щоб повернутись. Чи не трапилось щось надзвичайне?» Та ось поволі відчинилась хвіртка, і до двору увійшов стомлений син. Мама поспішала назустріч: «Що сталось?» «Цікава пригода, – хитрувато посміхнувся у відповідь Сергій, – хотів принести від руденької білочки Богданчику лісових горішків на гостину, так вона і слухати не захотіла. Поводивши чималенько мене за носа, заховалась в якомусь зі своїх дупельців, навіть не попрощавшись.

Мама одразу зрозуміла, на що натякає син і зайшлась щирим сміхом. – «Розумієш, любий? Бабуся Олена жартома так каже, щоб вам було цікавіше гостинцями ласувати, наче вони стають якимись особливими, а не звичайнісінькі бабусині».

– Але ж це неправда, – серйозно заперечив син.

– Так, але не винось суду, мій хлопчику, так швидко, бабуся зовсім недавно стала віруючою, їй, дійсно, багато чого треба змінювати у своєму світогляді. Кожній людині на протязі життя треба постійно бути насторожі та сумлінно пильнувати за своїм мовленням, своїми думками та вчинками

– Розумію, бо сам сьогодні ледь штанці не пошкодив, так спокусився на гарну привабливу білочку, хотів стати її володарем. А чому саме – сам того не розумію...

– Кожна людина повинна контролювати свої бажання, – повчала мама, – тож закарбуй, синку, в одну з чарунок своєї сердечної скрині, щоб не чинити більше у пожадливості волю тіла й думок.

Пройшло літо. Сергій як і всі діти шкільного віку пішов до школи. До класу, де він навчався, прийшов новенький, який переїхав з Одещини. Він був якийсь особливий, все робив якось не так, як всі: говорив, одягався, міркував. Усі їм захоплювались, всім хотілось стати таким, як він: привабливим, особливим. Дехто дивився на нього зі справжньою заздрістю. І до Сергійкового серця почали вкрадатись недобрі думки: «От би стати його товаришем, щоби бути особливим, що то значить – з Одещини приїхав». А Вадим, так звали новенького, наче зовсім нічого не помічав і ні про що не думав. Жив собі своїм особливим життям, нікого не чіпаючи, частенько пропускаючи шкільні заняття. Та ось сільські хлопці-лідери вирішили на бій його викликати і почали до нього безупинно чіплятись, «Що ти, – мовляв, – така популярність велика? Ти от в однобій піди, ми подивимося на що ти гідний». Чіплялись до нього, чіплялись, доки він не дав згоду на бійку. Швидко побігли гінці по поверхам школи, несучи вістку про бійку, так щоб глядачів назбирати впотай від вчителів. Сергійко, почувши про це, також поспішив на місце надзвичайної події. Хлопців зібралось чимало, навіть, зацікавлені дівчатка повибігали. Виставили лідери свого сільського богатиря-важкоатлета для бійки з «новеньким». Не встигли вони бій почати, як усі присутні зрозуміли, що Вадим добрий знавець цього діла. За короткий час без великих зусиль він отримав перемогу. Усі були в захваті, окрім хлопців-лідерів. Почались дружні оклики в адресу «новенького». Та ось пішов шум: «Розбігайтесь, фізвихователь іде!». Натовп кинувсь навтьоки хто-куди. Після цієї події авторитет Вадима ще більше виріс. Шкільні «лідери» пожалкували за необачний вчинок. Дома Сергій розповів все батькам, які в свою чергу це сприйняли по-іншому, навчаючи сина не захоплюватись ділами цього світу. Зовні син наче був згоден з батьками, а от в серці йому все-таки хотілось бути схожим на Вадима. Після цієї події багато хлопців почали займатись боротьбою при сільському спортивному клубі. Зрозуміло, що Сергій туди не пішов, бо татко вважав, що не в волі людини її доля.

Проходив час, пори року змінювались одна другою. Незабаром наблизилась зима, випав сніг. Ідучи після уроків додому через шкільний парк, Сергійко помітив дивні сліди. Це його зацікавило, і він почав просліджувати очима, куди вони ведуть. Те, що хлопчик помітив, вразило його наче блискавка: «Білочка, саме білочка поселилась в дупельці, яке багато років пустувало. І де ж вона взялася тут? Оце так диво» . Під деревом лежали пусті соснові шишки. «От розумниця, оселилась поближче до людей, завтра принесу тобі горішків і обов’язково помилуюсь твоєю красою». Сергій майже бігом біг додому звістити про дивну новину.

– Мамо, мамо, ходи сюди швидше, послухай, яку я дивну нахідку знайшов. У шкільному парку білочка поселилась в тому дупельці, що нижче до землі, мабуть, зима буде холодна. Вчитель природознавства розповідав нам, що білочки прогнозують погоду, такий їм інстинкт вклав Господь. Мамочко, дійсно, Бог дивно зробив, я так за білочкою хотів доглядати, і ось бачиш, як все склалось: білочка на волі живе, а я можу з нею гратись», – безперестанку щебетав хлопчик.

– Тихенько, вгамуйся, спочатку роздягнись, взуття з ніг зніми, ходімо до кімнати... Чи ти так і стоятимеш у коридорі? Так то воно буде краще, коли мене послухаєш, – заспокоювала матуся сина.

Сергій виконав бажання мами і швиденько пішов до теплої кімнати переодягатись. Мама тим часом зігріла чаю, накрила стіл смачним обідом, покликала старшого сина до їдальні, а сама взялась годувати маленького Богданчика. Коли з обідом було закінчено, мама пішла вкладати спати меншого, а Сергій почав прибирати стіл і мити посуд, все мріючи та радіючи своїй знахідці. Коли було все зроблено, мама попрохала розповісти все спочатку і послідовно. Задоволений син розпочав свою розповідь. Все докладно розповівши, Сергійко домовився з мамою, що він кожного дня після уроків буде заходити з гостинцями до нової знайомої. Поступово хлопчик привчив руденьку до своєї присутності, а та в свою чергу стала зовсім ручною. Ласощі, які приносив Сергій, вона брала у нього прямо з рук, але пестити себе не дозволяла, хлопчика задовольняло і це. Одного разу, гостюючи у знайомої, він почув близький гомін, то йшли хлопці старшокласники. Сергійко завмер зі страху. Йому зовсім не хотілось, щоб ще хтось знав про білочку, тим більш ця недобра компанія. Серце у нього стислось, наче наближалась велика небезпека. «Що ж робити?» Сергій розумів, що руденьку треба швидше заховати, але як? Йому не хотілось її лякати, щоб вона сама заховалась в дупельце. Гомін невпинно наближався. Сергійко ніжно взяв білку і поклав її у кишеню та хутенько побіг у кущі туї. Старшокласники помітили як він заліз під кущі. Один з них, який постійно бажав вихвалятись перед усіма чимось надзвичайним, кинувся за ним.

– Що ти тут робиш, хлопчисько?

– Нічого такого, що б тебе цікавило.

– А що ти тут ховаєш?, – не відставав Максим.

– Зовсім нічого. Чого тобі треба від мене, іди своєю дорогою, – невдоволено відповів Сергій. На щастя, всі інші були зацікавлені чимось іншим, і терпець у них рвався від такого непотрібу, яким займався Максим, як вважали вони.

– Та облиш ти цього дивака, ходімо швидше, навіщо дарма час гаяти, – наполягали товариші.

Сергій почав тихенько молитись, благаючи помочі.

– Ну що ж, бувай, але пам’ятай, це тобі так не пройде, – віддаляючись погрожував задирко.

«Нарешті я вільний, Слава Богу, в мене серце аж до п’ят забігло. Якже я налякався». А білочка, наче сприйнявши хлопчикову тривогу, сиділа тихенько в схованці, як у себе дома. Зненацька Сергій здригнувся. У цій жахливій компанії був його кумир-однокласник Вадим.

«Та не це зараз бентежить мою душу. Я сказав неправду. Що ж тепер мені робити? Певно ця неправда нікому не зашкодила, окрім моєї душі, але ж я нею спас руденьку білочку». Сергій себе заспокоював, а совість говорила до нього, тривожачи його серце. «Що ж це я так не попильнував? Все сталось так несподівано. Боже прости, звільни мене від тягаря, який тяжким каменем ліг мені на душу. Вибач мене, благаю». Думки бурею пронизували хлопчикову голівку: «Що ж, я суворо засуджував того, хто говорив неправду, все рівно яку». Сергій випустив білку та зовсім без настрою пішов до домівки. Цього разу він тихесенько зайшов у дім без ніякого галасу і пішов до своєї кімнати. – Щось сталося. Так тихо пройшов коридором, певно щось не гаразд, – подумала догадлива мама. Вона тихенько відчинила двері, увійшла до синової кімнати і присіла на стілець. Хлопчик непорушно стояв, дивлячись у вікно.

– Сину, у тебе проблеми? – лагідно запитала вона.

– Так, мамо, я зробив сьогодні те, що засуджував у людях – говорив неправду. У мене склались такі обставини, я був змушений говорити це.

І Сергій про все розповів матусі. Уважно вислухавши сина, мама запропонувала помолитися, та взяти собі до пам’яті, ніколи не спішити засуджувати, а навпаки, за всіх завжди молитись.

– Мабуть, саме тому Бог мене поставив у таку обставину, щоб навчити бути розумнішим, – міркував хлопчик, залишившись у кімнаті після молитви наодинці.

Та трохи заспокоївшись, Сергій згадав про Вадима, враз серце здригнулось від ще однієї неприємної обставини: його кумир – звичайнісінький хуліган.

– А я з нього хотів брати приклад! Хотів бути як він. Як я помилявся! Боже, прости мені!

Після цього Сергій вирішив ніколи, нікого з людей не брати собі за приклад, і ніколи нікого не наслідувати, крім одного Божого сина Ісуса Христа. І йому прийшов на пам’ять золотий вірш, вивчений у недільній школі на уроці: «Краще покладатись на Господа, ніж надіятись на людину» (Пс. 117:8).

Дорогі діточки, я вам теж бажаю взяти цей вірш девізом у своєму житті.


Галина МАЛІНА


Газета «Християнин» 03(21)2006


© 2008-2020