|
Курай трава колюча (Розповідь)Іван був хазяїном. І саме з тих людей, про яких говорячи це слово, набувало особливого, шанобливого значення. Хазяїн... Це відчувалося у всьому. В манері висловлюватись, ходити, сперечатись. Навіть стояв він по-особливому, схрестивши свої маленькі руки на животі, широко розставляючи ноги. Переконаний, що зустрівши його, навіть не знаючи його достатків, і ви відчули б, що перед вами далеко не пересічний мешканець таврійського степу. Його добротний дім стояв на краю села, недалеко від мілкої річечки, яку і річкою назвати важко. Бо ще не наступала літня спека, як вона пересихала і ставала величезною калюжею. Та для Іванових гусей, від яких аж рябіло в очах, тут було роздолля. Одні купалися, щось розшукуючи в мулякі, інші чистили пір’я, а ті, ховаючи голови під крило, мирно дрімали. Десь під захід сонця, почувши хазяйський голос, гуси здіймаючи страшений галас бігли додому, бо там їх чекала смачна вечеря. Після їх забігу, пір’я в перемішку з пилюкою ще довго літало в повітрі, вкриваючи землю і воду білим пухом, ніби снігом. Скільки їх у нього було не знав ніхто. І білих, і чорних, і вперемішку. Але не доведи, щоб хтось, у простоті своїй зазіхнув на Іванове добро. На подив усім, він легко доказував, що отой он гусак – його! І під крилом обов’язково знайде, одному лише йому відому цяточку. Тому після марних спроб, ніхто не ризикував вступати з ним в спір, лишаючи йому навіть своє. Дім був великий, просторий і впорядкований. Кожну весну, балакуча Іванова дружина Настя, рівненько підводила смолою низ, перед цим старанно вибілених стін. Та особливою гордістю хазяїна був кінь. Гнідий, справний. Ніхто, крім Івана його не запрягав і не їздив. Кажуть, що десь в кінці війни він взяв його лошам, чи купив чи виміняв. Дітей у них не було, та видно, що вони з цим і змирились. Добра, поважна сім’я. Одне лише дивувало спостережливих сільських хлопчаків. Коли приходила осінь, у село з полів вітер прикочував цілі кучугури перекотиполя або, по місцевому, кураю. А курай, звісно рослина колюча. Він набивався у паркани, застрявав між деревами, а Іванової хати за ним і видно не було. Курай як курай, нічого особливого, нікого це не дивувало. Лише Іван, кожного ранку, наполегливо і старанно довгими вилами-трійгатами прибирав курай геть до одного кущика, зносив у яму на вигоні і палив. Односельці думали, що в цьому проявлялась його хазяйська риса. Але коли до пізньої осені Іван вів цю тяжку боротьбу, навіть в негоду, – почали підозрювати, що справа тут не тільки в чистоті маєтку. Навіть сільські дітлахи перестали підкидати вечорами йому курай і вже не сміялися зі своєї витівки, дивлячись як ранком, згорблена постать дядька Івана, приречено носила у яму чергову партію кураю, а потім довго намагалася підпалити кучу, поливаючи їх якоюсь рідиною. Всі здогадувались, що разом з колючим кураєм носив Іван у серці таємницю. І від цього, ніхто не те що не заздрив його достаткам, а просто, по-людськи, жалів його. ... Того року стояла пізня суха осінь. Здавалося, що вона чепурилася біля дзеркала, щоб явитися людям у всій красі. А літо на прощання радувало всіх теплими ранками і безвітряними днинами. Івана на фронт не взяли, кажуть що списки згоріли у розбомбленій німцями сільраді. Війна вже поверталася назад. І ночами сяйво від пожарів освітлювали кімнату так, що обходились без ламп та свічок. Надвечір Іван поїхав подалі від села, щоб під подихом прохолодного вітру перевіяти збіжжя. Взявши на плече відро з зерном і ловлячи подих вітру, порціями сипав зерно, що з шумом падало на розстелений брезент, а сміття відлітало подалі, і пускалося в танок. Прислухався. Хто ж це може йти? Німецький патруль чи наша розвідка? Поспіхом хотів зібрати мішки та кинути на підводу але не встиг. Кроки, що наближались, заставили серце часто битись. Аж ноги помліли. Ну все, от і не минув фронту... Перед Іваном стояв худорлявий чоловік, десь під п’ятдесят років, видно, що з «городських», невисокий на зріст, стомлений ходою, він з жахом дивився на дужого незнайомця, який вже відходив від переляку, повільно беручи ситуацію до рук. Вони довго дивились одне одному у вічі, оцінюючи хто ж з них у вигіднішому становищі і кому брати ініціативу. – Куди мандруєш, чоловіче? – запитав Іван. – Від смерті втікаю. У Семенівкі євреїв розстрілювали, та підчас нічного бомбардування вдалося вислизнути. Сховай мене, або ти мене не бачив. Якщо маєш їжу яку, куплю, не скривджу, – сказав той, та й зняв з плеча невеличкий мішок. Тільки тепер Іван побачив на спині втікача жовту нашивку. Такі були на євреях, яких не раз німці гнали через село. Стало легше, відчулась земля під ногами. Іван хотів вже розпрощатись, бо їжі з собою не брав, але мішок... Що в ньому? Євреї – люди багаті. – Мішок віддай, – пересохшими від хвилювання устами прохрипів Іван. – Що ти надумав, чоловіче? – спокійний голос єврея розгнівав співбесідника не на жарт, бо відчулося, що ця людина духом вище цього сільського мужика, – не роби зла, бо зло завжди карається Всевишнім. – А хто ж побачить? Он ні душі, що й Богу розказати немає кому. Позаду щось зашаруділо, й Іван рвучко озирнувсь. Мимо них котилося велике колесо кураю, то зупиняючись, то знову набираючи обертів від подиху вітру. – Оця кураїна і розкаже усім про твій вчинок. На це Іван засміявся диким сміхом, що такого і сам від себе не чекав. До спітнілих долонь держак сокири пристав надійно... Того вечора Настя не на жарт хвилювалася. Десь опівночі почула знайомий стук коліс чоловікової брички. Приїхав. Щось довго розпрягав коня, і відмовившись від вечері ліг спати. А в ранці знову поїхав у поле, для чогось взяв лопату, граблі і мітлу, але сіна не привозив. Війна скінчилась, село оживало. Відбудували школу, почалися польові роботи. У Івана старого коня забрали до колгоспу, а лоша вже не чіпали, а лишили хазяїну, щоб не дуже побивався. З часом купили вони з Настею крайню хату на вигоні, замінили дах, збудували господарчі будівлі, огорожу з гарною червоною хвірткою. Зажили. Односельці самі собі пояснювали ці зміни одним словом – хазяїн. Минули роки. Настіна сестра видавала заміж дочку. Запросили на весілля. Збирались довго, дорога ж далека. Іван навіть мішок вівса кинув у бричку. А як же, вони будуть на весіллі їсти, а кінь що? Виїхали вдосвіта. Степ підставляв спину ніжним промінням сонця, а над селом, готуючись до вирію, кружляли лелеки. Коня не гнав, жалів. Десь опівдні зупинились пообідати. Настя розстелила старий рушник, розклала ще вдома нарізаний хліб, домашню ковбасу, бідончик кислого молока (чоловік дуже його полюбляв). Їли мовчки. Позаду жінки щось зашелестіло, що вона аж ойкнула. Кураїна, розміром з колесо воза, прокотилася поруч і поспішила далі. Іван довго проводжав її поглядом, а потім посміхнувшись сам собі, потягнувся за скибкою хліба. Настя усміхнулась і собі, дивуючись зі свого переляку і запитала чоловіка: – Іване, а ти чого посміхнувся? Той, ховаючи очі, всім видом показував, що для нього зараз головне їжа. Дружина добре знала свого мовчазного чоловіка, тому перепитала. – Чого мовчиш? Щось цікаве згадав? Іван похмурнів. Відламавши кусочок хліба, мовчки пішов до брички запрягати в дорогу коня. Передчуваючи щось недобре, Анастасія допитувалась цілу дорогу про ту злополучну кураїну. Аж поки Іван, перший раз, за багато років, різко не обірвав жінку, щоб не лізла не у свої справи. Весілля було в розпалі, та для подружжя Акименків, час ніби зупинивсь. І що не робили господарі, розвеселити прибулих родичів не вдалося. Подарувавши молодим подарунки, поверталися додому. Виїхали незадовго до обіду, тому ніч наздогнала у дорозі. Вирішили заночувати в полі, тим більше, що завбачливий Іван взяв з собою теплі речі. Притулилися з безвітряної сторони, до старої, як думали, козацької могили. Іван розпалив багаття, і почав смажити кусочки сала, спритно нанизуючи їх на тоненькі пруття. Їли мовчки, неквапно розжовуючи, і обоє відчували, що остання скибка хліба буде початком серйозної розмови. Дружина збирала залишки вечері, і розпочала першою: – Іване, тобі дуже важко. Щось гнітить тебе, поділися і стане легше. Я ж страждаю з тобою, і як же нам далі жити? Ти ж не з проста збираєш біля хати весь курай, що люди в селі сміються, і тоді ти посміхнувсь... – Я душогуб... – видавив з себе, – я людину вбив, а воно не утаїлось. Настя скрикнула, та закрила руками обличчя. А Іван продовжував, бо тримати слова вже був не в силах. Йому було вже байдуже що буде, бо докори сумління він більше не міг витримати. І давнє бажання виговоритись виконалося, аби тільки знову не ховатися від себе. – Ти розпитувала де у нас гроші взялися на лоша, на дім, на плаття. Та я ж за тебе думав. Думав що діти будуть, щоб їм допомогти. А те золото все рівно німці забрали б. Ну і... – Яке золото, Іване, які німці, – перебила його дружина, – для чого на біді життя будувати? – Так німці ж у селі облаву робили, то все рівно знайшли б його, а золото б відібрали. А так, бач, живемо, не гірше інших. Он у твоєї сестри, чоловік голова сільради, а подарувати доньці на весілля нічого. А ми, по-людськи, що всі аж їсти перестали, коли ми подарунок давали. Того єврея все рівно знайшли б і розстріляли, тільки от цей клятий курай... Після тієї ночі і Насті по ночам не спалось. Зашкрябає гілка, завиє вітер у комині, їй все здавалось, що то прийшла розплата. А чоловік, на подив, став спати міцно, і не ходив по ранкам збирати курай. Сестра приїхала раптово. Шукали у селі для молодих дім, та думали на старість і самим перебиратися ближче до родини. Іван поїхав в ніч у млин, щоб вдосвіта зайняти чергу. А дві сестри, після мовчазного сімейного життя, хоч наговорились. Не минули і останнього їх приїзду на весілля, та дивної поведінки Івана. І не втрималася Настя, бо тягар був заважкий, та й розповіла сестрі про єврея і про курай, а сестра чоловікові, а чоловік... Одного вечора гуси так і не дочекались Іванового голосу. Десь під вечір, до їх домівки приїхали люди у цивільному. Через годину вийшли з Іваном, з лопатами, і поїхали в поле. Більше Івана Акименка не бачили. Настя порозпродувала майно за безцінь, десь поїхала, говорила що повернеться скоро, та й досі її немає. Стало сумно на вигоні без Іванових гусей. Кожної осені набивався між деревами та у паркан курай, та жалібно скрипіла червона хвіртка... «Бо немає нічого захованого, що не відкриється, ні таємного, що не виявиться» (Лк. 12:2) «Скільки ж більш кров Христа, що Себе непорочного Богу приніс Святим Духом, очистить наше сумління від мертвих учинків, щоб служити нам Богові Живому!» (Євр. 9:14). Василь Кравчук Газета «Християнин» 04(29)2008 |
| © 2008-2020 |